Дрозофiла над томом Канта [Роман]

Згадую, як тиждень тому познайомився з Олиною матір’ю — гоноровитою старшою жінкою, яка займає високу посаду в Київській області. З першого її погляду зрозумів, що я для неї жалюгідний пігмейчик і що вона навряд чи схвалює вибір своєї доньки. Ми стримано пили запашний чорний чай із суміші трав, я тримав таку фарфорову чашечку, яку раніше міг бачити лише у дорогих магазинах для vip-nepcoh. Цілий вечір я здебільшого відмовчувався і лише обережно відповідав на запитання Олександри Андріївної (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.). Її зацікавленість моїм життям була схожа на методичну та впевнену роботу сапера, який штрикає металевим щупом землю, виявляючи в ній приховані міни. Я бачив її психологічне домінування над собою і розумів, що починаю ненавидіти, як і всіх інших, хто підкорює чи зазіхає на чужу свободу. Тоді я ще не думав, що в її розумінні, мабуть, також зазіхав на їхню приватну територію. Чому Оля мені ніколи не оповідала про «серйозну мамашу» і про покійного батька, колишнього заступника міністра УРСР? Я би міг тихо і непримітно просто «збитися» з теми і цього всього не було б. Я був сліпим йолопом і мав би все здогадатися: запопадливе ставлення колег по кафедрі до Олі, її поїздка за кордон на навчання, дорогий одяг, випадкові та мимовільні згадки про подорожі до Чехії, Туреччини, Ірландії, Британії, Індії, Італії… — це навряд чи можливе для пересічної викладачки з університету з малою зарплатнею. Я був засліплений і ні про що не думав. Мабуть — це така вада усіх ідіотів, які все життя «жують» чужі знання і нездатні думати самостійно, бачити те, що насправді діється під самісіньким носом. Я — як і всі дрозофіли, нема на що нарікати: моя поведінка якраз і має бути хаотичною, непередбачуваною. Можливо, саме таким чином я справлю на оточуючих враження розумної людини? В кожному жарті є доля жарту.

Пригадую, як зажурено дивився на весь той сраний вар’єризм — невисокі меблі з червоного дерева, стилізовані під XIX століття, на міщанські, банальні, дорогі статуетки зі срібла й слонової кістки, на пейзажні картини зі сільськими краєвидами на стінах, — і не знав куди подітися; мене тоді охоплював справжній відчай. Після делікатного допиту про моїх батьків, родичів, мою освіти, роботу та планів на майбутнє (я ляпнув про наукову роботу — й обличчя Олександри Андріївної моментально посіріло), ми перейшли до теми нашого одруження. Мені було моторошно просити в неї благословення, але я все ж таки зважився. Я сказав, що Оля мені страшенно подобається і що ми, можливо, створені одне для одного. Її матір спитала:

— Чому «можливо»? Ви в цьому невпевнені?

— Впевнений, — це слово я вжив мимоволі — через стару звичку говорити про речі з певним припущенням, бо ми нічого не знаємо достеменно.

Я би міг продовжувати і згадати Декартовий принцип cogito, ergo sum [7], про обов’язковість сумніву у пізнані, що, як на мене, повинна сповідувати кожна розумна й вихована істота.

Олександра Андріївна мене перебила, що в питаннях, які стосуються її доньки, не може бути жодних «можливо» і «мимоволі», жодних припущень. Я ще більше знітився, мені хотілося чимшвидше звідти втекти. Вийшла дурна ситуація, що я так і не попросив руки її доньки. Ми відразу перейшли, як сказала матір Олі, до «технічної сторони питання»: визначитися з датою нашого розпису, а потім і весілля. Я пішов від них, підібгавши під себе хвоста. Вдома себе ненавидів за слабкодухість.

Годину тому мав бути розпис. Я не уявляю, що там, у ЗАГСІ, зараз відбувається, скільки там гостей, у якому стані Олександра Андріївна, особливо ж Оля. Я не доїхав на місце призначення, бо вийшов на станції метро «Палац Україна» і пішки повернувся розчищеним від снігу тротуаром до «Либідської». Я не знаю, яка невідома сила мене підкорила і що вона робить з моєю волею, моїми діями. Я машинально сів у холодний тролейбус і повернувся в Голосіїво.

Розстебнувши пальто, я блукаю тихим засніженим Голосіївським парком у темно-синьому костюмі в дрібну чорну смугу, який я позичив у мого колеги з кафедри, викладача культурології. На повні груди вдихаю морозяне повітря і, примруживши від зимового сонця очі, усміхаюся від радості своєї свободи. Ні про що не думаю, лише відчуваю, як у мені все мліє від відчуття дорогоцінної рівноваги. Промерзаю й хочу їсти. Повертаючись додому, думаю про свій обід, який зараз готуватиму, про книги й задуми, про роботу, яку маю виконати. Згадую самітника Канта, про якого маю писати.

Переходячи Голосіївський проспект, бачу молоду сім’ю, яка прогулюється з коляскою. Молодий батько обіймає свою дружину, вона сміється, потім згинається до дитини, поправляючи смугасту кольорову ковдру, якою укрита дитина. Спостерігаю за ними і кажу собі: «І все ж таки Падре не спокушається».

Вдома, варячи макарони, дорікаю собі за те, що з Олею повівся, ніби дешевий, вошивий панк. Це недобре, дуже недобре. Від однієї думки, що вона страждатиме, живучи зі мною, по шкірі бігають мурашки. Я не можу цього допустити. Не маю права.

…ніби солдати останнього бастіону які у відчаї і втратили надію натомість отримали непорушний спокій ніби останній ковток у пустелі перед сліпучим сонцем куди вони рушають мовчки зібравшись під осиротілими деревами закутавшись у сизі тумани їхні ноги не зігріє пишна ковдра теплого снігу їх не покличуть голоси дітвори що грається в тихому парку без страждань без докорів без сміху без здивування їхні обличчя задумані й не тривожні вони йдуть неквапно ніби весь тягар лишився позаду вони йдуть до нового народження імператор міг присвятити їм ці рядки чини говори і мисли як той хто здатний цієї ж миті попрощатися з життям.

Я знаю, що нічого не знаю. Всі думки, всі істини, всі теорії і терміни, вчення і доктрини, гіпотези та закони, нав’язливі ідеї та генеральні лінії — відходи на сміттярці для дурників. Щодо себе, то я абсолютно переконаний, що ДРОЗОФІЛА НАРОДЖУЄТЬСЯ З ПИЛЮКИ. Я з неї прийшов — без минулого і без майбутнього — в неї і повернуся. Закурюю цигарку, жадібно затягуюся, і з полегшенням та усмішкою на устах випускаю дим, заскочений відкриттям такої простої і водночас глибокої істини. Я пізнав себе, а значить пізнав увесь світ. Залишилося одне — визначитися, що робити з цим «відкриттям». І головне — уникати будь-якому смутку, уникати за будь-якої погоди, душевної та кліматичної.

Несподівано дзвонять у двері. На думку спадає, що це може бути Оля. Ліниво підводжуся, одягаю шерстяний светр на ґудзиках, аби не протягнуло. Відчиняю. На порозі — симпатична невисока молода жінка з блідим обличчям і чорними мішками під очима. Я уважно її оглядаю і мені здається, що вже бачилися або ж давно знайомі. Побачивши мене, вона на крок відступає, на її обличчі з’являється тінь непорозуміння, кілька секунд вивчає мене повільним і чіпким поглядом. Лівою рукою жінка несміливо поправляє сріблисту хустину, що покриває плечі, хоча це більше схоже на машинальні рухи чи її невпевненість. Не знаючи, що робити, я киваю їй головою, ніби кажу «я вас слухаю».

— Добрий день, баба Маґда вдома? — озивається стривожений і швидкий голос, а очі починають ретельно обстежувати простір, що знаходиться за моєю спиною. Без сумніву — вона тут була раніше.

— Її більше тут нема. А що ви хотіли?

— Господи, що мені робити? Я більше не можу… — спершись на стіну загального коридору, вона, заплющивши очі, починає сповзати додолу, через що в мене від хвилювання трусяться руки. Я підбігаю до жінки й підхоплюю її, а вона продовжує злякано шепотіти про бабу Маґду.

— Проходьте. Я замість неї.

Вона заходить до моєї квартири, повільно оглядає стіни та все довкола, раптом стає вже спокійнішою, тримається впевнено й вільно. Дивиться на мій стіл, закладений стосами книг і паперів, підходить до вікна і на її обличчі з’являється легка, ніби змовницька усмішка: