Iмператор повенi

«Ти — Руйнівниця і загрожуєш моєму світові!»

«Я сказала, ти почув».

Стогін вирвався з колишнього тіла Аттика, воно сіпнулося і завмерло. Легені перестали ворушитися. Почулися голоси. Якісь люди входили до святилища з бічного входу. Анемподестові не лишалося нічого, як сховатися між задньою стіною храму та дзеркалом.

До святилища внесли смолоскипи. Почулися тверді звуки латини. Голоси прибульців були гучні, слова уривчасті, немов команди. Прочанин почув:

«Miserium est miseris insultare!» [112]

«Monstrum informe, horrendum». [113]

Він зрозумів, що офіцери Авреліана увійшли до храму і побачили жорстокість ламій. Він також передбачив, що, знайшовши його у кривавому капищі, римляни не стануть довго розбиратися, і він загине, або буде ув'язнений як служитель бридкої Ламашту. Він почав шукати надійнішої схованки, натискати на виступи стіни. Один з таких виступів піддався, а частина цегляного муру відбула чверть оберта навколо прихованої вісі. Анемподест протисся в отвір, закрив його за собою й опинився у цілковитій темряві. Навпомацки він знайшов сходи, що вели вниз.

Він довго йшов підземним хідником і втратив лік часу. Він би не здивувався вийти звідси до Гадоххи або до Вічної Візантії, або ж вилізти через дупло просто на Горбату гору. Йдучи, він розігнав батальйон щурів і розірвав стільки павутиння, що його вистачило б на попони кільком садхузаґам. Дорогою він тричі спорожнив сечовий міхур і впустив у себе ціле озеро байдужості. Тепер тільки Вбивчий Напис горів перед його очима і тільки клятва примушувала рухатися його стомлені і стерті ноги. На додачу, розболілися коріння вибитих Голомозим зубів. Він відчував, що попав у лабіринти Напередвизначеності, що годинами (а може й днями) ходить колом, що віддзеркалення цього хідника він вже проходив колись удвох із Гімнософістом і що невдовзі він має опинитися у черговій подобі Катарактного Театру. Йому вже було ясно, що він ніколи — навіть якщо проживе ще сто років — не спроможеться забути Нікти та Аттика і що тепер вже жодна інша земна краса не зможе його здивувати й наснажити. Він відчував себе герменевтом, якому підклали книгу, писану гіркими говірками дияволосповідників, і змушують тлумачити слова, саме лише звучання котрих викликає в нього огиду. «Спочатку, — згадував він, — Сапфіра обіцяла, що я все зрозумію про чин Витискувача, побачивши Карнавал. Я побачив той безглуздий Карнавал, але нічого не второпав. Потім вона сказала, що я все зрозумію, побачивши Музейну колекцію. І що я мав зрозуміти серед тих опудал? Потім вже Сцена мала все прояснити… І де воно, це прояснення?» Він прокляв свою цікавість і свою зупинку у Хирлицькому лісі і всі війни усіх часів, що заважають паломникам йти до Єрусалиму, молитися й занедбувати марноту марнот. А ще він прокляв червоних жуків, які спокусили його своїм виглядом, і разом із ними все незвичайне та небуденне, що уводить у гріх простих посполитих.

Так, сиплячи неблагодатними словами, він вийшов у сухий, освітлений небом колодязь, де хідник розходився трьома шляхами. Він розсміявся, упізнавши в черговій витівці Сцени стару казку: «Наліво підеш — коня загубиш…»

Але на стінах колодязя не було попереджаючих написів, а у нього відповідно не було коня. Він сів просто на землю і відчув, як гудуть ноги. Він чекав знаку і не здивувався, коли з правого проходу вискочив синій щур.

«Привіт тобі, лікувальний пацюче! — сказав Анемподест. — Як ся має татусь Марамулько?»

Щур вирячився на Витискувача і запищав.

«Ти пропонуєш йти за тобою?»

Синій щур побіг до центрального проходу. Прочанин знизав плечима й пішов за звіриськом. «Зрештою, — вирішив він, — у казках саме так і буває». Невдовзі він потрапив на сходи, що вели угору. Вони закінчувались перед глухим муром, але прочанин уже звик до потаємних входів. Він знайшов виступаючу цеглину, натиснув і вийшов до розкішної зали.

«Певно, царський палац», — здогадався учень авви Макарія, розглядаючи мармурові горельєфи з крилатими биками і списоносцями. Бронзові вінки на стінах, амфори і срібні ритони вказували на трапезне призначення зали. Анемподестові здалося, що тріумфальні вигуки солдат Одената ще гуляють між яшмових і бірюзових вітрил палацового склепіння. Щур прошмигнув у найширшу арку, прикрашену мозаїкою і срібними ґратами.

Прочанин неквапно пройшов арку. Ґрати виявилися незачиненими і прочинилися з приємним дзеленчанням. За ними відкрився широкий ункторій [114] з круглим басейном та мармуровими ложами. Світло потрапляло до ункторію через отвір у стелі. Мозаїчна підлога, вистелена оніксом і лазурітом***, сяяла жовтими та синіми блискітками. На краєчку басейна сиділа копія Кінського Каштана у білому одязі. Біля нього стояла скриня з лікарським причандаллям. Щур застрибнув старому на коліна.

«Де мій син, Парфанію?» — спитала копія костоголового.

«Нерегулярні фрагменти подібні», — повторив слова Голомозого Анемподест. Він сів навпроти батька Аттика і сказав:

«Він мертвий».

Обличчя старого посіріло, але зберегло гідність.

«Його вбили римляни?»

«Ні. Його вбили ламії Нічної Викрадачки Немовлят».

«Навіщо?»

«Він хотів припинити богиню».

Після важкого мовчання старий промовив:

«У давні часи Викрадачка забрала в мене трьох синів. Тепер убила останнього. Але ж моя родина не завинила Ламашту нічого. Мої предки були лише лікарями і робили свою справу».

«Її треба припинити».

«Ти здурів, філософе?»

«Ні».

«Хто може закреслити безсмертя богині?»

«Це я в тебе питаю: хто?»

Очі старого рантом спалахнули.

«Інша безсмертна богиня!» — сказав він і підвівся.

«Та, що повбивала змій Півночі, Півдня і Заходу?»

«Почуй мене, Ідейська Мати! — повстав старий ескулап. — Я хочу помсти, і мертві діти мої волають про помсту!» — пальмірська подоба костоголового обернулася до статуї, якої Анемподест раніше не зауважив. Мармуровий бовванчик Кібели стояв у ніші і штучне джерельце плюскотіло під ногами Матері Богів. Раптом отвір у стелі потемнішав. Хмара отінила небо Пальміри. Сталася громовиця і блискавка впала у басейн. Хоча Анемподест вважав себе готовим до усіляких несподіванок, але тут він впав на підлогу й закрив голову руками. Блакитна на доторк енергія промкнулася до його єства і розклала дійсність на різні способи дріб'язковості. Сузір'я спалахнули під повіками прочанина і вібруючі голоси загомоніли в його потилиці.

«Ти почула мене, Мати!» — донеслося до нього одночасно з плюскотом повені і голосом Голомозого: «Ти дуже вчасно допетрав, Витискуваче!» А ще він почув крики тисяч викрадених немовлят і рев Закреслюючих Істот й сирітське рохкання Мідного Паця при розтрощеній садхузаґом Сцені…

Блискавка, що спопелила Повноважне Втілення Карни в Опорній Реальності, була у сотні разів потужніша від блискавки в ункторії. Її бачили втікачі-зміївчани з висоти Хирлицького водорозділу. Її спостерігали вартові підскарбія Сокольського на переправі і залишки сотні Приблуди, оточені водою на дузі Костянтинівського шляху. Її світловий вибух помітили навіть у Проскурові і в таборі полковника Кривоноса, і багатьом у той вечір здалося, що світ розколото навпіл і янгольські сурми скликають сойм праведників у долину Армаґедона. Велетенська блискавка потрапила у літописи та легенди, які розповідали свідки й діти свідків до часів Гайдамаччини, і був один, хто бачив її з відстані п'ятсот кроків. Ім'я та чин найближчого свідка перекази не зберегли, але цей невідомий божився і клявся життям рідних, що Велика блискавка була подібна до небесного дерева з пишним корінням, що огорнуло потоками блакитного вогню цілу Горбату гору. Він розповідав також, що блискавка повбивала з півсотні ведмедів, котрі рятувалися на Горбатій від повені, але цьому числу ніхто не повірив.