Iмператор повенi

«Ходімо до занедбаного храму!» — виголосив учень авви Макарія.

«Нащо?» — юний пальмірець схопив учителя за руку. Пальці Аттика виявилися напрочуд сильними, а долоня — мозолястою, як у ратоборця.

«Для складання свіжого гороскопа мені конче потрібно попити баранячої крові».

«Її повно у палацових кухарів».

«Ти не хочеш мені допомогти?»

«Я хочу. Але ж Ви знаєте, що занедбаний храм знаходиться на священній землі Кібели [108], а сьогодні четвертий день тижня».

«І що?»

Аттик здивованим поглядом обмацав обличчя Парфанія-Анемподеста і пояснив:

«Зараз там відбувається Літургія Дефлорованих. Ніхто, окрім корибантів [109] та святих блудниць Головного Храму, не може ступити на священну землю Кібели у четвертий день тижня. Ви ж самі мені розповідали про містерії розцнотливлених в ім'я Ідейської Матері».

«Я лише перевіряю твою пам'ять. Мені радісно, що навіть у дні облоги ти не забув моїх уроків, малий».

Аттик просяяв і відпустив руку учня авви Макарія:

«Я готовий тішити Вас не тільки знаннями».

«Ми ще про це побалакаємо, — пообіцяв прочанин. — А тепер мені потрібно до занедбаного храму. І я піду туди, навіть якщо тисяча корибантів і десять тисяч блудниць стануть супостатами на моїй дорозі. Проведи мене до землі Кібели».

Аттик завагався. Сумніви робили його дівоче обличчя привабливішим, від них глибшали оливкові тіні під очима. Він спитав:

«Але ж на мене чекає володарка. Чим ми виправдаємо мою затримку?»

«Найточнішим гороскопом про загибель римлян».

Аттик кивнув і повів прочанина до хвіртки. Над їхніми головами щось просвистіло. Вони озирнулися. На те місце, де кілька хвилин тому лежав непритомний учень авви Макарія, гепнулась базальтова брила. Заверещало паркове птаство. Це великі балісти Авреліана почали обстріл царського палацу.

Головний Храм Кібели підносився червоною пірамідою між палацовою вежею Беткетер та пілонами, спорудженими для вшанування сонячного бога Ярихбола. Священну землю богині оточував цегляний мур заввишки зо два людські зрости. Там, де стояв занедбаний храм Нічної Викрадачки, мур постарів і пощербився. Коріння кедра підповзло під його фундамент, а гілки розхитали цеглини з клеймами забутих царів. Одною з тих гілок Аттик з Анемподестом перелізли на заборонену землю. Нечисленні пияки мутними очима спостерігали за ними. Але їхню увагу невдовзі відвернула молодь, що вирішила кохатися просто під храмовим муром. Ніхто не покликав варту і не здійняв тривоги.

Занедбаний храм розмірами не перевищував церкву у Зміївці. Брама його була зачинена, але глиняна ліпна оздоба піддашшя розповзлася на рогах отворами. До однієї із таких шпар і пірнуло двійко блюзнірів.

Поки очі не призвичаїлися до храмового напівмороку, Анемподест слухав далекі співи Літургії Дефлорованих. Корибанти славогласили:

Заслухавшись поганських співів, прочанин не зауважив птахів, які обжили храмове піддашшя. Він зробив різкий рух і спричинив пташиний гармидер. Голуби наповнили святилище шурхотом і пошкрябуваннями, шматки глини посипалися на голови кам'яних бовванів, притиснутих до стін і колон. Десь унизу прочинилися двері і почулися важкі кроки.

«Ламія!» — прошепотів Аттик.

Скреготнуло кресало. Потім заблимав смолоскип, приторочений до стіни якраз під схованкою непроханих гостей — тінь прикрила їх. Вони побачили древню каплицю Викрадачки Немовлят. Вівтарна плита знаходилася посередині кубічної зали. Над нею стояла потворна статуя напівящірки-напівжінки з лев'ячою головою. До кам'яних грудей древньої демониці присмокталися бронзова свиня та залізний пес.

Стара жриця палицею збила голуба, витягла ніж і заклала птаха на вівтарі. Вона дочекалася, заки витече кров з відрубаної шиї, загасила смолоскип і вийшла зі здобиччю.

«Де ж тут святиня?» — прошепотів Анемподест.

Аттик хотів зістрибнути до зали, але прочанин наказав йому залишитися при отворі. Сам він обережно спустився на запилюжену підлогу. Єдиним джерелом світла тут була щілина між стулками брами.

«Хуторяни розповідали, що Приблуда знайшов серед скарбів Сунцича золотого бовванчика, — міркував учень авви Макарія. — Але ж тут застава могутності може мати інший вигляд. Як її відшукати у цій темряві?»

Він зазирнув ідолові за спину і побачив дзеркало. Воно було зроблене з металу і розмірами перевищувало викрадену комедіантами Анемподестову власність.

«Треба сказати Голомозому, щоби віддав», — згадав він й сам посміявся з такої невчасної думки. Прочанин застромив руку під дзеркало і намацав бронзовий гребінь. У примарному світлі визначилося, що знайдений артефакт прикрашений свинячою та псячою головами.

«Воно чи не воно?»

Він заклав гребінь за пас і почув поряд чиєсь швидке дихання. Обернувся, але не побачив нікого. Перехрестився і покликав:

«Малий, ти де?»

«Помри!» — почулося за спиною.

Анемподест відскочив, і важкий камінь замість його потилиці вдарив бронзову свинку. Дзвін прокотився святилищем і знов зірвав з риштування голуб'ячий клан. Прочанин присів, і нападник спіткнувся. Учень авви Макарія випростався і скинув на ворога статую Ламашту. Хруснули кістки, покотилися підлогою пес і свинка.

Він навіть не став роздивлятися, ким був нападник. Він і так це знав. Так само, як і те, що застава могутності Карни тепер у нього. Він видерся до отвору і вистрибнув на заборонену землю Кібели. Краєм ока він побачив жінок у чорному, що бігли до нього, і почув їхнє вищання.

Лізти на мур, отже, не випадало. Прочанин озирнувся навколо й побіг до Головного Храму Ідейської Матері.

«Спробуйте доженіть!» — крикнув він ламіям і сходами вибіг на храмову платформу. Тут йому заступили шлях охоронці в червоних строях. Вони наставили на нього списи з позолоченими лезами.

«Все!» — вирішив він, витяг гребінь Викрадачки і, розмахуючи ним як ножем, кинувся на храмову варту. До списів вартових залишалося менше десяти кроків, коли випущений римською балістою камінь зніс усіх списоносців і вдарив у натовп служителів Кібели. «Так не буває!» — промайнуло у голові Анемподеста, але роздумувати над дивами Сцени у нього не було часу. Він перестрибнув закривавлених корибантів і побіг далі. Святі блудниці розбігалися перед ним і кричали, що римляни увірвалися до міста. Коли він вибіг перед головну браму, паніка розігнала навіть тих, хто охороняв священну землю з боку вулиці.

За брамою він побачив натовп. З півсотні пальмірців розгублено дивилися на Храм, де тривала панічна втеча жрецтва. Посеред натовпу озброєні люди тримали зв'язану жінку з опухлим обличчям. На її оголених плечах кривавилися смужки зрізаної шкіри. Анемподест впізнав у ній Німу Розвідницю.

«Розв'яжіть її!» — наказав він озброєним і підняв над головою гребінь.

«Це римська шпигунка, Парфанію! Ми впіймали її біля джерела Ефка [110]! Вона вбила Пероза і поранила мечем непереможного Лісія!»