Веснянi iгри в осiннiх садах
Веснянi iгри в осiннiх садах читать книгу онлайн
Юрій Винничук — один із найвідоміших українських прозаїків.
Його книги викликають сплеск читацьких емоцій і стають бестселерами. За романом «Діви ночі» знято фільм. Роман «Мальва Ланда» став «Книжкою року'2003», а роман «Весняні ігри в осінніх садах» 2005 року здобув премію «Книга року ВВС».
У романі «Весняні ігри в осінніх садах» чільне місце посідає тема кохання і пристрасті, а надто пристрасті, що спонукає до самогубства.
Ця тема зумовлює й своєрідну композицію твору: навколо головного героя, письменника Юрка Винничука, групуються інші герої — його коханки.
Інтимне життя оповідача постає перед читачем голе, відверте, чуттєве — власне, таке, яким воно і є.
Невідомо, чи видасть Винничук на-гора щось заплутаніше, сміливіше, дотепніше, ніж «Весняні ігри в осінніх садах». Здається, далі нема вже куди розганятися. За поворотом одного сюжету з’являється інший, персонажі перешіптуються між собою: «Чи достатньо дивні й експресивні ми є, чи зваблює читача наш секс?» У літературі новоукраїнського періоду не було достатньо відвертого і водночас по-галицькому інтелігентного автора… Те, про що письменники, мабуть, завжди між собою лише говорять, Винничук наважується описувати.
Володимир Кіцелюк. «Дзеркало тижня»Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Я пригадав, — сказав я.
— Вдягнеш ту кавову сорочку і світлі штани. Не забудь начистити мешти… Поголися…
Наступного дня вона таки наполягла, щоб я повів її на той острів. І знову я не побачив Грицька. «Що ж воно таке? — замислився я. — Чому він з’являється лише тоді, коли я приходжу сюди із Мар’яною? Що це за знак?»
— Де це було? — перебила мої роздуми Віра.
Я, театрально потупивши очі, показав на прим’яту траву.
— Чудово, — сказала вона і вмостилася саме на те місце. — Таке враження, що земля ще зберегла тепло її задниці. — Потім принюхалася і додала: — Запах сперми, на жаль, вивітрився. Хоча… ти ж, напевно, кінчав не в траву?
Я не відповів, зберігаючи той самий шкодливий вираз обличчя. Ми розклали на траві вино й закуску. Віра тремтячими пальцями витягла цигарки і запалила. Я бачив, що вона нервувалася, але навіщось мусила пройти цю ініціацію, трахнутися зі мною саме там, де я вчора грався з Лідкою. Я подумав, що саме час налити їй, ми випили. Я знову роззирнувся в пошуках Грицька, але намарне.
— Чого ти крутишся?
— Просто роздивляюся.
— А вчора ти не мав змоги роздивитися? — спитала з сарказмом.
— Віруньчику, вчора ми прощалися, і я, щоб якось це все згладити, піддався…
— Але чому ви прощалися саме тут, а не десь у кнайпі?
— Розумієш, то був секс на прощання. Щось як чарка «на коня». Ми ж не могли це зробити у кнайпі.
— Ага, то ви цілеспрямовано приперлися сюди для того, щоб погратися?
— М-м-м…
— Боже, яка ти скотина! — Пальці з цигаркою тремтіли, вона сама собі налила в склянку, випила одним духом і запитала: — Але чому саме тут?
Щось її непокоїло, щось у цій місцині було таке, що її тривожило і відлякувало, вона очевидно підозрювала, що тут криється щось глибше, таємне і потойбічне, а тому попри всю свою образу, інстинктивно тулилася до мене, як наполохане пташа. Цієї миті я відчував, як її кохаю, і щиро прагнув захистити від усіх страхіть. Десь хлюпнула вода, я озирнувся — по воді бігли кола, як від кинутого каменя, а може, то плюснулась риба, а я подумав — весло.
— Тут затишно, ніхто не підгляне… — пояснював я. — Верби творять природне шатро.
— Отже, тобі це місце відоме було раніше? З ким ти тут іще трахався?
— О-о, то було надто давно.
— Отже, я вгадала? Ти тут уже грався перед тим?
— То було понад десять років тому.
— Ти щось недоговорюєш. У тебе з цим острівцем щось пов’язане глибше. Ти так роззирався, як роззираються у власному помешканні, де хтось перед тим переставив меблі. Чогось тобі бракувало. Я це помітила. А що було десять років тому?
— Нічого особливого. Ми тут влаштовували пікніки, які завершувалися любощами.
— І всіх ти грав на цьому самому місці? — показала пальцем у траву.
— Можна сказати й так. Іншого затишнішого місця годі відшукати.
— А все-таки я підозрюю, що тут відбувалося ще щось. Щось таке, про що ти волієш мовчати.
Чи я не казав, що у Віри був інтелект? Інтелект — це страшна річ. Особливо якщо ним володіє жінка. Це все одно, що скальпель у руках хірурга. Різниця лише в тім, що хірург, розпанахавши тебе, потім сумлінно зашиє, а жінка-інтелектуалка, сумлінно дослідивши ваше нутро, покине все в розпотрошеному стані. Я подумав, якщо вже розповів про Мар’яну Ліді, то Віра і поготів мала б почути цю історію, мені навіть цікаво було дізнатися її думку.
— Добре, я розповім тобі, що з цим місцем пов’язано. Колись давно, як я вже казав, років десять тому, одна юна і незвичайно вродлива панна запропонувала мені в її товаристві покінчити життя самогубством.
— Вона була наркоманка?
— Ні. Вона навіть вино пила такими дозами, що не п’яніла. Вона підшукала такі слова для своїх аргументів, що я не мав що на це їй заперечити. Головна інтрига полягала в умові, що вона мені віддасться лише в день самогубства.
— Вона була цілка?
— Так. Але я її всіляко намагався спокусити.
— Вона прагнула самогубства на повному серйозі?
— Пам’ятаєш, я тобі давав читати драми Тікамацу. Там є одна драма про самогубство закоханих…
— …на острові Небесних Мереж? Вона теж читала цю драму?
Віра знову запалила, втягнула дим і стала крутити цигарку в пальцях.
— Так. Тікамацу їй підказав ідею. Власне, в чому була причина її нав’язливої самогубної ідеї, я так і не збагнув. Вона казала, що втратила інтерес до життя. Фактично такі випадки в її віці справді не рідкість, школярки щороку десятками вішаються, викидаються з дахів і п’ють жменями пігулки. Але все це відбувається стихійно, у стані нервового афекту. А щоб отак цілеспрямовано підшукувати партнера і намовляти його, запропонувавши вже готовий план… Це якось не вкладалося мені до голови.
— А може, вона була хвора… невиліковно хвора… Розумієш?
— Неможливо. Ти б бачила це юне квітуче сотворіння! Зрештою, хвороби не цікавляться тими, хто має намір померти.
— А з психікою у неї було все в нормі?
— І тут я не помітив нічого такого… Часом говорила загадками або дивувала своєю проникливістю…
— І чим завершилася ця історія?
— Вона мене переконала, що смерть — це найкращий для мене вихід, бо й так уже не створю нічого величнішого за свою смерть, і що у визначений день буде відкрите для нас вікно, і ми не повинні пропустити цей шанс. І тоді ми прийшли на цей острів, і вона мені тут віддалася уперше. Після цього вона вийняла отруту, насипала її в келихи з вином і ми випили.
— Справді? І що було далі?
Віра погасила недокурену цигарку в траву.
— Ми… померли. Тому-то й тепер, після смерті, мене все ще невмолимо тягне сюди…
— Ти збожеволів! — обурилася вона. — Що за дурні жарти? Що було далі? Ви випили отруту?
— Випили. Але мене отрута не взяла, я тільки втратив свідомість. Коли отямився, то побачив, що вона холодна.
— О Боже! — вона притулила долоні до щік, мовби намагалася загасити полум’я, яке від них бухало. — І що… що ти зробив?
— Я закопав її тут під вербою.
— Де саме? — істерично завищала Віра.
— Тут, де ми сидимо.
— Ідіот! — вона зірвалася на ноги. — Як ти можеш? Все! Я більше не хочу слухати цю маячню! Або ти скажеш правду, або я йду!
— Ну, добре, заспокойся, я пожартував, — я впіймав її за руку і потягнув до себе. — Просто я безліч разів саме так собі уявляв цю сцену.
— Ти скажеш нарешті, що було далі? — вона сіла біля мене, але роздратовано відпихала мої руки. Натомість налила собі шампанського і випила.
— Я обдурив її. Вона мені віддалася, а я відмовився вмирати з нею.
— Ти так вчинив?! — Віра, вочевидь, була обурена до глибини душі і, коли я наповнив її спорожнілий келих, випила без вагань. Потім запалила сірника і стала дивитися, як він горить, коли полум’я добралося до її пальців, кинула сірника в траву і запалила другого.
— Я знаю, це підло, я й досі караюся цим…
— І це сталося тут? — голос її тремтів, вона й далі не дивилася на мене, а палила сірник за сірником і кидала в траву.
— Так.
— А потім ти встав, підтягнув штани і сказав «па-па»?
— Ну, щось у цьому стилі.
— Тоді ти негідник, — сказала вона крижаним голосом. Сірники вона нарешті залишила в спокої і, схиливши голову на зігнуті коліна, повторила: — Ти не-гід-ник.
— Я знаю, — сказав я похнюплено і знову спробував її обняти.
— Ти жахливий негідник. І забери свої довбані руки. Налий мені. Який жах!
Вона сп’яніла і погойдувалася тепер усім тілом у такт музики, яка бриніла в ній, і я бачив, що то була музика розпачу. Чому вона так близько до серця сприйняла вигадану мною історію? Може, приміряла її до себе? Тепер, мабуть, думала про те, що я виявився найбільшим розчаруванням у її житті. Ну що ж, вона недалека від правди. Те, що я їй розповів, не раз мені прокручувалося в голові, я все ще метався між спокусою красиво померти чи некрасиво злиняти, скориставшись перед тим правом першої ночі. Можливість чесно Мар’яні сказати: ні, я не той, на кого ти розраховувала — до уваги не бралася. Мені здавалося, що я вже достатньо глибоко загруз у цій історії, щоб не завершити її настільки примітивно. Все ще думалося, що Мар’яна в якийсь момент поміняє плани і до самогубства не дійде.