Жiнка його мрii

– Начальник, для чого мені ще щось на себе брати, коли я взяв предостатньо?

– А для того, що я тебе не по вухах буду різати лінійкою, Цапа. А просто я тобі нагадаю, що у тебе вісімнадцятилітній син. Дружина, яку ти дуже любив і за котрою тюрма давно плаче. А сину у мене знайдеться що накинути. Зрозумів, блядський гном, - прошипів лейтенант, витягуючи сигарету і закурюючи перед самим обличчям Цапи.

Цапа закрутився на стільці. Попросив сигарету, але лейтенант продовжував чекати, і він махнув рукою. Мовляв, різниці немає ніякої.

– Ну, тоді слухай... Розвішаю тобі на вуха. Але я не втираю. Не думай...

Але Цапа і не думав говорити. Його очі переливалися двома вуглинками з хитрою і злобною іскоркою. Лейтенант витягнув пістолет і бабахнув у нього під вухом. Цапа з вереском звалився, задригав ногами. Лейтенант підвівся, розвернув голову і гагакнув над другим.

– Побійся Бога, начальник!

– Я не на сповіді, а ти не піп, - лейтенант закурив сигарету. Зайшов напарник, допив горілку, високо закинувши голову.

– Ну, і що ти про це думаєш? - спитав він.

– Про що саме? - лейтенант ухопив за шкірку Цапу.

– Про Рибу.

– Я йому вірю. Принаймні зараз. І що ця сволота тебе надула, теж правда. Але це я тобі без Риби скажу. У нас є лопата?

– Ні. Але можна купити, - відповів напарник. - Ти хочеш його убити.

– Ні. Сам здохне. Я його закопаю. Живим, - лейтенант, не дивля-чись, заламав руки карлику і начепив кайданки.

– Ти шо, бля, удумав, ішак пітний. Ти шо удумав! - з карликом трапилася істерика, він верещав, дригав ногами, плювався, кусався.

– А мені Риба з голови не йде. Він мені сказав, що я проживу довго і стану багатим, - сказав напарник, натягуючи мішок на голову Цапі.

– Варто задуматися. Нас останнім часом так і тягне у всі тяжкі, - лейтенант садонув карлика під зад ногою.

– Колись це стане легендою, - замріяно сказав напарник.

І тут з тонким ріжучим болем лейтенант подумав про Іву. І йому знову захотілося плакати.

– Тягни цю падаль. А то я тут прикінчу його. Треба було заклеїти рота скотчем.

– Нічого, чим більше кричатиме, тим краще. Тим легше йому буде покидати цю скорботну юдоль, - сказав лейтенант і копнув карлика. Цапа вискнув і затих.

– Благаю...

Лейтенант закурив. Пустив на мішковину купку синього диму.

– Я передумав. Ти поїдеш у Гідропарк. А я навідаюся до його дружини і сина, - сказав напарник.

Цапа зайнявся голосінням. Здавалося, верещить не один чоловік, а цілий хор з десятками голосів.

– Чого кричиш? - запитав лейтенант. - Хочеш щось розказати? Умничка. Тільки начистоту. Отримаєш десятку і котись...

Напарник видавлював біля запітнілого, в облущеній рамі дзеркала прищі. Лейтенант увімкнув магнітофон і почав нудно слухати, наче наперед знаючи всю розповідь і тому нічому не дивуючись.

Над містом райдужними драконами летіли салюти. Лейтенант сидів на пагорбі, а на вулиці стояв вологий і холодний травень, і він думав про те, як швидко минули зима, весна. Скоро літо, затяжне і порожнє в цьому місті. Ще він думав: майор нічого не знав. Створивши навколо себе цілий содом, він ні про що не здогадувався. Хоча все банально, його притон міг би проіснувати багато років, доки у майора не повід-сихало причандалля. Аби не Руслан. Зараз так думав лейтенант, і ніяка сила не могла його переконати, що могло бути інакше. Руслана звабив, чи сам звабився Величко - ніякої різниці. Горе тим, від кого прийде спокуса. Можливо, і так, важко думав лейтенант. Але Руслан не просто полюбляв вишуканих гомиків. Його, як батька, збуджувала незайма-ність. Руслан тинявся підземними переходами, вокзалами, хрущобами у пошуках саме таких хлопчиків. Він бачить його: круглі очі, довгі руки, вираз пихатого принца, звиклого до ситого і розбоженого життя. Величко за ним гасав по місту. Уявлялося: розбиті вітрини, порізані вени, жах ночі. Потім з’являється у компанії матусі карлик Цапа. І життя у Русланчика робиться легким і пухким, як вітер. Мама дуріє від наркоти, дівчаток, пустого життя, а майор зайнятий своїм життям. Але нічого не повторюється. Одне прощення повторюється сімдесят сім по сім разів, але цього майор знати не хотів. Нічого особливого, нудна і пуста справа. Але лейтенант пам’ятає похорон майора: пишний, з прапорами, сльозами і всіляким іншим гамузом. Хіба не варте таке життя в очах тих, хто упинається кожного дня в синій екран телевізора? Навіть смерті заздрять. Людина заперечує свої діла.

Але паскудний Русланчик зіпсував солодке життя своїх батьків і близьких, коханих і друзів. Під кайфом він і його подружка Лінда забивають до смерті восьмирічного хлопчика в одному з глухих переходів. Глупо, але вони лишають тіло там лежати, а ще півночі нипають у пошуках спокус і радощів. Радощі пригорщами востаннє ллються у їхні ніжні долоні. Наступного дня з розкудланими головами, з розпухлими мізками їх піднімає радісний Цапа. Той Цапа, котрий слідує за ними по п’ятах і котрого вони не вважають за людину. Маленький довгостопий недоносок, виродок помийний і таке інше. Зараз він тицяє їм світлину з поляроїда мертвого хлопчика, і збуджені обличчя Лінди та Русланчика дивляться на нього насмішкувато і прозоро. Цапи для них навіть зараз не існує. Він гречно прощається, говорить, що фотокартки ще є, ці вони нехай збережуть: його ж бо завжди збуджувало насильство. Потім у них все не заладналося. Воно і на краще. Вибухнув офіс майора, задушили Магріба, і хто доклав рук - Цапа чи ще хтось? Він знав одне: той, кого звали Топтуном, тільки попереджував. Дізнаватися про крайнього - все одно, що рухатися пустелею і кликати на допомогу. Більше лейтенант знати нічого не хотів. Скільки і як платили Цапі майор і Лада, його не обходило. Все це прогаяний час. Він дійсно марнував своє життя, мандруючи пустелею. Так він думав, і ніхто в іншому його не переконає. Навіть усміхнене обличчя Марі.

Фонтани салютів освітлюють остови будинків. Лейтенант іде вулицею, спочатку натовпом, потім випиває пива. Йому видається мало, і він п’є ще. Нарешті виходить на порожню вулицю і шукає поглядом знайому кав’ярню. Знаходить її порожньою, замовляє віскі, аж потім тільки рахує гроші. І тут його зупиняє погляд. Лейтенант подумки просить сам себе не зупинятися і не підводити голову. Павук синьо-зеленого світла гонить копошливі тіні. Так воно і має бути у цій кав’ярні. Нарешті їхні погляди зустрічаються. У важкого кольору костюмі сидить колишній помічник майора. Він добродушно піднімає руку і вітається. Лейтенант, вітаючись, уявляє, як він бере молоток і розтрощує коліна, потім свердлить дірки в кістках у цього ублюдка, а потім живого запихує до крематорію. Але пусте - гнів проходить, він ще раз вітається, вирішує, що грошей у нього достобіса, а тому замовляє цілу пляшку "Блек Лейбол" і помалу випиває. Тоді знову думає про майора, про Ладу, яку так і не знайшли. А чи треба? Дівчина з-за столика уважно дивиться на нього. Він пропонує їй сісти. У неї зелені очі, вона висока, із плавними манірними рухами школярки. Лейтенант ловить на собі розуміючий погляд колишнього помічника. Під той погляд вони виходять. Бабахає салют, і дівчина вхоплюється руками за його лікоть. Прихват у неї міцний, як у дитини.

У напівтемряві він розрізняє блідий овал її обличчя. Він цілує її палко, як ту, що колись несподівано увійшла в його життя. Тим-часовість стала для нього тихим прокляттям, що гріла вночі постіль, терзала думки, і навіть випивка не могла витравити нічого з того. Лейтенант входить у неї, як у гумову, він рветься на ній, наче виконуючи важку непосильну роботу, наче тисячоліття кричать за ним, доводячи до абсурду його чоловічу потребу. Нарешті він засинає. Сниться йому яскравий берег, з дикими звірами, не чудуючись, він ходить спокійний серед тих звірів.

Вона зварила кави, рештки кави "Мокка", паскудної, з запахом прілі. Телевізор гнав екраном танки і вибухи. Потім з’явилася якась співачка, з довгими міцними ногами, обличчям петеушниці і паскудною українською вимовою. Далі знов заговорили про комету, і в нього шалено забилося серце, наче ось-ось вони почнуть виламувати двері у якійсь черговій хазі. Він помацав пульт рукою, вимкнув телевізор, потім таким же робом намацав на столику пачку сигарет, закурив і втупився в іржаві розводи на стіні.