Помилковi переймання або життя за розкладом вбивць

Коли ми припинили реготати, дiвчина повiдомила нам, хто такий Д. Г. «А вiн цю Клаву, що, знає?» Запитав Славко. «Зiну», - виправила його дiвчина. «Нi, вiн її не знає, а от вона його знає. Сьогоднi вже разiв п'ять телефонувала до його офiсу, щоб з'ясувати, чи отримав вiн запрошення i коли його чекати».

Дiвчина знову зареготала. I я не втрималася. Бо тепер я знала, хто такий Д. Г. Славко теж знав, хто такий Д. Г., директор однiєї вiдомої американської фундацiї. Нестриманий Славко зауважив: «Я фiгiю. Ця огрядна матрьошка що думає, що вiн усе кине, побiжить на Бессарабку, щоб купити їй орхiдеї, потiм пiдскоче до крамницi, щоб придбати дiаманти, й урочисто завiтає до неї на день народження? Оце-о справдi може так думати?» Дiвчина махала на нас руками, наче вiдгонила комарiв, їй було боляче вiд смiху, вона показувала, що зараз її живiт вiдпаде, i тiльки ми будемо в цьому виннi. «Пiшли, може, посидимо десь в iншому мiсцi?» Запропонував Славко, його очi були вологими. Гарнi очi.

Але всi очi не вартують тих металевих очей, що причаїлися за вiкном. «Ти як хочеш, а я - додому». «Слухай, але ти бачиш, яка в цiєї Клави самовпевненiсть? Бiльша за її сраку».

Цiкаво, хто такий Д. Г.? О, можу вiдкрити вам цю таємницю, мої маленькi друзi. Iсторична довiдка. Д. Г. Американський функцiонер вище середньої руки. Якщо ви здатнi уявити собi середню руку. Мiстер США якогось там року. Приятель Шварценеггера. Високий. Жилавий. Трохи за сорок. Синi очi. Брюнет. Майже Бонд. Щасливо одружений на Мiс Азiя якогось року. Чарiвнiй, засмаглiй шатенцi з карколомною фiгурою та довжелезними ногами. Мигдалеподiбнi очi кольору темного бурштину. Це я про нього знала. А ще я можу додати, що вiн надзвичайно недоскiплива людина. Анiтрохи.

В переходi менi пропонували спасiння у Христi, дешевi офiснi обiди, новi зуби, нову роботу для мол. приваб. до 30, комп'ютери за зниженими цiнами, як втратити вагу, не припиняючи жерти, продати волосся для вишуканих перук, навчитися водити автомобiль. Нiчого цього я не взяла. Навiть спасiння у Христi забракувала. Дурепа.

Маленький плюгавий чоловiчок сидiв поруч зi мною. Подивився, що я читаю. Намагався також почитати, але недовго. Або вже читав, або не зрозумiв, або засумував. Посовався. Подивився на мене. Подивився знову в мої сторiнки. Поставив собi на колiна чорний дипломат iз згризеними часом кутиками. Витягнув пакет зеленого кольору. Звiдти старий пошарпаний самовчитель iспанської мови. Делiкатно тицьнув у лiтеру «g» в моїй книжцi й кахикнув. «Вибачте, я бачу, ви людина, що читає«. Я завмерла в очiкуваннi продовження. А що? Хороший день: Зiна, секретарка, Д. Г., спасiння у Христi й таке iнше. «Я бачу ви людина, що читає iноземною». Продовжував вiн. «От що це таке, ви менi не пiдкажете?» «Самовчитель iспанської мови». Обережно вiдповiла я.

«Точно? Ось витяг у доньки. Думав, може, непотрiб якийсь, навiть порнуха. Iноземна. Якось не довiряєш пiдлiткам. У те, що вони вчаться, а не розбещуються… ви це точно знаєте, що це самовчитель?» «Принаймнi тут таке написано», - про всяк випадок зауважую я. Вiн дивиться на обкладинку. «Слухайте, а ви можете подивитися? Тобто почитати, щоб переконатися. Я ж мов не знаю, не навчили мене мов. Тому дивлюся, як турок. Жодного слова не пiзнаю. А ви б подивилися, чи там усе нормально написано, немає матюкiв чи чогось гiршого, га? Може, там про секс написано, а вона це вчить». Я гортаю сторiнки. «Та нi. Нiчого такого. Звичайнiсiнький самовчитель. Нiякої крамоли. Мадрид - столиця Iспанiї. Олена їде до Барселони. Як вас звати? Марiсбель. I таке iнше». «Дякую вам». Вiн почав трясти мої руки. «Я собi мiсця третю добу не знаходжу. Нервуюся. Ось вкрав, подумав - на роботi комусь покажу, але якось соромно на роботi, подумав, а може, це щось непристойне, то що тодi про мене скажуть? Насмiхатися будуть, скажуть - от i притяг, старий козел. Дякувати Богу, що я зустрiв вас».

I з цими словами турботливий батько, якого я заспокоїла, витяг гаманець. I я подумала: «Ось воно. Зараз вiн менi буде платити». Ця думка мене страшенно налякала. Бракувало ще того, щоб знервованi люди похилого вiку розплачувалися зi мною в метро за те, що я розглядаю пiдручники з iспанської мови. А куди тiкати? Тим часом вiн розкрив гаманця. Я гарячково дивилася, де є мiсце, щоб стати непомiтною для нього. «Ось вона. Ви тiльки-но гляньте». На мене дивилася маленька чорно-бiла принцеса з хвилястим довгим волоссям i темними очима, що були сповненi iспанськими пристрастями.

«Хай, Ена. Ти знаєш, що iнодi нитки, вплетенi в килим, з одного боку здаються червоними та волохатими, наче гусiнь. Пiд iншим кутом вони видаються сталевими та гладкими, буцiмто добряче виголеними.

Ти вважаєш, що в цьому й полягає справжнє мистецтво? А якi вони насправдi, цi нитки? I взагалi, чи є це насправдi? Для того, хто стоїть там, є його насправдi - червоне та волохате. Для того, хто стоїть навпроти, є його насправдi - сталеве та виголене. Чи iснує незаперечне насправдi? У Будди немає зацiкавленостi в насправдi, вiн володiє абсолютним знанням, а пастки та лабети розставляються для нас, звичайних людей, щоб ми сперечалися, стиналися, щоб клали життя задля того, вимiру чого не iснує? Чи здатне людство одного разу збагнути, що не можна вхопити насправдi, бо унiфiкованого насправдi не iснує, i бiльше нiколи не розпочинати нiяких суперечок?

Бог пошиває нас у дурнi щоразу. Аят не може нiчого сказати менi з цього приводу. Бiдна дiвчинка стомилася за тиждень. Та й узагалi спокiйнiше тому, хто менше вчив. Колись менi було набагато спокiйнiше. Але i в спокої немає порятунку. Ти вiриш у те, що Христос викровив порятунок? Якби можна було - я б викровив трохи блакитного для Аят. Аллах вимiрює її знедолене життя кiлометрами фарбованої тканини. Якщо вона робитиме непомiтнi карби на людях, що набули нового життя як спiдницi, хустини та сорочки, тодi в наступному життi вона побачить, чого торкалися її зморенi працею руки. А от що можеш сказати ти? Чи володiєш ти знанням про своє насправдi?»

х)

Як завжди. Гуп-гуп-гуп. Колись Катерина говорила, що їй заважають спати краплини дощу. Я вважав це нiсенiтницею, тому що пiд дощ я спав, наче зачарований. Це була насолода - мати можливiсть спати досхочу, коли дощить. А вона чула биття краплин. Так само i я зараз. Чую її кроки. Може, в мене манiя? Я вiдкрив кватирку, луснув щосили. Вона здригнулась, але посмiхнулася менi. Розкута, навiть симпатична, хвойда з довгим волоссям, зiбраним у хвiст. Щоб їй нiщо не заважало, навiть власне волосся, бiжить i всмiхається ранку, а на iнших їй наплювати. А ще я подумав, що якби в мене була рушниця, я б неодмiнно влучив. Принаймнi спробував би влучити. Наприклад, у її задок, звабливий, такi короткi шорти, як лiкарська пов'язка, одна одмiннiсть: лiкарська пов'язка - на пiвобличчя, а цi шорти - на пiвдупи. Я б влучив. Вона б упала, всмiхнена, за її довгi ноги перечепилися б iншi побiгайцi. Так їм i треба. Суки, чого ж бо вам не спиться? «Та щоб тебе!!!» Нiхто мене не чує. Аж раптом - дзвоник у дверi. До бiса. Якого б це? Телеграма? Хто в наш час шле телеграми? Приязнi манiяки?

Це було гiрше за «якого б це». I наближене до манiяка. Бо це був Катеринчин Борис. Власною персоною. Забагато ранкових шокiв для пересiчних хiрургiв. «То ти не спиш? А я думав, що ти з роботи тiльки повернувся й залiг спати. I от зараз я прийду, а ти прокинешся через мене. А ти не спиш. Добре, що не спиш. Менi було трохи незручно до тебе йти. Якби було до кого… В цей час. А ти не спиш». Нервувався Бориско. Ох, i сволота. Знав, що мене розбудить, що я буду нещасний i причмелений, але все одно припхавсь i розбудив. Ще вдає з себе iнтелiгента. Делiкатничає. Теж менi. Ранковий делiкатес. «Ага. Не сплю. Через дiвчину». Навiть не збрехав я. «То вона пiшла?» «Втекла». Борис мовчав. Люблю ранкових мовчазних гостей. «Слухай, ти, може, помовчиш на кухнi? А я спробую поспати. В мене була важка нiч». «Катя мене зраджує«. Я був настiльки шокований, що не збагнув, чи вiн промовив: «Катя мене зраджує«чи «Кефiр мене збуджує«. «Що? Кефiр тебе збуджує?» «Нi. Кефiр мене не збуджує. А повинен?» «Не знаю». Цього ранку я був несподiвано вiдвертим iз шурином, чи хто вiн там менi?