Пiвяблука

Одружився майстер уже зрiлим чоловiком. Протягом двадцяти рокiв вiн не мiг забути свого юнацького кохання, яке втратив разом з батькiвщиною. Усупереч очiкуванням i сподiванням бучацької громади, вiдомий i вже не бiдний Пiнзель-Пiльзе взяв за дружину не найпершу наречену мiстечка, i не доньку одного з найбагатших людей Галичини, а скромну вдову, матiр трьох дiтей Марiанну Єлизавету Кейтову з роду Маєвських. Минуло ще кiлька рокiв, i лише пiсля народження другого сина Пiнзель створив нарештi те, до чого прагнув. Це було звичайнiсiньке яблуко у натуральну величину, вирiзане з дерева яблунi. Воно, немов правдивий плiд, мало плямки i червоточинки, хвостик i залишок скрученого зiв’ялого листя на черешку. Форма його — трохи викривлена — здалеку нагадувала голову янгола з надутими щiчками. Глядач випадково мiг зробити вiдкриття: легким одночасним поворотом рук у протилежнi боки яблуко розчахувалось на двi частини. Мiсце з’єднання можна було знайти не вiдразу, а здогадатися, що яблуко має секрет, i поготiв*. У серединi плiд мав тендiтнi чарунки* з насiнням, а з тонелю хробачого ходу виглядав черв’ячок.

«Як тобi це вдалося? — здивовано запитала дружина, вперше вiдкривши диво-яблуко. — Це ж неможливо!» — «I неможливе стає можливим, якщо цього дуже хотiти, — вiдповiв задоволений Iоан. — Ти мала колись велику мрiю? Таку, за яку готова була заплатити будь-яку цiну?». Панi Пiнзельова знизала плечима i, розглядаючи нутрощi яблучка, згадала, як палко вона хотiла стати дружиною Iоана Беренсдорфа, який навiть у її бiк не дивився. Вона мовчки стулила двi половинки яблука, похитала головою…

Через кiлька мiсяцiв Пiнзель помер вiд сухот. Через рiк панi Пiнзельова знову вийшла замiж. За Iоана Беренсдорфа. I переїхала з чоловiком до Баварiї. В одному з її куфрiв* Галичину залишало i яблуко Пiнзеля.

…Галя знала, що саме так розгортатимуться подiї у її книзi, але кiстяк сюжету ще не обрiс деталями та характерами. Наразi вона писала тiльки другий роздiл, у якому Георг переступає порiг свого дому i бачить вiтчима з налитими люттю п’яними очима та молодших братiв-херувимчикiв, якi ховаються вiд важких кулакiв пiд лiжком…

Задзижчала на столi мобiлка. Не чекаючи звукового сигналу, Галя натиснула на кнопку, зауваживши, що телефонує чоловiк.

— Довго ще там сидiтимеш? — навiть не привiтався Вiктор. — У тебе що, свого дому немає?

— Я у Магди з Iгорем, ти ж знаєш, — вiдповiла вона, тамуючи роздратування вiд його невиправно грубої манери спiлкування. — Пишу книгу. Я тобi говорила.

— Потрiбна ти там! Люди мають двох маленьких дiтей, та ще й ти звалилася на голову. Давай додому!

Галя вiдключила телефон, ледве стримавшись, аби не жбурнути його. Змусила себе повернутися у той настрiй, в ту хвилю i тi слова, у яких перебувала щойно, до дзвiнка.

Увечерi приїхала Iрина — Магда покликала, мовляв, є привiд для серйозної розмови. Попросила i Галю зробити перерву: «Як не будеш робити паузи i вiдволiкатися, тебе почне нудити вiд писанини». Галя i сама була вже рада вiдпочити.

— Шкода, що Луїза не може, — почала Магда, коли до них приєднався Iгор. — Нiчого. Потiм їй розповiмо. А сказати ми вам хочемо ось що…

I виразно подивилася на чоловiка.

— Магда надумала дiтей похрестити, — Iгор вiдклав вбiк газету, яку читав, — i ми хочемо, аби ви були хрещеними мамами Соньки та Кузьми…

— Давно час це зробити! — пiдхопила Iрина. — З Сонькою ми щось затягнули.

— А з Кузею вчасно, — погодилася Галя. — Я вже бачила гарненький бiлий костюмчик для такого випадку.

— Бачиш, як швидко хреснi мами своїх дiтей розiбрали? — звернувся Iгор до дружини. — Навiть не треба говорити, де чий… Я пiду?… Зараз новини починаються, потiм до вас приєднаюся.

Коли обговорили день хрестин, аби усiм було зручно, i деталi, Галя згадала:

— З мамами усе зрозумiло. А хто хрещенi батьки?

— Для Кузi Iгор хоче свого Маланюка просити, ви ж знаєте, вони усе життя товаришують. А для Соньки — зрозумiло кого. Андрiя, звичайно. Вiн їй бiльше, анiж хресний батько. I лiкар, i рятувальник, i захисник. Вiн заради нас на таке пiшов… Без нього нiчого б не було!

— Я — мама, а Андрiй — тато? — уточнила Iрина. — Так не можна. Ми ж колишнє подружжя.

— Власне, що колишнє. Саме тому i можна. Усi формальностi дотримано, я консультувалася. Сонька сама вас вибрала, ви обидва були з нами того дня. Ми вчотирьох i є її батьки.

— Магдо, але ж ми з Андрiєм не спiлкуємося!

— Дотепер не спiлкувалися, вiдтепер будете. Що вам заважає?

Iрина смикнулася.

— А заважає один факт, — впевнено вела далi Магда, — який полягає у тому, що спокiйно i цивiлiзовано можуть спiлкуватися мiж собою тi колишнi пари, мiж якими свого часу пристрастi не було. А у вас була… Тому вас дотепер тiпає одне вiд одного. Галко, чого ти на мене так дивишся? Я що, неправду кажу? Ти згадай, як Андрiй приїхав колись мене привiтати на день народження i навiть за стiл не сiдав, мовляв, поспiшаю, а в його машинi якась дiвчина сидiла. Пам’ятаєш, як у Iрини настрiй зiпсувався? Хоча вона мала б начхати на цю обставину. Сама з кавалером була. А приїхав колишнiй чоловiк iз подругою, й Iрина на свого — хто тодi з тобою був? — почала кидатися. У тому то й рiч, що завжди iскритимуть у присутностi одне одного тi, мiж ким була справжня чуттєвiсть, гармонiя, пристрасть. I, до речi! З Сонькою Андрiй допомiг менi тому, що ти його попросила. По-людськи попросила, вiд душi. I взагалi, чому ми це обговорюємо? Андрiй вже погодився бути хрещеним. I то з радiстю погодився, нiби чекав. Сказав, що вiдчуває себе хрещеним батьком Соньки.

Замовчали. Було чутно, як за стiнкою диктор енергiйною скоромовкою говорив: «22 серпня нацiональна збiрна України у рамках пiдготовки до вiдбiрних матчiв Євро-2008 зiграє у Києвi товариський матч з коман…»

— Ну от i добре, — подала голос Галя. — Давайте нарештi продумаємо нашi гардероби. У чому будемо?

Дiвчата здивовано подивилися на неї: кого-кого, а її проблема, що одягнути, нiколи особливо не бентежила. На вiдмiну вiд Iрини та Луїзи.

— Гаразд, — озвалася й Iрина. — Принаймнi Сонька-старша буде на сьомому небi вiд цiєї новини. Що ж до одягу, то… Думаю, це буде така собi мiнi-колекцiя в одному дусi, у… нiжно-пiсочнiй та… блакитнiй гаммi. Розрахована на шiстьох дорослих i двох дiтей. Наразi все. Подробицi завтра, перша примiрка пiслязавтра.

Коли вийшли проводжати Iрину до ворiт, зорi на небi були великi i чистi, немов у Карпатах.

— А де Мала Ведмедиця? — запитала Iрина. — От Велика, а де Мала? А, бачу-бачу. А он Полярна зiрка… Чумацький Шлях… А бiльше я на небi нiчого не знаю. Яка краса, дiвчата!

…Уранцi, щойно Галя вiдчинила навстiж вiкно, як кiмнату заполонили пахощi саду, мокрого вiд нiчного дощу, чорнобривцiв на пiдвiконнi та голос Вiктора.

— …тримати в тонусi, у напруженнi. Дасиш бабi послаблення, розпустиш бiля неї нюнi — все! Вилiзе на голову.

Голос її чоловiка лунав з вiдчиненого внизу вiкна.

— Найбiльша помилка мужика, — далi вiв голос, — показати жiнцi свої почуття. Приховувати, i то подалi! Почуття данi для того, аби їх приховувати.

— Кожен живе як знає, - це вже був голос Курича. — Я думаю iнакше: дай жiнцi на копiйку, вона на гривню вiддасть. У них природа така, вторинна. Вiддає бiльше, анiж отримує… Ти постiйно з Галкою у протистояннi. А для чого? Який сенс? Результат той самий: ви — разом. Для чого ж тодi гризти одне одного? Не чекай нiчого, просто давай. Результат тебе вразить.

Щось гримнуло внизу, покотилося.

— До дiдька! Знову попiкся! — вигукнув Курич. — Завжди кава тiкає. Де шмата?… Де бутель з мiнералкою?… Жодного разу ще не вдалося зварити каву, аби вона не втекла. Давай спочатку. Гей, що за аромат?… Кузько, це ти?… У-у, чемний хлопчик! Повнi пелюшки. Ходiмо митися, козаче…

Галя повернулася до ноутбука. Але знову увiйти у роботу не вдалося. Перечитала те, що написала у ранковi години. Нi, погано. Треба переписати цей епiзод. А може й викинути взагалi… Чого Вiктор приїхав? «Баби, баби…» Ненавиджу цей зневажливий зверхнiй тон. Колись не могла зрозумiти: звiдки це в ньому? Чому один на один вiн може бути уважним i нiжним, а на людях — нiколи. Поводиться так, нiби весь час себе контролює. Лише проживши з ним багато рокiв, вона нарештi зрозумiла. Це вiд матерi йшло, вiд його ставлення до власної матерi. Свекруха — сувора жiнка, профспiлкова активiстка, виростила дiтей, придiляючи їм мiнiмум часу. Не називала їх нiжними iменами, не пестила, не обнiмала, не цiлувала, казок не читала, порожнiми балачками не займала. Вiктор був недолюбленою дитиною, iз задавненими, схованими глибоко у пiдсвiдомостi комплексами. Тому у дорослому життi намагався взяти реванш. Вiд дружини вимагав перш за все уваги. Був переконаний, що жiночу увагу треба брати силою. Жiнка має давати, чоловiк — брати. Заслужила — маєш до себе добре ставлення. Не заслужила — вибачай.