Я знаю, що ти знаeш, що я знаю

Ну, не будемо про печальне...

Дорога Соню! Хочу написати багато – великого, довгого листа, почуття переповнили мене до тої

межi, коли хочеться вихлюпнути їх, затопити цiлий свiт своєю вдячнiстю до тебе. До тебе i твого

чоловiка, мiстера Рiда.

Якби не ви...

Не уявляєш, яка я вдячна, що ти розшукала мене в Америцi. Знаю, ти скажеш, що лише виконувала

прохання бабусi, але ж могла i не шукати...

Я давно звикла, що в цьому свiтi кожен за себе. Завжди почувалася самотньою. До того часу, як

побачила тебе у своїй кiмнатi в унiверситетському мiстечку пiд Берлiнгтоном. Пам'ятаєш?

Досi соромно за розкиданi речi, порожнi бляшанки з-пiд пива i тютюновий запах – i це все на тлi

пiдстрижених газонiв упорядкованої ззовнi територiї.

До наших кiмнат нiколи не заглядає професура. А тим бiльше – гостi чи вiдвiдувачi.

Я була незадоволена тим, що хтось бачить цей безлад i рознервувалась.

Отже, пробач, що не одразу була до тебе привiтною. Не хотiла нiчого знати.

Здавна мене переслiдує вiдчуття, що живу (точнiше жила) в щiльно запаянiй бляшанцi, замкнена в

собi i в межах того простору, в якому весь час перебувала – за парканом кампусу, де геометричнiсть

форм бездоганно пiдстрижених газонiв i клумб, охайних корпусiв i штучнiсть стосункiв цiлком

вiдповiдають цьому стану.

Певно тому, з вiдчуття спротиву, влаштовувала такий безлад на тiй територiї, яка тимчасово

належала менi, тобто в унiверситетськiй кiмнатi. Адже хоч щось в цьому свiтi має бути створеним для

мене?!

А я цього нiколи не вiдчувала!

Моя мати казала, що бабуся обманювала нас все життя, i я уявляла, що все, що пов'язано з «фрау

Шульце» – несправжнє i навiть вороже. З дитинства, як найбiльший докiр, коли не слухалась чи

робила якiсь прикрощi, чула, що «пiшла в свого дiда». Але не в того, портрет якого стояв у матерi на

столi, – поважного пана у фрацi, а в якогось «iншого» – з «дикої країни», «чужинця», котрий «купив

бабусю за шматок хлiба». I тим самим позбавив нас «чистої аристократичної кровi».

Усе життя менi хотiлося розмотати цей клубок.

I ти стала першою ниточкою, за яку я вхопилася. Хоча, повторюю, менi досi прикро, що зустрiла

тебе i мiстера Рiда непривiтно. Тепер ти знаєш чому. А я знаю, що ти знаєш. I вiд того легше на душi...

Справжня приязнь з'явилася пiсля того, як побачила твою виставку в Нью-Йорку. Це було

неймовiрно! Я не великий знавець мистецтва, але в твоєму срiбно-скляному свiтi я прожила кiлька

прекрасних годин i повiрила тобi остаточно.

Ти сказала, що життя часом зав'язує цiкавi вузлики. Розповiла, як жила в тому притулку – така ж

законсервована в собi як i я. Умовила поїхати до бабусi.

Я їхала з острахом. А якщо бути чесною – з великим страхом. У мене зi свiтом i без того складнi

стосунки, щоб додавати до них ще складнiшi.

Мало хто розумiє мене, адже всi тепер прагнуть бути людьми свiту. А я думаю, що такою людиною

можна стати лише в тому разi, коли точно знаєш, хто ти є i звiдки прийшов. Ось цього я про себе i не

знаю. Це пригнiчує. Це все одно, що вiд народження жити в сиротинцi i не знати, звiдки ти взявся на

свiт.

Якщо мiй дiд з ваших країв, отже, в менi є частка вашої кровi, але є iнша частка – нiмецька. Але нi

там, нi там я нiколи не була, нi тої, анi тої мови не знаю (хiба що мати часом говорила зi мною

нiмецькою).

Хто мiй батько, я так i не довiдалась. Вiдколи себе пам'ятаю, у мене було кiлька вiтчимiв, з якими

мама час вiд часу провiдувала мене в приватнiй школi, а згодом – в коледжi. На питання про батька,

невiдмiнно вiдповiдала: «Яка рiзниця?». Дивна позицiя, яку я не могла осмислити до кiнця. Можливо,

так вона мстилася бабусi, яку так i не пробачила. Завжди називала себе «фон Шульце», додаючи –

«баронеса». Це смiшило мене.

Але принаймнi у неї була батькiвщина – якiр, з якого можна знятися будь-якої хвилини, а можна

просто подовжити його довгий ланцюг. Головне – знати, що вiн є. Нехай навiть i на великiй глибинi.

Мабуть, батькiвщина – те, що любиш i через що страждаєш?

До Берлiнгтона ми жили в Цинциннатi, власне, я там народилася. Але чи люблю я це промислове

мiсто? Хотiла б повернутися? Певно, нi. Погано його пам'ятаю. Тi спогади для мене немов вкритi

сiрим покривалом, що висiло над нашим кварталом.

Я не знаю, чому ми опинились там – чи був звiдти мiй невiдомий батько, чи мати занесло туди

якимись iншими вiтрами, але дивно те, що це мiсто в штатi Огайо заснували нiмецькi переселенцi. Про

це я дiзналася лише в коледжi на уроках iсторiї. Не знаю, чи знала про це мати, але тепер, коли я

замислююсь над дивними переплетiннями доль, цей факт здається менi визначним. Можливо, у свiтi

iснує якесь тяжiння на кшталт магнiтного, що керує нашими, на перший погляд, випадковими

вчинками. Тому i Цинцинатi? Не знаю...

У загальнiй школi мене дражнили «носатою» i я безмiрно страждала через це, тому мало виходила

на вулицю. Пiсля сьомого класу мама вiддала мене в приватну школу-пансiон – це вже в штатi

Вермонт.

Перше, що змусило ворухнутися серце, кущi бузку на околицях Берлiнгтона i запах дощу в перший

день нашого приїзду, велике синє озеро Шамплейн, над яким поставали з рожевого марева

Адiрондацькi гори – з пiвночi i Зеленi – зi сходу. Цей краєвид досi стоїть перед очима...

Отже, мiй якiр – бузок, озеро i тi гiрськi хребти? Чи зеленi галявини кампусу приватної школи, де я

провела бiльшiсть часу? Або Нью-Йорк, до якого, мов трамвай, «ходить» з Берлiнгтона чорний лiтачок

на сорок мiсць, i куди я часом втiкала, щоб подивитись мюзикл на Бродвеї?

Чи не замало це для справжньої любовi i справжнього страждання? Тих, з якими ти говорила про

свiй Львiв, попри всi свої успiхи i новi можливостi?..

Мабуть, цi питання змусили мене шукати «фрау Шульце», без якої я б не народилася на свiт. А,

можливо, спрацював той «магнiт»?.. Тепер детальнiше, як ти i просила.

...Прибула на мiсце увечерi, п'ятнадцятого травня. Приємно вразило те, що мiстечко дуже схоже на

будь-яке у Вермонтi: розкреслене охайними газонами, геометрично чiтке i якесь прозоре, мов вiдбиток

в дзеркалi. Напевно, ти помiчала, що вiдбиток будь-чого в дзеркалi має бiльшу прозорiсть i яскравiсть,

нiж те саме в реальностi? Людей на вулицях обмаль. Тиша. Карамельнi вiлли, оточенi садами. I... запах

бузку.

У порожнiй кав'ярнi, куди зайшла, щоб вiдтягнути час зустрiчi, до якої не дуже була готова,

довелося перекинутись парою слiв з барменом. Сказала, що шукаю будинок фрау Шульце. У вiдповiдь

почула, що стара фрау доживає останнi днi i навряд чи прийме мене, адже давно усамiтнилась i навiть

не тримає покоївки, хоча може собi це дозволити. I покоївку, i кухаря, i хороший догляд соцiальних

служб. Але ось вже роки зо два в її будинку не було людської ноги. З тим i пiшла до помешкання.

...Менi довго не вiдчиняли. Потiм за дверима почувся скрип, нiби до них пiдiйшов залiзний чоловiк,

та це скрипiв iнвалiдний вiзок. У ньому сидiла стара жiнка. Стара, але красива. Я стояла на порозi з

валiзою i не знала, що сказати. Не знала, якою мовою, адже нiмецьку знаю погано.

Ззовнi був день, яскраве свiтло, буяння кольорiв запущеного саду, а з отвору на мене повiяло

задушливою темрявою, здавалося, що зроблю крок i розчинюсь в нiй, стану тiнню. Я заклякла. Жiнка

дивилась на мене, її руки i губи тремтiли.

Я навiть подумала не зiзнаватись, а просто запитати, чи здає вона кiмнати, як ранiше. Але вона

випередила мене, промовивши моє iм'я. Я не знала, чи варто нахилитися i поцiлувати її. Не поцiлувала.

Вона трохи вiд'їхала, впускаючи мене в дiм.

У цьому великому двоповерховому будинку жеврiла лише одна кiмната – велика спальня, де,