Я знаю, що ти знаeш, що я знаю

з моїх спiввiтчизникiв їх не розрiзняє. Для них вони всi – «раша», «рюс». Але я розрiзняю. Чому? В

тому мiй багатолiтнiй секрет. Не знаю, чи зможу колись оприлюднити його i чи варто взагалi це

робити. Знала я одного хлопця... Нi. Не так. Не просто «знала».

...Радянськi вiйська увiйшли в наше мiсто i пробули тут майже мiсяць. На той час весь

Бранденбурзький округ лежав у руїнах, майже як пiд час тридцятилiтньої вiйни в сiмнадцятому

сторiччi. У квiтнi сорок п'ятого весь центр Потсдама i, звiсно, Бабельсберг – схiдний район на

протилежному боцi рiчки Хафель, де розташовувався наш маєток, було зруйновано англiйськими

бомбардувальниками. Тодi i загинули мої батьки. А будинок, що був схожий на один вцiлiлий зуб у

ротi стариганя, стирчав посеред Ткацької площi, зчесаний влучним пострiлом наполовину. Синi води

Хафеля, смарагдовi сади Сан-Сусi i вся околиця колишньої резиденцiї короля Вiльгельма вкрилися

червоним пилом розтрощеної до стану пiску черепицi. Вулицями блукали припорошенi тим же пилом

тiнi людей в пошуках пристанища чи їжi. На руїнах хазяйнували щурi. А сам район Потсдама було

роздiлено на двi частини – в однiй стояли вiйська союзникiв, другу зайняли радянськi. Те, що тут

робилося, згадувати не хочу i не буду. Я вцiлiла завдяки тому, що мене знайшов саме вiн, той

чоловiк...

...Я вийшла замiж вагiтною. Альфред Шульце все ж таки домiгся свого, забрав мене до Швейцарiї.

А згодом, вже пiсля його смертi, я повернулась на батькiвщину. Марiя фон Шульце, «чистокровна

арiйка», спадкоємиця i улюблена донька свого татуся-ювелiра, зараз живе в Америцi. Вона не любить

Нiмеччину, каже, що тут нема де розвернутися. Її завжди кудись тягне, вона нiде не може знайти собi

мiсця, i я не здивуюсь, якщо наступну її листiвку отримаю з Пiвденної Африки. Вона навiжена, моя

донечка. Вона не знає, чому вона така. А я знаю. Менi вистачило того мiсяця, щоб пiзнати океан

почуттiв, якi лилися на мене, нiби прорвало запруду...

...Його розстрiляли через мене. Це ж треба таке: пройти всю вiйну, щоб наприкiнцi отримати кулю

вiд своїх!

Навiть зараз, коли дозволяю собi згадувати про тi днi, на обличчi проступає рум'янець, як перед

апоплексичним ударом. Я надто стара для таких згадок. Усе плутається в головi...

...Я сховалась за кришкою роялю. Вiн давно був розiбраний на дошки, беззубим. Кришка стояла,

притулена до стiни, мов криве чорне дзеркало. Щойно внизу почулися кроки, голоси, запах диму,

брязкiт i звуки погрому, я, мов миша, пiрнула за кришку, стислась, пiдiбгала колiна i перетворилася на

одне тремтяче серце. Поруч зi мною лежала на розпухлому боку велика щуриха i ми дивились одна на

одну, мов сестри. Вона здихала. Я хотiла жити.

Кроки залунали по всьому напiвзруйнованому будинку. Кроки i смiх. Незнайома мова. Запах їжi.

Паморочливий запах їжi. Ми зi щурихою перезирнулись. Вона зашарудiла, забила хвостом, але

перевалитись на ноги не змогла. I майже одразу здохла. Я чекала свого часу. Кроки наблизились до

сходiв. Їх було багато – цiла симфонiя крокiв. Дверi розчахнулись. Запах поту, цигаркового диму,

кровi, брудного одягу, чобiт... Потiм усе вiдкотилося назад, униз. Лишився тiльки скрип. Вiн облетiв

кiмнату по периметру i стишився, завмер перед кришкою роялю. Хтось дивився на свiй вiдбиток у

чорному тлi. Але менi здалося, що той «хтось» дивиться крiзь кришку прямо на мене, адже почула

звук втягнутого нiздрями повiтря, пiсля якого запала тиша.

Я мiцнiше стисла пiдiбганi колiна. Вони були бруднi. I вся я була брудна. Потiм знову почула

кроки – хтось обходив кришку роялю збоку – i ткнулася головою в колiна...

...Я знаю, чому Марiя така! Тiльки я можу пояснити її поведiнку, що схожа на полiт вiдiрваного

листка. Вона не прив'язана до жодної землi, у неї немає корiння, вона це вiдчуває на рiвнi

пiдсвiдомостi. Їй чужа моя батькiвщина, їй байдужа Швейцарiя, хоч вона народилась там. Вона не

може нiкого любити.

Нiмцi здаються їй надто нудними, англiйцi – пихатими, французи – скупими, азiати – пiдступними.

Ледь не з малечку вона втiкала з дому, проводячи вечори з сумнiвними компанiями хiпi, мандрувала

автостопом, курила травку, в дев'ятнадцять довелося шукати лiкаря, щоб зробити їй аборт, хоча вона

шалено пручалась. Це остаточно зiпсувало нашi стосунки.

Коли її татусь помер, бо був старший вiд мене на тридцять рокiв, я спересердя, що не можу

впоратись з її навiженiстю, викричала їй правду – так, як було. Не знаю, навiщо я це зробила. Можливо

тому, що ми давно вже втратили взаєморозумiння i менi хотiлося хоч раз побачити в її впертих очах

розгубленiсть: її батько не просто чужоземець, а ще й радянський солдат!

Не хочеш жити в гарному маєтку, спати на чистих простирадлах i отримати добру освiту – на тобi

правду! Я сподiвалась, що вона принишкне, втратить свiй гонор. I нарештi знову стане моєю – тою

дiвчинкою, яку я дуже люблю. А я люблю тебе, Марiє, i щоденно молюся за твою знiчену, неприкаяну

душу. А ти так рiдко i скупо вiдповiдаєш на мої листи...

...Певно, я була надто жорстока, викричавши ту правду, але не побачила анi розгубленостi, анi

покори. Наступного ж дня вона поїхала вiд мене.

Вiдтодi блукає свiтом, шукає свого мiсця пiд сонцем i нiде не може осiсти. Так, як це робить

листок, якого жене вiтер, – то прибивається до скла автомобiля чи потяга, то падає на землю, то знову

здiймається у вихорi i мчить, мчить, прилипає до стiн, вiтрин, чобiт, капелюхiв i парасольок. Вона

вiдчуває себе людиною свiту – загалом, i жодного зi свiтiв – зокрема. Їй нiхто не подобається, хоча

вона мала достатньо коханцiв.

Часом якийсь лишався надовго – на кiлька рокiв, але потiм її знов кудись гнало.

З кiлькох сухих рядкiв, отриманих двадцять рокiв тому, я дiзналася, що у мене є онука – її пiзня

дитина, котру вона народила в сорок i вiддала в якусь приватну американську школу, десь пiд

Берлiнгтоном. Виставила рахунок за навчання. Дiвчинку звуть Юстина. Я сплачую (дякувати Богу i

покiйному чоловiковi!) всi рахунки – дiвчинцi треба дати добру освiту! – i щонедiлi ставлю за неї

свiчку в кiрсi, хоча нiколи її не бачила. Навiть на фото.

...От через що я тримаю їх тут – цих українцiв, спостерiгаючи за ними i намагаючись зрозумiти, чи

почую вiд них голос кровi. Марiя, напевно, почула б. Адже i вони нагадують менi те вiдiрване листя,

що летить за вiтром.

У мене великий сентимент до цих нiкчемних, як на мене, людей. Усi вони в чомусь дуже схожi

помiж собою, хоча старанно намагаються тримати дистанцiю. Спiлкуються поверхово i, здається,

шкодують, що живуть пiд одним дахом. Мене це дивує.

От росiяни, тi завжди тримаються купи, хоч де почули б свою мову, одразу збиваються в галасливу

зграю, займають стiл у гаштетi i купують багато шнапсу. Я цього досить надивилась, коли

подорожувала. Навiть на просторих грецьких чи єгипетських пляжах намагаються сiсти саме там, де

усамiтнилась пiд парасолем хоча б одна людина. Абсолютне вiдчуття колективiзму. Займають мiсця

впритул i починають голосно гомонiти. Цi навпаки. Дивляться одне на одного насуплено i чекають

подвоху.

...Мiй сентимент до цього збiговиська досить печальних людей має ще один, меркантильний

iнтерес. Говорити про нього я поки що не наважуюсь. Хiба що самiй собi. Та й то в пізні нiчнi

хвилини, коли злодiйка-пам'ять повертає мене в тi днi. Господи...

Дивлюсь на себе зараз i не вкладається в головi, що колись ця насмiшка часу була бiлявим

дiвчиськом з рожевими стрiчками в копицi локонiв, розсипаних по плечах, з очима, сповненими

питань, i без жодної певної вiдповiдi у романтичних мiзках. Дiвча, за яким – через тi локони i очi, а ще

з-за її аристократичного походження i вмiння гарно танцювати – полювали найкращi женихи країни,