Спокута

Робі цікаво було знати, чому Маршал мовчав про все це раніше, якщо Лола так серйозно постраждала, але тут усі за столом заворушилися. Леон через стіл звернувся до матері: «Хочеш, я подзвоню лікарю?» Сесилія підвелася з-за столу. Робі торкнувся її руки, вона обернулася, і вперше після бібліотеки їхні очі зустрілися. Вони просто глянули одне на одного, на інше не було часу, бо вона тут же поспішила до матері, яка вже давала розпорядження приготувати холодний компрес. Емілі, дивлячись на племінницю згори, примовляла щось заспокійливе. Маршал залишився сидіти й наповнив собі склянку вином. Брайоні теж підвелася, а тоді знову пролунав її пронизливий дівчачий скрик. З Джексонового стільця вона взяла конверт і підняла, показуючи всім.

— Лист!

Вона вже збиралася відкрити його. Робі не втримався, щоб не запитати:

— Кому він адресований?

— Тут написано: «Всім».

Лола вивільнилася з тітчиних рук і витерла серветкою обличчя. Емілі вирішила і в цьому випадку утвердити свою владу.

— Ти не будеш відкривати його. Зробиш так, як тобі сказано, і віддаси його мені.

Брайоні вловила в голосі матері якісь незвичні нотки й слухняно пішла до неї з конвертом. Емілі відступила на крок від Лоли й витягла з конверта аркушик розлінованого паперу. Поки вона читала його, Робі й Сесилія через її плече теж змогли прочитати, що там було написано.

Ми хочимо втикти бо Лола і Бетті знушчаються з нас а ми хочимо до дому. Вибачьте ми взяли трохи фруктів І пьєси теж не було.

Обидва поставили підписи з кривулястими розчерками.

Коли Емілі вголос прочитала це, запала тиша. Лола підвелася, зробила кілька кроків до вікна, потім передумала й повернулася до столу. Вона розгублено озиралася на всі боки й тихенько повторювала: «О чорт, о чорт…»

До неї підійшов Маршал і поклав їй на плече руку.

— Все буде добре. Ми зараз організуємо кілька пошукових груп і моментально знайдемо їх.

— Безперечно, — сказав Леон. — Вони ж усього кілька хвилин, як пішли.

Проте Лола не слухала їх і начебто вже щось вирішила. Ідучи до дверей, вона сказала:

— Мамуся мене вб’є.

Коли Леон спробував затримати її, взявши за плече, вона відсахнулася, а тоді вийшла з кімнати. Вони всі чули, як вона біжить холом.

Леон повернувся до сестри.

— Сі, ми з тобою підемо разом.

— Місяць не світить, — сказав Маршал. — Там же зовсім темно.

Усі разом рушили до дверей. Емілі сказала:

— Хтось повинен лишитися тут, це можу бути я.

— У підвалі є смолоскипи, — згадала Сесилія.

Леон звернувся до матері:

— Гадаю, тобі варто подзвонити констеблю.

Робі виходив з їдальні останнім і був, як гадав, останнім, хто змирився з цією новою ситуацією. Першою його реакцією, яка так і не зникла, коли він вийшов у відносну прохолоду холу, було відчуття, що його обдурили. Він не вірив, що близнюкам загрожує якась небезпека. Вони злякаються корів і повернуться додому. Весь безмір ночі за межами будинку, темні дерева, гостинні тіні, прохолодна свіжоскошена трава — все було готове, він же вирішив, що це належатиме тільки йому і Сесилії. Все це чекало їх, мало їм слугувати, стати їхньою власністю. І раптом дім вивернув усе, що в ньому було, в цю ніч, яка тепер належала напівкомічному домашньому непорозумінню. Вони ходитимуть там годинами, гукатимуть, розмахуватимуть смолоскипами, близнюків врешті-решт знайдуть, брудних і втомлених, Лола заспокоїться, і після взаємних поздоровлень із чарками в руках цей вечір закінчиться. Через декілька днів чи навіть годин він стане лиш забавним спогадом, до якого вертатимуться на різних сімейних посиденьках: та ніч, коли втекли близнюки.

Пошукові групи вже вирушали, коли він підійшов до вхідних дверей. Сесилія з братом трималися за руки, і коли вони рушали, вона озирнулася й побачила його, як він стоїть, скупаний світлом. Глянувши на нього, вона знизала плечима, наче кажучи — зараз ми нічого не можемо зробити. Перш ніж він устиг дати їй якийсь знак, що любить її і все розуміє, вона вже відвернулася, і вони з Леоном рушили вперед, гукаючи хлопчиків по іменах. Маршал був уже далеко попереду, пішов він головною дорогою, і видно було тільки смолоскип. Лоли ніде не було. Брайоні завертала за ріг будинку. Вона, звичайно, не схоче бути разом із Робі, і це лише до кращого, бо він уже вирішив: якщо він не може бути з Сесилією, з нею і тільки з нею, то він також, як і Брайоні, вирушить на пошуки сам. Це рішення, як йому ще не раз доведеться визнати, змінило все його життя.

XII

Попри всю елегантність старого будинку в стилі Роберта Адама, попри те, як чудово він вписувався колись у парк, його стіни не могли зрівнятися в міцності зі стінами майже феодальної будівлі, яка постала на його місці, а його кімнати ніколи не знали такої гнітючої тиші, яка іноді заповнювала дім Толлісів. Емілі відчувала її незриму присутність зараз, коли зачинила вхідні двері за пошуковими групами й обернулася, щоб пройти через хол. Вона вважала, що Бетті та її помічники все ще їдять у кухні десерт і не знають, що в їдальні вже нікого немає. В домі не чулося жодного звуку. Стіни, обшивка, повсюдна масивність майже нової арматури, величезні підставки для дров у камінах, самі каміни з нового світлого каменю, в які можна було зайти не згинаючись, — усе це відсилало на багато століть назад, у часи поодиноких замків у дрімучих лісах. Вона гадала, що наміром її тестя було витворення атмосфери солідності й сімейних традицій. Людина, яка все життя присвятила вигадуванню залізних засувів і замків, добре знає ціну усамітненості. Шум з-поза будинку був усунутий повністю, і навіть усілякі домашні звуки були приглушені, а часом навіть якимось чином заглушалися зовсім.

Емілі зітхнула, не почула сама себе й зітхнула знову. Вона стояла біля напівкруглого телефонного столика з кутого заліза коло дверей бібліотеки, поклавши руку на телефонну слухавку. Щоб поговорити з констеблем Вокінсом, їй спершу доведеться розмовляти з його дружиною, дуже балакучою жіночкою, яка любила говорити про яйця і все, що з ними пов’язане, — і ціни на корми для курчат, і лисиць, і ненадійність нових паперових пакетів. Її чоловік не квапився виявляти тієї поштивості, якої очікуєш від поліцейського. Застебнутий на всі ґудзики, він щедро сипав банальностями, примушуючи їх звучати так, наче це перлини набутої важким трудом мудрості: якщо дощ, то як з відра; ледачий завжди робить двічі; паршива вівця все стадо псує. В селі ходили чутки, що перш ніж поступити в поліцію і відростити собі вуса, він був профспілковим діячем. У часи Загального страйку хтось навіть бачив, як він у поїздах роздавав листівки.

А крім того, чого вона проситиме у сільського констебля? Поки він розкаже їй, що хлопці — це хлопці, поки сформує пошукову групу з півдесятка місцевих жителів, піднявши їх з ліжка, мине година, й близнюки вже самі повернуться, до смерті перелякані тим, яким величезним є світ уночі. Власне кажучи, думала вона зовсім не про близнюків, а про їхню матір, свою сестру, а радше навіть про її втілення в тоненькій і гнучкій Лолі. Коли Емілі встала від столу, щоб заспокоїти дівчинку, її саму здивувало почуття обурення. І чим більше вона його відчувала, тим більше бідкалася над Лолою, щоб приховати його. Подряпина на її обличчі була беззаперечною, жахливими були й синці на руках, особливо якщо подумати, що зробили це маленькі хлопчики. Але Емілі охопив давній антагонізм. Це свою сестру Герміону вона заспокоювача — Герміону, яка завжди була на першому плані, яка вже змалечку так майстерно влаштовувала спектаклі, пригортала вона до своїх грудей. І як і колись, чим більше Емілі закипала, тим дбайливішою була. І коли нещасна Брайоні знайшла хлопчачого листа, саме отой антагонізм примусив Емілі так різко повестися з малою. Яка несправедливість! Але думка про те, що її донька чи будь-хто, молодший за неї саму, відкриватиме конверт і ще й загострюватиме ситуацію, роблячи це дещо сповільнено, потім читатиме всім вголос, сповіщаючи новини й опиняючись таким чином у самому центрі драми, викликала старі спогади й ниці помисли.