Молоко з кровю

Льошці очі кров’ю залило бібліотекарка язиката у тій крові бреше: «І цукерки він їй носить! "Кара-куми"! Платить, виходить, їй за те, що дозволяє…»

У кухні тихо стало, мов невидимий могутній диригент обережним жестом наказав — помріть усі, хто лиш пискне. Льошка спробував підвести на Марусю очі — не зміг. Вії чавунні, з десяток скіпок у серце штрикають.

— Так ти вікно відчиняв? — наче крізь вату чує Марусин голос. — От бешкетник, їй-богу! Застудишся…

— Мамо, я подумав, що це ти поклала! Як завжди! — з такої ж далечині чує Льошка впертий голос сина. — А ти ж надвір не ходила. Так? Ти з татком у кухні була, а я у кімнаті. Не було цукерки, а потім… з'явилася. Правда, диво?

— Ой, синочку! Мабуть, то вже дівчатка до тебе заграють…..Цукерки тобі носять, — чує Льошка тихий Марусин сміх.

— Ну й дурні! — розсердився Юрко і знову побіг до кімнати.

У кухні вже не тихо, німо стало. Сидить Льошка над борщем уже холодним, наче його самого хто заморозив.

— Їж, Льошо… Холодне, — чує знову наче здалеку.

— Ти… скажи… чого… Чого тобі треба, Марусю? — відповідає, наче ото платівку на сорок п'ять обертів хтось на тридцять три поставив і тягнуться дурні слова, як мед, липнуть до всього, чіпляються за горлянку, не хочуть з рота вилазити. І очі важкі — підвести ніяк не може.

— Геть усе маю, — Маруся каже. — Пожити б ще…

— Та поживемо, — відповідає, з-за столу важко підвівся. — Чого ж не пожити? Й сорока ще немає… — замовк. — …І вінчатися уже не хочеш?

— Не хочу.

— А що так?

— Люди вінчаються, щоб на землі і небесах не розлучатися, а ти…

— Що? Не підходжу?

— Та, мабуть, не пустять комуністів на небеса. Мабуть, інша для них скринька у Бога.

— А ти, виходить, прямо в рай?

— Навряд.

— А ти старайся, Марусю, старайся… Може, твій Бог твої старання оцінить…

І пішов з кухні. Маруся так біля столу й залишилася. Борщ холодний неторканий у каструлю вилила, намисто перевірила — на місці. Зітхнула.

— Що мені старатися, — прошепотіла.

З коридору — грюкіт. Вийшла. Льошка Юрка вдягнув. шарфиком шию загортає.

— І куди це ви поночі?

— Баба Ганя дуже просила Юрка до себе, — Льошка їй. І в очі не дивиться.

— Чекайте! — крутнулася. — Бабі Гані гостинців зберу.

— У мене є гостинець для бабусі! — похвалився Юрко і показав «Кара-кум».

— Є у неї все. Геть усе є, як ото в тебе, — процідив Льошка і розчахнув двері у морозну ніч.

Як вів сина через двір до хвіртки, під вікно зиркнув.

— Ого! Дивись, синку! Та дівка, що цукерку принесла, мабуть, чоботи сорок другого розміру взуває!

— Мабуть, Лариска Барбулячка, — серйозно відповів Юрко. — У школі весь час смикає мене за рукави.

Баба Ганя Юркові зраділа безмежно, хоч і не телефонувала синові.

— Врешті про матір згадав, — пробурчала. Льошка відвів малого до вітальні, покликав матір у кухню і сказав:

— Пояснюю ситуацію. Я завтра зранку до району їду. Днів на три-чотири Малий у тебе буде.

— А Маруся?

— Захворіла.

— Господи!

— Та не «Господи»! Ти, мамо, уважно мене слухай. Щоби до Марусі не ходила. І не дзвонила.

— Господи! Що сталося?

— Нічого не сталося. Час я їй дав — три дні. Думатиме.

— А якщо їй зле стане? Сам же кажеш — хвора… І — нікого поруч. Якось воно…

— У Марусі, мамо, хвороба особлива. На здоров'ї ніяк не позначається. Навпаки.

— Господи! — зовсім перелякалася баба Ганя. — Та що там у вас?!

— У нас, мамо, — все клас! Ти в наші справи не лізь. Дали тобі малого — доглядай. А як не подобається, з собою візьму. У відрядження.

— Хіба це діло, хлопця по чужих кутках тягати? Добре їдь. Не ходитиму. Не дзвонитиму. — Задумалася. — А як Юрко зателефонувати схоче? Чи додому збігати?

— Займай його, чим хочеш. Чи збреши, що Маруся зі мною поїхала.

— Та не їздила вона за тобою ніколи.

— Ото ж бо и воно! — аж пополотнів. — А тепер б> де.

Пішов до Юрка попрощатися. Ганя слідом.

— Сину! А як Маруся сама з хати вийде? І буде баба для онука брехухою!

— Не вийде, — завірив, наче цвях вбив.

Юрка підхопив:

— У бабусі кілька днів побудеш, а ми з мамою у район поїдемо. Добре?

— Добре, — відповіло сонне хлоп'я. — Гостинця привезете?

— Аякже!

Льошка залишив сина у матері, вийшов на вулицю — ох і холоднеча. До кісток пробирає, а снігу — все одно мало. Хоч би озимі до весни не померзли.

Стоїть посеред вулиці, не несуть ноги до хати. Він — про озимі, а у голові — Маруся і «Кара-кум» той клятий.

— О! Голово! Добре, що я тебе зустрів, — дід Нечай до нього суне.

Знову набрався? Точно.

— Чого тобі, діду? — Льошка йому. — Йди до хати, бо ще впадеш посеред вулиці й замерзнеш.

— Голово! Нема на тебе Сталіна!

— Що ти, діду, верзеш?

— А сам подивись! — пальцем у бік бібліотеки вказує. — Сонце сіло, кури поснули, а в бібліотеці хтось електрику задурно палить! Непорядок! Був би Сталін, тебе б уже розстріляли.

— іди спати, діду, бо я зараз сам тебе розстріляю. Без Сталіна! — смикнувся Льошка.

Дід Нечай похапцем — руки догори, мовляв, здаюся без бою!

— Додому тебе провести? — зітхнув Льошка.

— Та я ще ого-го… — завірив дід і поплентався до своєї хати.

Льошка провів його поглядом. Обернувся до бібліотеки. «Другий раз сюди гуну. І все — не по книги!» — гірко всміхнувся подумки.

Бібліотекарка сиділа біля столу, гортала новий журнал про моду і мріяла. Е-ех! Золоті часи були, коли Поперек у рокитнянському колгоспі головував. Оце коли б так все обернулося, і його знову сюди закинуло. Тоді б Тетянка своє взяла! Тоді б вона будь-які Поперекові бажання виконувала, а він би їй за те… У журнал глянула. Та, приміром, шубу попросила б. З кроля. Чи — на курорт. Чи — у шубі з кроля та на курорт.

Біля порога — шурхіт. Бібліотекарка згорнула журнал, на двері з осторогою — кого принесло? Зачинено! Бібліотека до сьомої працює, а тепер уже… На годинник подивилася. Оце так! Запрацювалася, аж через край. Якби не той німець, давно дома була б.

— Тетяно? — Льошка зайшов до бібліотеки, навіть не привітався. «Бидло колгоспне!» — по думки огризнулася бібліотекарка і вкотре пошкодувала, що Поперека поряд нема.

— Зачинено уже, — обережно так. — Оце додому вже збираюся.

— Ходи сюди ¹— Льошка стояв біля відчинених дверей. Зачиняти їх і не думав.

Тетянка придивилася до обличчя голови — чорне! Наче ото у вояка, що махав, махав шаблею, всіх ворогів поклав, але й усіх друзів втратив, і так йому тепер гірко та сумно, бо й помститися за загиблих друзів уже не може, — нема ворогів, тільки страшна, як смерть, самотність.

Бібліотекарці раптом стало страшно. «Порішить мене зараз і все! — перелякалася. — А що! Йому все з рук зійде. Голова, член партії… Скаже, що то не він. і ніхто ж не присікається… А я йому давно поперек горлянки. Бач, набрехала про Маруську, а він тепер казиться. Вб'є Точно вб'є».

— Ль… ошенька… Товариш голова… — забелькотіла. — Тільки не вбивай. Ну, збрехала… Збрехала про твою Маруську… І Стьопу свого. Що хочеш роби. Можеш мене того… зґвалтувати. Чи за згодою сторін… Я не проти. Я таке умію… Тобі сподобається! Тільки не вбивай. Ну брехуха я, брехуха! Через таке не вбивають.

— Замовкни! І ходи сюди, — повторив Льошка тихо та грізно.

Тетянка од страху затулила рота рукою і на ватяних ногах рушила до голови.

— Слухай і не перебивай, — повів далі Льошка таким самим моторошним тихим голосом. — Зачиняй цю канітель… Бігом додому. Німцю скажеш таке: голова, мовляв, у відрядження подався, малого Юрка до матері відправив, а Марусю у погріб… кинув… у кухні під підлогою…. Усе зрозуміла?

Тетянка перелякалася ще дужче. Заніміла.

— Повтори, — наказав Льошка.

— Голова… у відрядженні. Юрко у Гані… Маруся… — Смикнулася. — Що? Правда, замкнув у погребі?!

— Пішла! — гаркнув і вийшов на поріг. — Хай година мине… Чи трохи більше… Потім скажеш, зрозуміла?