Замiсть кровi

Отакі прозорі й обдурманені ми йдемо в Кацивелі… до Сімеїза… кавун серед каміння під Філософським, якісь донеччани з травою… Кайф! Навіть вагітна Настя щаслива! Навіть Ден, на якого я вночі ледь не насцяв, бо на місці його спальника мені примарився розкішний унітаз, - щасливий! У Вовчій Пащі - дві голені під нульку панкушки з відсутніми осклілими поглядами на похмурих, безвиразно застиглих обличчях - дівчатка на зістрибці. Холодні. Коли б не йшов повз них (а вони вже тижні зо два тут «зістрибують»), - лежать у тих же однакових позах, незворушно, втикають, на звертання не реагують. На Вертольотці, на одній зі стоянок сидить Русалка й помішує дерев’яним веслом вариво в казані. З-під ялівцю та кипарисів виринають якісь блюзмени у банданах і крислатих капелюхах та звертаються саме до Русалки: Хайюшкі! Слухай-но, а де дніпропетровці тут стоять? - Не знаю… а ви кого шукаєте? - Та друзів наших. Русалку, наприклад, знаєш? - А Русалка вчора на Мангуп звалила, - відповідає Русалка, й піпли пхаються вгору, ймовірно, теж на Мангуп… Незабаром із санаторію «Галубой залів» починає валигупати діскацєка: зачудованими улоговинами й замережаними густо зеленою хвойною сув’яззю срібними горами розлігся, знову-таки, тогорічний гіт Ейс-оф-Бейс про «Гіпі-нейшн». Е нє-є… Дорогою дослухаємо! Найприємніше - повертатися надвечір, коли спадає спека, назад - ніби й справді додому… Розімлілі, ми повільно виповзаємо на трасу під Кішкою. Раптом з-за рогу вирулює кортеж чорних БМВ та Джипів, всі тачки з антенами й затемненими шибами, з мусорилівськими блималками, ну Президента везуть, та й годі! Раптом уся ця «собача свадьба» гальмує поруч з нашою «маленькою зграєю, яка не встигла піти у небо». Неквапливо осувається шкло «аснавної» тачки. Звідтам повільно висовується голомоза бошка, змірює усіх нас - босих, обвішаних фіньками, подертих, строкатих, волохатих, - важким боксерським поглядом. Ледь розтуливши варґи, густим баритоном без жодних інтонацій запитує: «Рєбят, ви тіпа хіпі, да?» «А шо такоє?» - одразу наїжачуємося ми. «Да нічєго… Дочюрка мая, Маша, с хіпі сбєжала, вот іщу єйо. Із Маскви ана. Нє встрєчалі, нє знаєтє?» «Начебто ні. Ні, точно ні. Може вона на Мангуп звалила?» - відповідаємо, згадавши Русалчин досвід. «Ну, спасібо» - шкло піднімається, кортеж з гідністю суне повз нас. Пречудово я ту Машу пам’ятаю. Маленька істеричка- «недавалка» у модельній червоній сукні, з купою бабла і здатністю невпинно плести кострубаті фінічки в будь-яких умовах довколишнього середовища… Й раптом… казкове завершення казкового дня: назустріч нам, навперейми йде Вовка! «Живий…» - видихнули ми. З геть роз’їбашеною мармизою, вкритою шкарубкою крові, що запеклася, босий, загорнутий у якусь брудну ковдру казьонного типу, але - живий! «…десь я падав…» - мимрить Вовка по дорозі додому…

Шурочка псує Майкову пательню… Майк пропонує Шурочці ширятися осами… Янка прагне від Майка ніжності на четвертий день безпробудного пиячення - Майк, хапаючись за пасок і не тримаючись на ногах, грізно мимрить: «Зроби мені мінєта й негайно!!!», і - гіблизь навзнак об рінь! відрубився… іще один передовик згорів на роботі! Пожежники намагаються обкладати нас виногорілчаними податками, ми натомість обкладаємо їх хуями…

Отже, під час чергового походу до Сімеїза, ми помітили за парканом приватного будинку охайний конопляний плантарик, дбайливо накритий плівочкою. Пса за парканом не було, а травичка скидалася на культуру індійської якості, вирощувану на продаж. Цілий день ми обговорювали ймовірність вдалого збору врожаю, та щоразу сходилися на тому, що акція неможлива без того, аби всі не загриміли під статтю, або були розстріляні на місці розлюченим власником благословенного алкалоїдного зеленого скарбу, гарячим південним хлопцем без болта в голові. Вночі усі ми вирушили в напрямку плантації, ніби сам Джа вабив нас зачарованим шаманським бубоном-маґнітом. Наші серця гули, мов тимпани, ноги здавалися мертвими. Вранці всю нашу стоянку було завалено яскраво-зеленою духмяною сировиною, й усі ми марили маренням, ніби все це нам примарилося. Для проби трохи Кайї вирішили підсушити в казані над вогнем (казанів на стоянках не миють майже ніколи - всю їжу ретельно вишкрябують ложками й витирають хлібом, не лишається навіть жиру на стінках: «Нема ложки - нема людини! У кожної людини має бути своя ложка!»). Іншу роз-клали оберемками на теплому камінні, що о цій порі ніколи не вистигає з ночі, а біля одинадцятої ранку до нього вже неможливо доторкнутися! На нашому стійбищі, до речі, жив кіт, точніше, кошеня. Біля магазину в Понизівці, де купували хліб та крупу (саме випала зупинка на страдницькому шляху в невідоме після того, як під ранок лісники шугонули нас, зморених блядками (*Зноска - розуміти достоту за визн. Пана Зеленого, уповні), з благословенного Сімеїза, а стоянку воронежців прямо над нами зґвинтили вщент й відвезли всіх піплів до алупкінської мусарні), воно тихцем видряпалося по моїх джинсах, хутенько вмостилося на заплечнику й більше не злазило, доки ми не причвалали у «Зорі». Таке було враження, що все своє життя кіт подорожував на чужих наплечниках, мандруючи нецивільним Кримом. Ми довго мудрували, як його назвати, й нічого не надумавши, дали йому поганяло Дев’ятий, позаяк до його виникнення нас було восьмеро. Кіт взагалі то був трохи не в собі, а з появою такої кількості коноплі, він крезонувся остаточно. До цього часу він жер навіть помідори, а від одного вигляду мідійних мушель з ним траплялися напади паранормального шаленства. Тепер він у бік щойновиловлених мідій навіть не глянув - всю його увагу було зосереджено на довжелезних трубах папирос «Ялта», які ми висаджували по одній на двох. Якби ми могли знати, ЩО ми скосили! Однієї простої сиґарети вистачило б на всіх! Але знати ми не могли - ми лише збиралися дізнатися. Під нещадним, помножуваним прозорою морською водою в стані легкого шторму, сонцем над нами згустився й завис масний конопляний кумар. Дев’ятого приплеснуло на місці. Насправді, укурений кіт - неоковирне видиво, з якого просто гріх дерти лаха. Я не знаю, скільки часу ми були відсутні в наших тілах, пам’ятаю лише, що отямили нас брутальні п’яні вигуки звідкись із моря. Це наші добрі сусіди - урки зі станції прокату човнів, вирушили па п’яні прокатати своїх блядів вздовж берега на катамаранах, помітили нас і згадали, що наказували нам забиратися звідси ще учора, погрожуючи кривавим терором за участю бійцівських вівчарок: «Ми с вамі і бєз мусаров разбєрьомся, нє в падло, - гаплик вам, уроди валасатиє!» Отаке вони мали до нас, милих та безневинних пацифістів, ідіосинкразійне ставлення (самі ви підараси! дурилки картонні!). Тепер вони сягли потрібної для розборок кондиції - аґресія з них так і маяла на десятки метрів, мов гаряче повітря з фена. «Прячьтє сваіх тьолак! Ми сєчас с сабакамі прійдьом!» - горлали вони, розвертаючи катамарани туди, звідки припливли, імовірно, по зброю й вівчарок, та й блядів, між іншим, непогано було б позбутися - «нє женскоє ето дєло» неформалів пиздити! Світ довкола значно потемнішав і взявся цятками. Наступне, що пам’ятаю, - всі ми, при повному параді, з блискавичною швидкістю ліземо перпендикулярно вгору, зісковзуючи на рясній хвої, й роздираючи оголені частини тіла колючим і дряпучим гіллям по-японському примхливої, вузлуватої кримської флори. Як ми примудрилися за якісь десять-п’ятнадцять хвилин згорнути стоянку й виломитись на досить безпечну висоту, для мене досі залишається незбагненною таємницею. Немає межі людській досконалості! Можливо, резерви нашого організму і нашої психіки, взагалі невичерпні! Десь внизу під собою ми почули, як до гудіння моря домішуються гучні матюки й валування собак. Гадаю, ті горили-викидайли були вражені швидкістю нашого зникнення не менше за нас. Якась тваринна інтуїція за допомогою Доброго Растаманського Бога Джа вивела нас навпростець до серпантину горішньої траси, і тільки тут ми дозволили собі сісти на автобусній зупинці й відхекатися. На Ситне Черево ми, геть знесилені дорогою та кількома «заспокійливо-лікувальними» покурами, пришкандибали вже в сутінках. І лише Дев’ятий зберігав увесь цей час щасливий стан відмороженого браміна. Жодних сил видряпуватися на Вертольотку ми вже не мали, тому впали, де бачили, поклавши велетенського прутня на лісників, мусорів та пожежників разом із місцевою гопотою.