Кобиздохiвськi оповiстi

Отож щоосені кобиздохівскі баби завдавали одна одній на плечі по два мішки цибулі і вилітали у північні краї. Торгувати. Звичайно, не на вагу, а на штуки. Чому таку важливу справу не доручали мужчинам, то ясне діло: комерція - справа свята. Я би не сказав, що місцева влада заплющувала очі на ці рудименти капіталізму в свідомості кобиздохівських трудящих. Бо знаєте, коли кобиздохівська жіночка привозить за раз із Заполяр’я суму, яка дорівнює середньому річному заробітку передової бригади колгоспників, то навіть чесний придурок починає висловлювати сумніви стосовно ефективності кооперативно-колгоспної форми власності, як основи соціалістичної економіки. Тому час від часу черговому парторгу кобиздохівського колгоспу «Світанок» вказували на низьку ідеологічну роботу стосовно вищезгаданих пережитків.

Ну, а доки райком писав, а парторг вкотре відбріхувався, прийшов у район пакет із Москви. Написано, щоправда, було по-нашому. Точніше, государственною мовою. Але вгорі - здоровенна, як хлів, корона і щось іноземне з самих великих літер. А зворотна адреса - матінько! - «Його Величності Короля Норвегії посольство в Москві». Отакої! Голова райвиконкому конверта розпечатав, а там на машинці написано: «Или есть у вашем населенном пункте Коизоифка числищемися гру такая-то и такая-то?» Ну, і далі, як у них, у дипломатів заведено, «с искренним уважением к вашему почтению». Чи «с почтением к уважению» - ніхто не пам’ятає, бо того папірця у голови одразу кагебе забрало. Ну, щодо села здогадались одразу - Кобиздохівка, а прізвища, хоч і викручені були, що язика зламаєш, однак, помірявши так і сяк, допетрали - йдеться про бабу Допіру і тітку Козоріз. Або на кобиздохівському діалекті - Допіриху і Козорізиху.

- А що то за «гру» таке? - поцікавились у сільраді. А районні кажуть:

- Певно, «гр.», тобто, громадянки. Але до чого тут король Норвегії, коли ваші громадянки поїхали, як уже встановлено, у наш радянський Мурман цибулю торгувати?

А було все так. Наші чесні комерсантки справді прилетіли в Мурман і вибралися на базар. Зголодніле без вітамінів заполярне людське поголів’я одразу взяло бабів в облогу. Торгівля пішла - аж гай зашумів. Аж тут пропхався землячок-мічман. Плем’я оце - земляків маю на увазі - як ви переконаєтеся ще не раз, відігравало в історії Кобиздохівки роль виняткову. І цей служивий сказав, що в одному місті, трохи далі понад берегом за цибулину можна вторгувати дорожче, аж на гривеник за штуку. Оце Ельдорадо, щоправда. Для цивільних осіб виключно закрите, але він їх, землячок, баркасом перевезе, вважайте, задаром, бо за в’язочку цибулі.

Баби погодилися.

Ну, сіли в баркас, ляп-ляп, чалап-чалап, шиши-пошуком - пливуть наші жіночки до суперсекретної військової бази радянських атомних підводних човнів, де до них не те що хтось цивільний не бував - жоден американський шпигун не проліз. І що ви думаєте? Умили б наші кобиздохівські баби оте цееру, якби не трагічне непорозуміння. Спочатку мотор кавкнувся, а потім вітер від берега одпихати почав. І понесло відважних кобиздохівок разом із мічманом аж у Норвегію. Ну, там, хвалити Бога, мотори у прикордонників чомусь не глухнуть. Може, конструкція інша. А може, тому, що їхні мічмани казенне паливо приватним автомобілістам не продають. Може… Одним словом, наших перехопили. Не допливаючи Шпіцбергену. Тож вистачило своїх харчів і не довелося переходити на дорогоцінну цибулю. Ну, з мічманом їхня міліція швидко допетрала, бо людина при документах і в радянській формі. Тому повернули його назад - за щире спасибі, під наш трибунал. А паспорти бабів у Мурмані лишилися, в Будинку колгоспника. І взагалі, з речових доказів - самі мішки з цибулею. Тож їхнє кагебе написало у своє посольство в Москву, а звідти, у свою чергу, до нас у район депеша прийшла. Ну, як змінювалися родовиті кобиздохівські прізвища Козоріз і Допіра спочатку у норвезькій вимові, а потім у зворотному перекладі на російську мову, можете собі уявити. Але тямущі земляки таки второпали, що й до чого. І обидві «гру» - себто, як вони потім самі пояснили, по-норвезькому - пані, та ще й заміжні, благополучно повернулися додому.

Злі язики подейкують, що доки дипломати листи писали, а сільрада відповідала, Козорізиха з Допірихою в Норвегії цибулю перед королівським палацом за крони продавали. Але то все брехня і підлий наклеп! Ніяких норвезьких крон у Кобиздохівці ніколи не бачили, це точно. Керенки є, то факт. У баби Рохманчучки вся стінка ними обклеєна ще з громадянської. А крон немає. Це все адамівські дідьки з заздрості вигадали - і про крони, і про те, що в кобиздохівському лісі досі німці бігають. Ви їх тільки послухайте, адамівських.

Ні, ви тільки не подумайте, що наші кобиздохівські такі вже дурні, що не відрізнять норвезької крони від німецької окупаційної марки. Як тра, то розрізнять. І не тільки розрізнять, а ще й намалюють. Не вірите?

А це вже за Незалежності було. Ще тільки пообіцяли нам усім гривню замість купона… Пообіцяли. Бо яка вона, та гривня, здається, ще сам покійний Вадим Гетьман, тодішній голова НБУ, царство йому небесне - не бачив. А от наші, кобиздохівські, не тільки бачили, а й повезли до Польщі. Та ще й удосконалили. Бо, знацця, народ у нас в історії підкований на всі чотири… ратиці. І добре знає, що наш Богдан Хмельницький у сусідів з-за Бугу чомусь викликає у кращому разі легку гикавку, а в гіршому… І то навіть якщо він, наш славний лицар, котрий Богдан, а насправді Зиновій, бо Богданом його по-вуличному звали, та так воно і вчепилося. Пам’ятаю, у нас на вулиці…

Лапікуриха: Серденько, гальмуй! Бо ти зараз, як уже зайшло про твою вулицю, то про хуліганів Крюкових згадаєш і про те, як ви собачу будку вкраденим мисливським порохом у повітря висаджували!

Лапікура: То ми в партизанів грались. У Ковпака…

Лапікуриха: Сидоре Артемовичу, погрались - і досить. Ти хоч пам’ятаєш, на чому ми зупинилися?

Лапікура: Пам’ятаю. На річці Буг. І на тому, як ми з Льонею Гоголевим там у шістдесят першому році (тисяча дев’ятсот, маю на увазі) ловили раків. Хоча ні, стоп! На тому, як наші дядьки з Кобиздохівки до Гваделупи їздили

Лапікуриха: Ну все, приїхали!

Спільними зусиллями вдалося пригадати, що до Гваделупи не їздив, а лише писав туди листа Сашко Кузьмінець (про це далі), а дядьки ще задовго до введення в офіційний обіг гривні вже возили національну валюту до Польщі. На додачу - у відредагованому варіанті. Замість не дуже прийнятного польському менталітету гетьмана Богдана Хмеля на купюрах надимав вуса наш славетний земляк пан Ганецький, перемальований зі старої напівстертої картини, випадково віднайденої у курнику бабці Явдохи. А що схожий був дивовижно старопольський шляхтич на президента-електрика Лєха Валенсу - так то один з містичних збігів обставин, котрих у кобиздохівській історії - як у багатого дядька бідних родичів.

Одне слово - пішли кобиздохівські гривні на Варшавському базарі, що на розі Маршалковської та Єрусалимських алей, як валет під козирну шістку.

Скажете, в ті, так звані, перехідні часи і не таке траплялося? Так от вам свіжісінький подвиг наших майстрів народного образотворчого мистецтва. Встромляюсь учора в газети і читаю: їден з наших, з кобиздохівських, примудрився переробляти на „євро”… що б ви думали? Суринамські гульдени!!! Де Крим, де Рим, де Південна Америка, де Кобиздохівка, але ж змикитили, але ж спроворили!

Дещо про генеалогію кобиздохівських прізвищ

Генеалогія - то наука про імена, а не те, про що дехто подумав. Хоча, зв’язок десь є. Якби жінки не народжували дітей, то не було б кому давати імена та прізвища. І вченим-генеалогам було б нічого робити. Так ото: досліджувати походження деяких кобиздохівських родових прізвищ - справа важка. Хоч і не безнадійна. Бо чого, скажіть на милість, дядька Семена, який живе в третій хаті від криниці, як іти до копанки, звуть Козорізом? Він отих рогатих не те що ніколи не різав, а й не тримав ув обійсті. І батько його не тримав, і дід, а нате ж вам - теж були Козорізами. Мо’ й справді якийсь їхній дурний пращур пару тисяч років тому зарізав якусь нещасну козу. Буває! Так за що ж усіх нащадків дражнити? Чортівня якась! Або, скажімо, найсумирніший у Кобиздохівці мужчина, який боявся на чужих дівчат і жіночок навіть очі підвести, так його благовірна затюкала, так ото він носив абсолютно еротичне прізвище Бахур. Ні, ймовірно, якийсь його попередник таки уславився своїми подвигами на сексуальному фронті, але коли то було… А за що ж наш дядько Бахур має отого хреста нести?