Старi люди

— Я краще піду, бо ваш звір може знову затіяти яку-небудь хитрість проти мене, — для чогось повідомив Лука. Жінка, ніби згадавши про його присутність, обернулася.

— Атож, — сказала вона. — Бабця з дідом на тебе вже чекають.

Невідповідний час для відпочинку під відкритим небом, подумав Лука, наближаючись до святкового столу. Гості були вбрані переважно в літній одяг, мало хто мав на собі светр чи куртку, але, на диво, здавалося, ніхто не замерз, хоч вітер, що наганяв посилений озером холод, куйовдив усім волосся, зривав з дерев гірлянди ліхтарів і квітів, тріпав сукнями жінок і прагнув зірвати зі столу скатертину чи поперекидати пляшки. Озеро брижилося, місяця знову не було видно за чорними хмарами. Але люди грілися від вогнищ і від випитого, грілися один від одного і від пісень, що горланили, наче востаннє в житті:

Луку зустріли голосним і захопленим ревом. Дідо з бабцею підвелися, рушили йому назустріч. Чимчикуючи вздовж довгого столу, Лука звернув увагу на те, що серед запрошених не було жодної молодої людини, геть усі — ровесники наречених, себто люди похилого віку, літні, підстаркуваті, а часто і зовсім уже… Чого й не скажеш із їхніх волань, співів, сміху й обіймів, — подумав Лука, втрапивши в дві пари рук, що міцно обхопили його разом з картиною.

Бабця була вбрана в жовту сукню з легкого шовку, але руки і лице мала по-літньому теплі, ніби нагріті сонцем. Дід мав на собі тепліший брунатний костюм. Облишивши Луку, обоє взялися за розгортання подарунку. Добувши його, вражено охнули. Бабця навіть пустила сльозу, дід нагадав собі про фотографію, яку зробив колись.

— Ти виглядаєш тут точнісінько так само, як зараз! — схопив бабцю за руку низький стариган з гачкуватим носом. Лука з подивом впізнав в ньому свого викладача літератури.

— Давненько не бачилися, — простягнув йому руку. Професор подав Луці келішок і завів низьким голосом:

— Ні, насправді ти виглядаєш набагато молодшою, — мовив дідо перед поцілунком, який Луку дещо знітив. Цікаво, подумав він, стара жінка молодша за жінку без віку? А молода жінка старша за неї?

Всівшись на принесене йому крісло, Лука окинув поглядом компанію. Впізнав багатьох: майже всі були друзями-хористами. Лука знав їх ще з дитинства. Наприклад, Ладу і Юліана Богданських, у яких ще перед школою бував кожного літа. Лада вчила Луку гри на фортепіано. Він з приємністю згадував ті уроки, які порівнював із походами до лялькового театру чи до цирку. Кожне заняття було виставою, вибухом несподіванок і сюрпризів, і закінчувалося зазвичай смачним обідом.

Ще була Станіслава, інша бабця Луки, вбрана у сріблясті штани і легке сіре пончо, вона перебувала в оточенні кількох кавалерів, і ґречно розмовляла з кожним, спокусливо посміхаючись і зачаровуючи сама себе.

Справа від Луки сидів акуратний дідок з невеличкою клиновидною борідкою, лагідними і трохи печальними блакитними очима, що позирали на всіх з-за окулярів у тонкій позолоченій оправі. Був вбраний у вишуканий помаранчевий костюм зі штруксу. Довгими тонкими пальцями тримав ніж і виделку, і часто-густо позирав на жінку, що сиділа зліва від Луки. Це був Адріан, дідів однокласник.

Натомість свою сусідку Лука бачив, здавалося, вперше, ба ні — вдруге в житті: він впізнав у ній свою рятівницю від підступного Тарзана. Але ця жінка не співала в хорі, ніколи не приходила до них у гості, ще коли Лука мешкав зі старими, він не бачив її на родинних фотографіях. Мала темне жорстке хвилясте волосся, що ледве сягало плечей. Широка спідниця складками спадала додолу, на чорний тонкий светерок, який щільно облягав стан, була накинута квітчаста хустка. Оголена до ліктя права рука жінки спиралася на стіл, між середнім і вказівним пальцем був затиснений довгий мундштук, підтримуваний знизу ще великим пальцем, у мундштуку димілася сиґарета, і увесь дим йшов просто в обличчя Луці.

— Ти не впізнаєш мене, Луко? — запитала вона, помітивши зацікавлений і нескромний погляд, спрямований на неї. — Якби покопирсався в спогадах, напевне згадав би. Ми бачилися, коли тобі виповнилося від сили три роки. Ви з бабцею приходили до мене в гості, ще коли я мешкала в місті. Ти застудився тоді, і ми відпоювали тебе гарячим молоком з медом і маслом.

— Ось чому я не люблю молока, — розгублено сказав Лука. Жінка засміялася і простягнула праву руку, переклавши мундштук у ліву:

— Я Марта, звідна сестра твоєї бабці.

І тоді Лука згадав. Справді, якось бабця почала розказувати щось про свого батька, баяніста, шкільного вчителя музики, в якого в один рік і навіть в один місяць народилося дві доньки від різних жінок: від дружини, бабциної мами, й іншої, незнайомої, що жила в якомусь селі, над озером із жовтою водою.

— Я власниця колиби «Жовта вода», — додала Марта, ніби прочитавши його думки.

заревло товариство і дідки з бабусями кинулися танцювати. Хтось підігравав їм на скрипці, ще хтось — на бубні, а Лада взялася за акордеон.

— Ходімо потанцюємо, — підбігла до Луки молода. Той зиркнув на Марту, але вона заперечно похитала головою. Бабця потягла Луку в коло, і він встиг лише зауважити, що сумний Адріан пересів до Марти ближче, як тільки місце звільнилося.

Бабця підстрибувала і гоцала, кружляючи навколо себе і примушуючи так само кружляти й Луку, плескала в долоні, підспівувала, хвицяла ногами, як молода коза — уже на «Ой сусідко-сусідко…» Лука почав задихатись і визволився з бабциних обіймів. Його замінив лікар-терапевт Омелько, здоровецький і рум’янощокий старигань, який підхопив партнерку на руки і завертівся з нею, спритно обминаючи інші пари.

Ні Марти, ні Адріана за столом вже не було. Лука декілька хвилин спостерігав, як Станіслава з блискавичною швидкістю змінює партнерів, розмахуючи своїм пончо, ніби крилами, коли ж танцюристи потрохи почали повертатися на свої місця, Лука, непомічений ніким, шаснув у кущі, проминув освітлену територію і вибрався на берег озера, де було майже зовсім темно.

Почулися оплески і крики схвалення, що перейшли в мертву несподівану тишу. І над плесом полинув сильний голос Лади:

Лука згадав, як колись на одній із репетицій хору, де минуло пів його дитинства, ця пісня, кількагодинно повторювана безліч разів, так надокучила йому, що він сам розридався, ніби згадана в ній дівчинонька. Наступної миті наткнувся на Адріана, що вдивлявся кудись у пітьму, знявши окуляри і витираючи їх краєм маринарки.

— Вона десь там, — показав рукою. — Бачиш, де блимає вогник її папіроски?..

Марту Лука знайшов відразу. Вона сиділа на товстій балці, закинувши ногу на ногу.

— Збираємося побудувати тут ще один будинок з кімнатами для гостей, — кивнула на балку. — Місця не вистачає, а бажаючих чимало. Це хороше місце для відпочинку: карасі, раки, в лісі — гриби, малина-ожина. Озеро, врешті-решт. Можна і так плавати, і на човні, і на плоті.

— Чому «Жовта вода»? — спитав Лука, сівши поряд.

— Бо жовта, — в її голосі почулася посмішка. — Бо тут всюди жовта глина, а ще повно вільхи. Вони надають озеру кольору іржі. Якщо не враховувати цього — вода тут зовсім чиста.