Старi люди

Луці зустрівся також давно знайомий на вигляд бездомний стариган. Щодня він проходив сотні разів взад і вперед тією ж самою вулицею, ніколи не змінюючи ані на крок свого маршруту, чемно заглядаючи в кожний смітник, ретельно все обнишпорюючи. Він мав худе, жовте, ніби виліплене з воску обличчя, був одягнений у сіре пальто, на голові — невеликий чорний капелюх. Ходив неспішно і чинно, дивився просто поперед себе зі спокоєм і добротою, скидався на старого акуратного янгола.

На розі двох вулиць стояла пара бабів-жебрачок. Їхні обличчя були схожими, як дві краплі води, хоча бабів не пов’язували жодні родинні зв’язки. Однаковими зробила їх сліпота — довгими роками м’язи обличчя перебували в напруженому стані, що мало на меті одне: крізь пелену темряви побачити хоча б наймізерніший натяк на світло, на колір, на обрис. Драглистими тонкими голосами сліпі співали: «Ой лелія-лелія, породила діва сина, діва Марія…»

Повернувшись додому, Лука знову одягнувся в светри, ноги в шкарпетках загорнув ще й в ліжник, і довго дивився на свою роботу. Жінка на портреті мала в собі щось живе, але, на відміну від живих, вона не була ані юною, ні старою, ні зрілою. Жінка без віку підморгнула Луці і провела кінчиками пальців по пелюстках хризантем. Лука знову взявся за малювання.

Він до забуття вимальовував білі квіти в глиняному глеку. Справжні ж вазони на підвіконнях гинули на очах — якщо було б кому подивитися на них. Від холоду і спраги їхнє листя жовтіло, висихало, скручувалося і відпадало. Лише один високий фікус у діжці, що стояв біля обраного Лукою для роботи місця, не оминався увагою. Але навряд чи це йшло йому на користь: навіть не застановившись, абсолютно механічно, Лука виливав на фікусів корінь брудну від фарб воду, залишки чаю чи кави. Фікус мужньо тримався, навіть пустив декілька ніжно-салатових пагонів з дивно-брунатними прожилками. Здавалося, рослина слідкує за кожним рухом пензля, нахиляє ніби людина голову, щоб роздивитися краще, простягає до Луки велике листя, намагаючись щось порадити, заперечити, похвалити.

В п’ятницю ввечері Лука якомога обережніше, щоб не замаститися фарбою, загорнув завершену роботу в стару верету, обв’язав мотузками. Поволі спакував наплічник. Зробив собі велике горнятко чаю, але випив з нього лише кілька ковтків. Решту вилив фікусові.

28 вересня, в суботу вранці, Лука сів у автобус, ані на мить не випускаючи з рук свого весільного подарунку.

До Луквиці дістався надвечір. Висів з третього за день автобуса на порожній зупинці. По взутих у самі лише сандалі ногах гострою бритвою пройшовся вітер. Лука мерзлякувато потер руками плечі, видобув з рюкзака трикотажну шапку гірчичного кольору і натягнув на голову. Повітря здавалося майже морозяним, що нечасто буває в нас наприкінці вересня.

Розбитою неасфальтованою дорогою, по обидва боки від якої росли густі верболози, де чаїлися непроглядні сутінки, вийшов на пологий пагорб, звідки однак нічого не побачив. Десь дзюркотів потічок. Лука прислухався, почув поскрипування і розрізнив за кілька кроків попереду чорну постать чоловіка, котив рипучий ровер. Наздогнавши його, Лука привітався. Чоловік мовчки кивнув.

— Як мені знайти колибу «Жовта вода»? — запитав Лука.

Чоловік, все ще не кажучи жодного слова, вказав рукою вправо і трохи догори. Лука прослідкував поглядом за його рукою, і втупився в чорноту нічного неба. Нарешті селянин подав голос:

— Тамка-во вертольот на горбі над озером. Біля него колиба. Тутка-во йди по мосту і по стежці, — скерував він Луку. Той подякував і звернув направо. Відразу ж відчув під ногами дерев’яні дошки містка.

Стежкою, що вела спершу між кущів, а потім через поле, знову йшов догори. З певного моменту йому почало здаватися, що вже розрізняє обриси вертольота, почув гавкіт пса і далекі співи. Вітер розігнав хмари, і на небі навіть проблиснув місяць. Лука стояв перед дерев’яним парканом, за яким виростало декілька невисоких халупок, один доволі великий будинок, а трохи віддалік вимальовувався чорний гелікоптер.

Лука перекинув через паркан свій наплічник, за тим — набагато обережніше — картину, тоді перескочив сам. На ґанку двоповерхової дерев’яної колиби світився ліхтар, на скромній вивісці можна було прочитати: «Колиба "Жовта вода". Смачні страви зі свіжої риби, затишні кімнати, кваліфіковане обслуговування, відпочинок над озером та в лісі. Ласкаво просимо!» З колиби вийшла огрядна жінка і хлопчик років семи, несучи чималий таріль, з якого смачно пахло смаженою рибою. Голодний Лука ковтнув слину.

— Ви на весілля? — привітно запитала жінка. — Залишайте речі тут і спускайтеся до озера, ми якраз подаємо карасиків.

З-за дерев, які, вочевидь, оточували озеро, проблискувало світло. Святкування почалося, швидше за все, давненько, бо вітер доніс до Луки цілий хор дещо розстроєних голосів:

Чулися оплески, регіт і окремі вигуки, затим пісня продовжувалася:

І так без кінця.

Лука залишив наплічник просто біля входу, стягнув із голови шапку і, тримаючи в руках подарунок, пішов туди, де в темряві щойно розчинилися жінка з хлопчиком. Стежка вивела до паркана із заквітчаною хризантемами хвірткою. Звідси відкривався вид на озеро. Досить велике за розміром, видовжене, у формі правильного еліпса, воно дихало холодом і мовчки моторошно темніло біля берегів. Найдальший берег ховався в абсолютній чорноті. Натомість метрів за п’ятдесят від Луки світла було більше ніж достаньо: декілька величезних ватр палахкотіло, розсипало навколо снопи іскор, які змійками злітали до неба. Окрім них, світило ще з десяток ліхтарів на невисоких стовпах і гірлянди, що увивали деревця і кущі. Посеред всього цього довгою смугою простягався стіл. Вірніше, з десяток столів, зсунутих докупи, заставлених їжею і питвом. І сила-силенна гостей, які натхненно виспівували, звертаючись до молодих, що сиділи в голові столу. Лука посміхнувся сам до себе і рушив на святкування.

Несподівано невідь-звідки, мовби виткався з повітря, вискочив великий псисько. Лука встиг відбігти назад, пес був на прив’язі, тож тільки розчаровано рохнув, коли ошийник стиснув йому горло, але не гавкнув і не загарчав жодного разу. Навпаки, почав привітно метляти хвостом, вишкірюючи зуби, наче посміхаючись.

— Хороший песик, — зрадів Лука і, простягнувши руку, знову почав підступати до нього, з наміром погладити. Але коли долоня Луки вже майже торкнулася псячої голови, той раптом гаркнув і з неймовірною силою стрибнув Луці на груди. Картина відлетіла вбік, Лука повалився горілиць на мокру траву, намагаючись вхопити тварину за голову і відтягти від власної шиї. В цей момент пес затих і слухняно піддався чиїйсь руці, що взяла його за карк. Лука ошелешено підвівся і підняв з болота картину. Щастя, що вона була загорнута у верету.

— Тарзане, негіднику, — почув Лука жіночий голос, який сварив пса із вдаваною суворістю.

— Він мало не загриз мене, — буркнув Лука. — А спершу так улесливо махав хвостом.

— Це все його хитрощі, він неймовірний розумаха. Так, Тарзанку? Нечемний пес! — жінка навіть не оберталася до Луки, лише вуркотіла до звіра, схилившись над ним. — Недарма пані з кухні постійно тримають тебе на ланцюзі. Якщо ти ще раз зробиш щось схоже, я сама припинатиму тебе.

Пес винувато опустив голову і підлесливо ворушив хвостом, зиркаючи очицями. Жінка почухала його за вухом і він, відчувши, що його вибачено, вмить перевернувся на спину, підставивши для пестощів волохаті груди.

— Ну йди, гуляй, — щось клацнуло, і звільнений Тарзан радісно підскочив біля своєї рятувальниці. Її довга і широка спідниця гойднулася від різкого руху.