Ендшпiль Адольфо або Троянда для Лiзи

Ромко нічого не міг сказати. Затинався і плакав. Про свій перший сексуальний досвід він пам’ятав тільки те, що було мокро і тепло.

В моїй кімнаті дві великі мухи. Одна з них сідає мені на долоню, ніби приручена, світська. Не розумію, звідки вони з’явилися, адже надворі - середина грудня. Хоч і без снігу.

Напевно, мухи плодяться в мені. Я читала «Мухи» Сартра, але так і не зрозуміла, чому п’єса так називається. Не розумію, до чого тут мухи взагалі, до життя, до людей, до філософії, - не розумію, навіщо в світі, такому ідеально організованому, де навіть найдурніша істота примудрюється страждати, існують ці створіння. Можливо, мухи - метафори. Метафори всього найвищого і найдуховнішого. Якщо так, то, будь ласка, літайте собі на здоров’я, дихайте моїм повітрям і цілуйте мої долоні.

Роза сидить у м’якому кріслі біля вікна і не курить. Вона в свої п’ятдесят два роки знає, навіщо жити. Принаймні - навіщо жити без куріння. Жити - це також метафора. Та ж сама, що й мухи. Роза схожа на троянду. Колись вона курила дуже багато, але як тільки почала старіти - перестала. Краса для неї важливіша за дим.

- Уявляєте, - кажу до неї, - я сьогодні бачила його. З дружиною. Вони виглядали нещасними, але терплячими. Знають, що щастя приходить з часом, а не відразу.

Роза продовжує не курити. Я так і підозрювала, що вона - саме та Роза. Моя колишня до неї любов тепер примушує Розу мною піклуватися, бути за мене відповідальною. Можливо, моя теперішня любов - це тільки метаморфоза моєї любові до неї. Роза мусить контролювати її генетичне звиродніння.

На мені Розин оранжевий халат. Один різкий рух - і всі ґудзики посипляться на підлогу. Я відчуваю фізично, як відриваються ґудзики. Це приносить мені неабияку насолоду.

Була зима. Я сиділа на підвіконні й дивилася, як весело дітям з’їжджати з пагорба на санках. Їм було дуже весело, особливо Наталці Говері, тодішній моїй найкращій подрузі. На її шубу налипло багато снігу, вся вона була схожа на сніговика, але, очевидно, зовсім цим не переймалась. Її мама рідко сварила за шубу і подерті рукавички.

Наталка не зайшла за мною, тому я сиділа на підвіконні й дивилася, як їй весело. Я думала, що вона от-от про мене згадає, подивиться в моє вікно і принаймні махне рукою, але минали години, а Наталці ставало ще веселіше. Навколо неї зібралося багато дітей, і вони по черзі з’їжджали на санках - хто далі. Кидалися сніжками, заливали водою каток, безліч разів падали в сніг хрестом - ну, все як звичайно.

Мені здавалося - я навіть чую, про що вони говорять, ці веселі діти.

Я могла одягтися й вийти до них, удавши перед Наталкою, що нічого не сталося, але минали години, а мені ставало все гірше і гірше. Дуже обтяжливо пам’ятати про людину, яка про тебе забула.

Наталка була простішою - вона і гадки не мала, про що я зараз думаю, вона вміла по-дитячому розважатись, і взагалі - вона вміла бути справжньою дитиною.

Майже до п’ятнадцяти років Наталка дарувала мамі власноручно зроблені листівки, шила їй плюшеві сердечка для голок і ліпила з тіста віночки й голубів. Я їй завжди допомагала. Дуже переймалася, щоб ліпка чи аплікація не зіпсувались. Перевіряла, чи нема у тексті привітання помилок. Навіть дуже часто була присутня при врученні подарунка. Я розцвітала від задоволення, спостерігаючи за награним захопленням Наталчиної мами. Моя мама, напевно, реагувала б так само. Але я про всяк випадок не перевіряла. Єдину подушечку для голок я подарувала мамі в дитсадку на свято восьмого березня, але її виготовила не я, а нянька. Решту двадцять аналогічних подушечок дістались іншим мамам. Я бачила, як нянька шила ці подушечки під час сонної години, бо тоді я, звично для себе, не спала, а сиділа за дверима кімнати для ігор - вивчала няньчине глибоке задоволення від непотрібної роботи. У няньки власних дітей не було. Тепер я думаю, що на таку професію підходять інфантильні жінки з педофілійними нахилами.

Я не дарувала мамі ніякої самодіяльності, бо знала, що воно нікому не потрібне. Шкода було тратити час - краще просидіти на підвіконні. Тому я була фальшивою дитиною, тобто дитиною, яка усвідомлює себе дитиною, яка знає, як це бути нею. Я дивилася на своє дитинство збоку, з точки зору себе дорослої, а ще гірше - з точки зору якоїсь іншої дорослої людини. Це, напевно, один з вікових варіантів відчуття марнотності, бо зараз я також дивлюся на себе збоку - з точки зору людини, яка вже померла.

Я шкодую, що в моєї мами немає матеріальних спогадів з мого дитинства. Я ніби обікрала її, обдурила, образила, позбавила якогось найприроднішого права. Прийде час, і мама засумнівається, що я колись у неї була. Мама нічого доброго не зможе згадати, їй доведеться гортати мої шкільні зошити зі старших класів або вишукувати в написаних мною сентиментальних побрехеньках щось зі справді прожитого, їй буде дуже важко. Я знаю, як важко пам’ятати людину, яка про тебе забула.

Люди повинні вночі спати. Особливо з третьої до шостої. Це такий час, коли просто небезпечно прокидатися. Хоча тепер, коли я вже прокинулась, думати про небезпеку запізно. Треба якось діяти: намагатись знову поринути в сон, де на мене вже з нетерпінням чекають. Просто якби так не болів живіт і якби взагалі так не боліло.

Ну але що ж? Доводиться йти на кухню робити чай, пробиваючись крізь власні повіки й архетипні привиджування. Кажуть, у цей час найлегше віддати чортові душу. Я йду спокійно, нічим не видаю свого занепокоєння; якби на порозі кухні стояло усміхнене чортеня, я, перед тим, як закричати, ввічливо привіталась би. Добре, що я не маю що йому віддавати.

Як правило, о цій годині я завжди сплю. І хоч, як правило, мені сняться різні дурниці, - все ж краще сон, ніж опівнічна реальність.

Тільки двічі досьогодні я прокидалася серед ночі. Встаючи з ліжка, я очі не відкривала, а якщо й відкривала, то вони однаково нічого не бачили.

Чомусь обидва рази мене тягнуло потанцювати.

Я пам’ятаю, що на підвіконні в моїй кімнаті ріс невеликий фалосоподібний кактус, який, до речі, там само росте донині. Рости для кактуса - невимовна насолода, тому він цю насолоду розтягує на кількасот років. Я розумію - йому просто більше нема чого робити. Завжди глибоко поважала свій кактус за терплячість і непоспішність, так, як серед тварин поважаю черепах.

Пам’ятаю, що я встала з дивана і подивилася на кактус, ніби навмисно для цього і встала, щоб тільки на нього подивитися. Мій погляд, напевно, був схожий на погляд упириці з фільму «Вій» якраз тоді, коли вона втретє піднімалася з труни й вишукуюче оглядала церкву.

Кактус був на місці, тобто на підвіконні. За тюлем, схожим на риболовецьку сітку.

Тоді я йшла на кухню брати табуретку, яка теж була на місці, тобто під столом, і це мене чомусь анітрохи не здивувало. Я принесла табуретку до своєї кімнати й поклала на неї кактус. Ситуація набувала загрозливих відтінків, бо кактус заплутався в риболовецькій мережі, і я ледве не зірвала сітку разом з карнизом. Я витягувала кактус з тюлю так, ніби пійману рибину.

Коли все було готово (кімната, посеред кімнати табуретка, на табуретці кактус, а навколо я), то аж тоді, здається, я знайшла душевне втихохмирення. Не пам’ятаю, чи танцювала навколо кактуса. Мені ще залишалося прожити рівно п’ятнадцять років, щоб почути рядок Еліота «обтанцюйте кактус колом, кактус колом, о пятій годині ранку». Але зрозуміло, що ритуал обтанцьовування має якийсь вищий і містичний сенс. Здається, я ще виходила погуляти на балкон, бо вже на зворотному шляху зустріла маму в нічній сорочці. Хоча залишалося прожити рівно п’ятнадцять років, щоб почати виходити на балкон покурити.

Другого разу з третьої до шостої я складала штучну новорічну ялинку. Нікого не було вдома. Я всадила на голову мамину норкову шапку і завбачливо перед тим відкрила півлітрову банку салату з капусти, щоб підкріпитись.