Ендшпiль Адольфо або Троянда для Лiзи
Ендшпiль Адольфо або Троянда для Лiзи читать книгу онлайн
Якби можна було робити так, як слід, то назва цієї книжки мала б звучати так само, як і прізвище автора: Таня Малярчук "Таня Малярчук".Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.Тарас Прохасько
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Якось ми не бачилися тривалий час - майже ціле літо. Я писала Розі листи, постійно про неї думала, впізнавала її в інших людях, запам’ятовувала найдрібніші деталі, щоб потім усе розказати їй. Те літо було метафорою Рози. Мені була потрібна не Роза, а її ідеальне буття в мені. Я зрозуміла, як це, коли життя має мету і можна з нею прожити дуже довго, як мінімум - до кінця.
Тоді Роза снилася мені лиш раз. Я пам’ятаю, як ми сиділи в автобусі, що блискавично рухався вздовж траси, так що я іноді сумнівалася, чи бува він над трасою не летить. Ми з Розою трималися за руки, точніше - Роза тримала мою руку, а я тремтіла. Я відчувала автобус, як останнє, що принесе мені щастя; я, Роза і порожній автобус над дорогою. Я відчувала церкву без вікон і шпарок, де є той, хто - Бог, той, хто в нього вірить, і ті, що забули про перших двох.
І раптом Роза поцілувала мене в губи. Я завмерла. Не могла поворухнутись ні уві сні, ні після того, як прокинулась. Узагалі до кінця літа майже нерухомо лежала в ліжку. Іноді тільки ходила пити пиво з шоколадом на берег великої річки, якою понуро пропливали баржі, пароплави й тіні кажанів, або губилася в книжкових супермаркетах серед яскравих обкладинок і незнайомих латиноамериканських прізвищ.
Все змінилося, коли ми знову зустрілись восени. Я почала багато курити. Курила навіть у ванній і у власній кімнаті. Де б не перебувала - всюди мусила курити, бо інакше просто збожеволіла б від нестерпності. Час почав минати від зустрічі до зустрічі, а не щоденно; у період між зустрічами я впадала в летаргію і багато чого не помічала навколо себе, наприклад, того, як у моєму дворі з’явились ластівки. Якщо засинати не вдавалось - я щось писала про Розу. Приблизно таке:
«Ти кожного дня чекаєш, що вона прийде. Вже не дозволяєш собі розкидати на підлозі одяг, книжки і подушки, слідкуєш, щоб у туалеті завжди був туалетний папір, а у ванній - пахуче мило і чистий рушник. Ти уявляєш, як вона буде стояти босою на килимі в твоєму коридорі перед тим, як ти, надто схвильована, щоб розважливо мислити, запропонуєш їй вовняні шкарпетки. Вона буде схожою на античну скульптуру, коли ти їй уперше відверто подивишся в очі, а в той момент, як вона трохи нахилиться вперед, щоб сісти на твій диван, ти захлинешся від спазму в горлі від несподіваного щастя від її парфумів від її губної помади - і вже тоді зможеш умерти зі спокійним серцем, якщо спокійне серце захоче скласти тобі таку компанію».
«Але ти ненавидиш своє помешкання, воно викликає в тебе дивне бажання деінде народитися вдруге, щоб ніколи не чути цього смороду порожньої равликової хати, не бачити цих рожевих стін у крапинку, не торкатися до залізних клямок і до білої ковдри, не відчиняти холодильник, морозильна камера в якому надто мала, щоб у ній можна було на зиму заморожувати полуниці, афини, смородину, зелену квасолю і жовті абрикоси, щоб одного зимового ранку ти встала з ліжка першою зготувати для неї фруктовий салат і зварити свіжий овочевий суп. Ти хотіла б, щоб вона, відкривши очі годиною пізніше, почула себе дуже затишно, так, як почувалась, дивлячись на стареньку бабуню, яка спускала помиті ноги з бамбетля і вони не діставали до землі, бо бабуня була така маленька, як грудочка землі».
«Зрозумій, що достовірність її вічної неприйдешності тобі лише на користь - ти не змарнуєшся у невдоволеному чеканні, не посивієш, скрегочучи зубами від млосного болю в животі, не крутитимеш, як шалена, педалі велосипеда в ті незагойні дні, коли нестерпність чекання докучить тобі більше, ніж страх не справитися з керуванням».
«Ти мрієш, як вона розглядатиме твої кружки і книжки - єдине, чим ти можеш справді похвалитися. Але вона це робитиме трохи неуважно, ніби книжка для неї завжди була маскою виправдання, а кружка - маскою втамування.
Тш-ш-ш. Не гризи нігті. Якщо так продовжуватиметься і далі, то ти ніколи не станеш кимсь важливим, ким, без сумніву, можеш стати. Візьми себе в руки і кинь так далеко, щоб жоден спогад і жодна мрія не дошукалися тебе. Візьми себе в руки або наклади їх на себе».
«Ти ніколи не підступиш до неї ближче, ніж на крок».
«Ось вона йде вулицею: коли бачить знайомих - усміхається і каже добрий день, коли бачить великого павука або метелика з гострими на кінцях крилами - усміхається знову, але цього разу непомітно для себе, коли не хоче нічого бачити - дивиться собі під ноги і все одно усміхається, так, як усміхається жінка, котра і вдень, і вночі знає, що нікому не належить, а ти чимчикуєш позаду неї, до болю в очах запам’ятовуючи її потилицю, уявляючи, як вона усміхається тобі, хоча, якби ти йшла поруч неї і бачила, як це їй легко дається, то уявляла б щось інше, але ти ніколи не йтимеш поруч неї, ти плачеш і намагаєшся проколоти голкою воло ропухи, яка живе в твоїх грудях, вночі її кумкання чути особливо голосно, так що доводиться затикати долонями вуха або занурювати голову в цебер з водою, - тобто ти розумієш: ти і надто екзальтована, щоб уміти ходити з нею поруч, і надто юна, щоб вибачити це собі».
«- треба зупинитись і більше не йти за нею. Нехай її потилиця зникне десь між шістнадцятим і сімнадцятим століттями, її рудою шифоновою хустиною нехай витре собі від крові руки єдиний убивця Авраама Лінкольна і Джона Кеннеді,а ти повернешся до всього спиною і вперше спробуєш курити сигару».
«Адже ти боїшся все назвати так, як є, що ось цей скелет дурного почуття, це нікчемне скиглення і завивання, глядіння в потилицю і в стелю, підстригання волосся, любов до черепах - це все - твоя щоденна мука, а ця немолода поважна жінка, яка, ніколи нікому не належачи, поспіхом йде попереду, - це саме та, заради якої…».
«Але твоя надія згасне дві години після того, як згаснеш ти. Може, все-таки вона зупиниться десь між світами, ніби нічого не сталося (дозвольте я піду з вами, я буду такою сильною, як мур, такою ідеальною, як Мор), візьметься тебе заспокоювати, мовляв, так чинять лише екзальтовані особи, боягузи і невдахи, попереду непросвітне урвище, даремний тимчасовий фортупляс, ти і вона - надто великий ризик, щоб заради нього порушувати звиклу суспільну геніталію, тобі лише дев’ятнадцять, не плач, бо й вона зараз заплаче, але ні, вона не плакатиме, бо сльози - це маска жалю, а сміятиметься, бо сміх - це маска непричетності, процитує якогось нещасного філософа, який, ти знаєш, все життя мордувався під ковдрою дитячим гріхом, - але ти не жди кінця розмови, перерви її ще на фортуплясі, не біжи за нею, не запрошуй її до себе, не думай про неї, не пам’ятай про неї - випередь усі події і не народжуйся взагалі».
«Скажи: мені треба вертатися додому, бо праска включена, чайник кипить, крани відкручені, кватирки повідчинювані, гроші поназичувані, діти не народжені, нерви розхитані, дощ, вітер, Ви… Тш-ш-ш…
Те, що ти зараз пишеш, дівче, задушить тебе саму».
«Ви йдете вузьким провулком, він тримає тебе за руку, бо ти кожної миті можеш втекти. Вітер - ну і грець із ним. Ти втішаєшся конструюванням світлого майбутнього, надто світлого, щоб витікати з теперішнього, але воно володіє тобою поза твоєю волею. Заради майбутнього ти мусиш пожертвувати теперішнім. Нічого не пам’ятаєш, якісь суцільні русизми і номінативи. Але ще якихось п’ять хвилин - і ти будеш врятована. Стратегічно важливим пунктом є зараз щасливо проминути цей вузький провулок вічного протягу і нікого не зустріти, рука твоя стиснена до посиніння, все решту тремтить, тремтять також електричні дроти і випрана білизна на балконах, ти думаєш: лиш би втекти: з провулка, з міста, з країни - одна ніч потягом - і вже по той бік нутруючого хвилювання, адже час загоює рану, як антибіотик, - чим більше він минув, тим більше треба, щоб минув ще, а віддаль, як ампутація, лікує різко, болючо, моментально і назавжди. І ти все-таки бачиш її».