Погоня за вівцею
Погоня за вівцею читать книгу онлайн
Твори японського письменника Харукі Муракамі (1949) вже більше двадцяти років підкорюють серця та вражають уяву мільйонів читачів в усьому світі. Народився письменник у великому японському портовому місті Кобе. Закінчив відділення класичної драми престижного університету Васеда. Автор романів «Слухай пісню вітра», «Китайский більярд 1973», «Танцюй, танцюй, танцюй» та ін. За роман «Погоня за вівцею» Муракамі був присуджений приз для починаючих письменників.
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Чому Шеф завзято шукав вівцю? Що ти про це думаєш?
— Нічого не розумію, — відповів я. — Краще було б спитати його самого. Відповідь була б швидша.
— Спитав би, якби було можна. Вже два тижні Шеф лежить непритомний. Боюсь, що він удруге не прийде до пам’яті. А якщо помре, то разом з ним навічно буде поховано і таємницю вівці із знаком зірки на спині. Саме цього я не в змозі перенести. Не з міркувань особистої вигоди чи втрати, а з набагато вищого принципу відданості.
Я відкинув кришку запальнички, повернув коліщатко, викресав вогонь — і закрив кришку.
— Може, все, що я розповідаю, здається тобі чистісінькою нісенітницею. А, може, так воно і є. Може, це справді нісенітниця. Однак я хочу, щоб ти зрозумів: нам залишиться тільки одне. Шеф помре. Помре єдина Воля. Обернеться в ніщо все, що її оточувало. Залишаться лише цифри. І нічого більше. Ось чому мені так хочеться відшукати вівцю. — Уперше за час розмови на кілька секунд він заплющив очі і замовк. Потім вів далі: — Послухай мою гіпотезу. Всього лише гіпотезу. Якщо вона тобі не сподобається, то краще тобі про неї забути. Я вважаю, що саме ця вівця — прототип Волі Шефа.
— Щось на зразок тваринячого бісквіту… — сказав я. Чоловік ніби не почув моїх слів.
— Дуже ймовірно, що вівця сама вселилася в голову Шефа. Мабуть, року тридцять шостого. І відтоді протягом понад сорока років не покидала його. Напевне, там у неї були пасовиська і березові діброви. Точно так, як на тій фотографії. Що ти про це думаєш?
— Думаю, що це надзвичайно цікава гіпотеза, — відповів я.
— Це особлива, дуже особлива вівця. Я хочу її відшукати, і мені потрібне твоє сприяння.
— Що ж ви будете робити, якщо відшукаєте?
— А нічого. Мабуть, я нічого й не зумів би зробити. Бо така велика справа мені не під силу. Єдине моє бажання — на власні очі пересвідчитися у втратах. А якби вівця щось побажала, то заради цього я не пожалів би зусиль. Бо зі смертю Шефа моє життя стане майже беззмістовним.
І він замовк. Мовчав і я. І тільки цикади все ще сюрчали. Під надвечірнім вітром шелестіли своїм листям дерева в саду. Як і раніше, в особняку панувала могильна тиша. У повітрі літали спори смерті, як підчас невідворотної заразної хвороби. Я спробував уявити собі пасовисько в голові Шефа. Безмежне пасовисько з пожухлою травою, звідки повтікали вівці.
— Ще раз повторюю: я хочу, щоб ти розповів мені, звідки в тебе ця фотографія.
— Не можу сказати, — відповів я.
Чоловік зітхнув.
— Здається, я говорив з тобою відверто. А тому хочу, щоб і ти говорив зі мною так само.
— Я не маю права розповідати. Бо як розповім, то у людини, яка дала мені фотографію, можуть бути неприємності.
— Тобто, — сказав чоловік, — у тебе є підстави думати, що та людина матиме неприємності у зв’язку з вівцею?
— Ніяких підстав немає! Просто мені так здається. Тут є якась заковика. Розмовляючи з вами, я все думав про це. Заковика… Ніби нутром відчуваю.
— І саме тому не можеш сказати?
— Так, саме тому, — сказав я і трохи подумав. — Взагалі про заподіяння неприємностей я можу говорити авторитетно. В такому мистецтві немає мені рівних. А тому я намагаюсь жити так, щоб узагалі його уникати. Та все одно такою поведінкою я завдаю іншим людям ще більших неприємностей. Як не крути-верти, а виходить на одне. І навіть зрозумівши це, я не можу змінитися. Це питання звички.
— Я не зовсім розумію.
— Я мав на увазі, що посередність виявляється в різному вигляді.
Я прикурив сигарету в роті від запальнички, яку тримав у руці, і затягнувся. На душі ледь-ледь посвітліло.
— Не хочеш сказати — не треба, — мовив чоловік. — У такому разі знайти вівцю доведеться тобі самому. Це наша остання умова. Якщо впродовж двох місяців, починаючи від сьогодні, ти зумієш її розшукати, отримаєш таку винагороду, яку побажаєш. Якщо ж не зумієш, то і тобі, і твоїй фірмі — капець. Ти згоден?
— Немає ради, — сказав я. — А якщо трапилася помилка — і на світі взагалі не було вівці із знаком зірки на спині? Що тоді?
— Кінцевий результат від цього не залежить. І для мене, і для тебе важливо одне: знайдеш ти вівцю чи ні. І немає нічого середнього. Тебе можна пожаліти, але, як ти недавно сказав, твоя ставка зросла. М’яч у тебе, а тому доведеться бігти до воріт саме тобі. Навіть якщо самих воріт немає.
— Справді, — сказав я.
Чоловік вийняв з нагрудної кишені товстий конверт і поклав його переді мною.
— Оце тобі на витрати. Не вистачатиме — зателефонуй, відразу додам. Запитання?
— Запитань немає, але є враження.
— Яке?
— Вся ця історія — суцільна нісенітниця, в яку не можна повірити, та, коли чуєш її з ваших уст, вона чомусь здається правдою. Гадаю, ніхто мені не повірив би, якби її розповідав я.
Чоловік ледь-ледь скривив губи. Могло навіть здатися, ніби він усміхається.
— Завтра вирушаєш. Як я вже казав, у твоєму розпорядженні два місяці, починаючи від сьогодні.
— Та це важка робота! Двох місяців може не вистачити. Бо треба відшукати одну-однісіньку вівцю на широченній території…
Не відповідаючи ні слова, чоловік пильно дивився на мене. Під його невідривним поглядом я відчув себе плавальним басейном без води. Запліснявілим басейном з потрісканими стінами, без краплі води і найменшого сподівання на те, що наступного року ним користуватимуться. Чоловік цілих тридцять секунд, не кліпаючи очима, дивився на мене, а потім повільно відкрив рота.
— Тобі вже пора йти, — сказав він.
Без сумніву, мені теж так здалося.
3. Автомобіль та його водій (2)
— Повертаєте у фірму? Чи їдемо кудись-інде? — спитав водій. Той самий, який привіз мене сюди, але тепер трошки привітніший. Напевне, в нього вдача така — легко сходитися з людьми.
З насолодою розсівшись на просторому сидінні, я подумав, куди мені краще податися. Повертатися у контору я не збирався. Від одної думки про те, що доведеться щось пояснювати, заболіла голова. Я навіть не уявляв собі, як мав би це зробити. А крім того, у мене відпустка. Однак і їхати відразу додому не хотілося. Мені здавалося, що перед тим, як повертатися додому, бажано подивитися на нормальний світ, по якому нормально ходять на своїх двох нормальні люди.
— Сіндзюку [15], західний вихід, — сказав я.
Наближався вечір і, мабуть, тому дорога до Сіндзюку була страшно переповнена. В якийсь момент автомобіль майже перестав рухатися — здавалося, став на якір, мов судно. І лише іноді він пересувався на декілька сантиметрів, наче підхоплений якоюсь хвилею. Я почав думати про швидкість обертання Землі. Цікаво: скільки кілометрів за годину пролітає оце шосе в космічному просторі? Я спробував у голові підрахувати, але так і не збагнув, рухається воно швидше від «кавових чашок» у парку розваг чи ні. Взагалі ми багато чого не розуміємо в цьому світі. Нам лише здається, що розуміємо. Якби прилетіли інопланетяни і запитали: «Слухай, з якою швидкістю обертається екватор?» — я страшно розгубився б. Мабуть, я навіть не зумів би пояснити їм, чому після вівторка настає середа. Вони сміялися б з мене? Я тричі прочитав «Братів Карамазових» і «Тихий Дон». І навіть «Німецьку ідеологію» один раз. Я пам’ятаю число «пі» до шістнадцятого знаку після коми. І все одно вони з мене сміятимуться? Мабуть, сміятимуться. Умруть від сміху.
— Музику послухаєте? — запитав водій.
— Якщо можна, — відповів я.
І залунала всередині автомобіля балада Шопена. Атмосфера стала урочистою, як на церемонії одруження.
— Слухайте, — спитав я водія, — а ви знаєте число «пі»?
— Ви маєте на увазі 3,14…?
— Саме так. І скільки знаків після коми можете пригадати?
— Тридцять чотири пам’ятаю, — просто сказав водій.
— Тридцять чотири?!
— Чого б ні, якщо є один простий спосіб запам’ятати… А що?
— Та нічого, — пригнічено відповів я. — Байдуже.
