Лексикон iнтимних мiст. Довiльний посiбник з геопоетики та космополiтики

Але я насправді не про це. У «Каламбурі» я звичайно замовляю не пиво, а коньяк. Найкращий ротовий запах після коньяку, а найгірший після пива, особливо коли його жлуктити протягом чотирьох-п'яти годин і при цьому не перестаючи курити. Коньяки в «Каламбурі» винятково болгарські, тобто в дійсності не коньяки, а бренді. Що таке коньяки, я дізнався в місті Коньяку, Франція, де мене привчали споживати їх на сніданок — щоправда, змішуючи зі швепсом.

А в «Каламбурі» я просиджував ночі як мінімум до третьої ранку і одного разу, коли десь о четвертій бармен налив мені ще одну, надцяту і передостанню, коштом закладу, я з вдячністю до свого життя і цього світу подумав про таке.

Цього світу я вже, чорт забирай, трохи в житті понюхав. І кілька ночей тому я сидів у подібному начебто арт-кафе в Коньяку, і то була ніч із суботи на неділю, і всі потягували найкращі коньяки світу зі швепсом та без, і товариство наче було цілком сексапільне, але так якось усе йшло тягомотно, ба навіть і тягомутно, з такою стерильною натягнутістю, що аж Малеча не витримала, кинулася до присутнього там піаніно й відбабахала, точніше, відмоцартила на ньому «Турецького марша» з таким завзяттям, ніби вона щойно з Ізміру. Це спричинило деяке пожвавлення серед нас і навколо, але невдовзі все знову затяглося тією ж плівкою нуднуватої вичерпаності, тож ми з Малечею рушили на вихід, і тут-таки всі розійшлися ледь не слідом за нами, тверезі та організовані.

І так воно завжди буває в Європі. А як воно буває в Україні?

О такій порі залишаються ще якісь рештки п'яноти, бидлоти, лисі голови, пласкі обличчя, дупасті блондинки, горілка ллється, обслуга лається, шансон лізе в душу — і ти думаєш, як би цьому всьому покласти край єдиним натисканням на спусковий гачок. Тут, звичайно, смайлик. Без паніки — ми не стріляємося.

І тільки у Вроцлаві все буває саме так, як мені й подобається. А «Каламбур» — це простір, у якому загустилась ідеальна Європа, та, що «між Сходом і Заходом», їх золотий перетин — анархічна, артистична, альтернативна, весела і по-вроцлавському ризиковано молода. Тому о четвертій ранку ти подумки дякуєш (Кому?) за все, що маєш тут і тепер, за цю лазівку в неможливе, і на всі боки видихаючи коньячне амбре, вилітаєш на вулицю Кузьнічу слідом за тією малою почварою, що весь вечір жлуктила пиво, курила без перестанку і хрипко на всю кнайпу сміялася.

ГАЙДЕЛЬБЕРҐ, 2001

Того найпершого разу в Гайдельберзі Ганс мене запитав, чи я знаю, хто такий Стефан Ґеорґе. Учотирьох чи вп'ятьох ми підіймалися на замок пішохідним серпантином, і я звернув увагу на дві речі. По-перше, на велике число американських солдатів, що прогулювалися поруч згідно з програмою вихідного дня. По-друге, на романтичні вілли обабіч нашого шляху, прикрашені всілякими дивними прапорами. Ганс пояснив мені, що то студентські корпорації, щось наче земляцтва або братства, деякі з їхніх активістів винаймають усередині помешкання, а взагалі це такі місця для зібрань усієї тієї поведеної на старотевтонських маршах бурсацької галайстри. Я ще в ту мить подумав, чи наше слово «бурсак» не походить від їхнього Bursche [30] і дійшов нехитрого висновку, що походить, але «буршак» звучало б краще. Отут Ганс і запитав мене, чи я щось чув про Стефана Ґеорґе. У цьому запитанні не було нічого образливого: ми з Гансом зналися лише другий день. Він міг і не таке запитати. Чи я знаю, хто такий Гельдерлін? Чи я знаю, хто такий Гайдеґґер? Чи я знаю, хто такий Гонеккер?

Я розповів йому про грубезну книжку Костецького та Зуєвського «Вибраний Стефан Ґеорґе» зі вступною статтею, що сама по собі тягне на ще одну книжку, до речі, цікавішу. Це повело мене далі, я захопився: Стефаник і Ольга Кобилянська, відтак Ольга Кобилянська і Леся Українка, десь на підході забовванів Тичина, за ним Антонич.

Я міг би розповідати й довше, але Ганс кивнув на ще одну віллу, здається, вже останню, і сказав: «З отого вікна Ґеорґе годинами придивлявся до молодих чоловіків. Потім висилав навздогін когось із підручних — привести йому тих, які справили враження». Я роззирнувся по навколишніх американських солдатах. «Переважно для того, щоб читати їм вірші», — додав Ганс. Я зітхнув із полегкістю та розчаруванням.

ГАЙСИН, 1984

Я щойно прочитав, що перша документальна згадка про Гайсин датується 1545 роком, а маґдебурзьке право він отримав 199 років по тому, тобто у 1744-му. Так що в ньому, чого доброго, де-не-де ще й позалишались якісь рештки старого осінньо-середньовічно-барокового штетлу — коли не в реальній поставі т. зв. «архітектурних пам'яток», то хоча б у натяках на їхню давнішу присутність: камінь, листок, незнайдені двері, як пише про забуття і втрату Томас Вулф.

А якщо припустити кляштор бенедиктинів, синаґоґу, замкову вежу чи палац намісника? Стару цукроварню? Повітовий ліцей? Офіцерське казино?

Гайсин для мене — цілком особливе місто. Я був у ньому не менше двадцяти разів, але так і не зміг його побачити. Бували часи, коли я потрапляв до нього щотижня. Як і часи, упродовж яких його назва означала для мене щось на зразок «Столиця Світу». І я страшенно прагнув опинитись у Гайсині — хоча б на кілька годин. Зрештою, так завжди й бувало: я опинявся в ньому лише на пару годин. Зате не менше двадцяти разів. От я тепер намагаюся ці рази хоч приблизно полічити і в мене ніяк не виходить їх менше двадцяти.

І все ж я не міг його бачити. Саме тому він для мене і є особливим містом, іншого такого не існує — щоб я стільки разів у ньому бував і зовсім його не бачив. Адже між мною та Гайсином було віконце, густо замазане фарбою захисного військового кольору.

Лісова частина, в якій я задурняк віддав батьківщині близько десяти місяців свого молодого життя, розташовувалась у лісі між Тарасівкою та Михайлівкою. Багато років по тому я знайшов усе це на мапі. Ці місця лежать східніше від Гайсина, який уже й сам по собі лежить на сході Поділля. Вони віддалені від Гайсина десь на дванадцять кілометрів. Але на поштових конвертах, що якимось дивом знаходили мене в тому лісі, слід було писати «Вінницька область, м. Гайсин». Армійська система любила дезорієнтувати цивільне населення і заплутувати ворожих шпигунів. Зрештою, спробуйте розпізнати других у гущавині першого!

Армійська географія зумисне помилкова, а топоніміка більше замовчує, ніж називає.

Нас возили до Гайсина такою собі вантажною будкою. У ній поміщалося рівно двадцятеро бійців. Ми не могли бачити, що там назовні, позаяк вікна в будці було замальовано, про що я вже сказав. Перебіг подорожі можна було тільки відчувати — наприклад, задницями. Спершу було кілька кілометрів бетонки — лісової дороги, встеленої бетонними плитами, тож наші зади відчували кожну шпарину між ними. Потім був означений нашими тулубами поворот праворуч і далі шосе, на якому нами переставало підкидати. Але згодом ми знову опинялися на чомусь нерівному і наче всуціль подовбаному. Тобто на вулицях Гайсина. Усю дорогу ми голосно лаялися, перділи і сміялися. А чим ще розважатися в дорозі солдатові, захисникові батьківщини?

Якщо нас везли до Гайсина у п'ятницю, то це означало лазню. Якщо в неділю, то кіно.

У лазні ми обливалися з тазиків і мірялися хуями. У солдатів другого року вони виявлялися довшими. Солдати другого року переважали молодих навіть у цьому.

Зате в кіно ми заходили колоною по двоє і розсідалися по своїх безкоштовних місцях. Кінотеатр називався «Мир» і належав до широкоформатних — не якийсь там задрипаний клуб із поламаними стільцями й земляною підлогою в Тарасівці (чи все-таки Михайлівці?). Ми маршували через фойє колоною по двоє і вертіли головами на всі можливі боки. Нас цікавили навіть не дівчата, а їхні міні-спідниці, які, здається, тієї весни-літа саме починали з'являтися знову. Слід було нахапатися голодними очима цих зорових образів, увібрати їх у себе, ніби кисневий запас, щоби згодом, за першої-ліпшої нагоди, дати волю фантазії та руці. Слід було надихатися перед смертю.