Лексикон iнтимних мiст. Довiльний посiбник з геопоетики та космополiтики

Звісно, в одному з дворів обіч забрукованої вулички мусила знайтися антикварня, яку я швидше за все обійшов би десятою дорогою, коли б не проходив у товаристві Кшиштофа Ч. Але з ним обійти її не було жодного шансу. Я скорився, і ми увійшли в її тісний насичений всьогістю простір: картини, ікони, килими з лебедями, оленями й русалками, порцеляна, старі папери, грамоти, військові мапи, шоломи пожежників, радянські ордени, чарівні лампи. Масивний господар видихав зубрівку і не зовсім твердо називав ціни. Однак до нього дійшло, чого хоче Кшиштоф Ч., щойно він почув вишептані тим уголос координати: «Europe Central».

Він вагався якусь хвилину, а тоді, поманіпулювавши ключем в одній з шухляд, видобув на стіл перед нами кілька грубих конвертів з десятками поштових карток і ламких вижовклих фотографій.

На зламі століть [26], а може, трохи раніше, з'явилася мода — посилати одне одному поштові картки і збирати з них колекції. Йшлося не так про текст повідомлення («живі-здорові, маємося файно»), як про саму картку, черговий доказ із черговим ефектом присутності. Йшлося, мабуть, про те, що невдовзі половину людства розкидає і перемеле щось невблаганне, і буде багато смерті, і всі про всіх забудуть, і тільки поштова картка з Праги до Ужгорода через сто років, тобто під кінець нового століття, наприкінці завтрашнього віку, чомусь продаватиметься у Вільнюсі: смерчі історії, психоделія випадків і лабіринти можливого.

Ось будинок Опери в Коложварі (нині Румунія, Клуж). Ось «Христосъ Воскресе», висланий з Одеси у Варшаву. Ось пейсаті хасиди посеред вітебської (перемиської? рівненської? пряшівської?) площі. Ось дві панночки-сестри на вакаціях у Дубровнику. Ось «Кіевъ с птичьего полета». Той самий, про який у тогочасному путівникові д-ра Мєчислава Орловича зазначено: «…мальовниче розташування, на горбах, на правому березі річки Дніпро, торговельне і промислове місто, центр цукрової промисловості».

А потім була картка зі штемпелем Червоного Хреста, з-під Харкова, 1915 рік. Чорнило: початково, напевно, червоне, нині ж — як запечена кров. І на картці — чистою українською: «Дорогенька Оленко! Другий місяць, як я в російськім полоні. Ти не бійся за мене, я не помру». Заадресовано на Коломию, Туранським.

І ще було повно іншої всячини, бо ми жахливо довго випробовували терпіння підхмеленого антикварозубра. Він стояв над нами, дивився на розсипані по всьому столу картки, і я розумів, що він теж усе розуміє, бо він теж звідси, з цього коридору між трьома морями, чи, як це люблять окреслювати вчені конфліктологи, у цивілізаційному розламі поміж Сходом і Заходом.

І врешті, коли ми виходили (Кшиштоф Ч. таки купив собі цукровий «Кіевъ», і коломийську «Оленку», і ще щось), на порозі з'явився той самий вуличний стариґань. Мабуть, продавати скрипку. Але то вже інший сюжет.

ВІННИЦЯ, 1997

До Вінниці я їхав московським потягом — ніч, а потім ще довгу частину дня. Нас було тільки двоє в купе — крім мене, чолов'яга, що з похорону батька повертався до Росії, кудись аж у Сибір. Я співчував йому подвійно. По-перше, з приводу смерті батька, по-друге, з того приводу, що йому ще трястись і трястися до того Сибіру, а в нас от уже за вікнами починається справжня весна. До того ж із власним батьком я щойно вчора бачився, і ми з ним старі добрі друзі.

У Вінниці я пробув один день. Падав мокрий сніг, і місто майже паралізувало. Того квітня сніг падав щотижня.

3 Вінниці я повертався автобусом, який ми з таксистом ледве наздогнали у Літині. Я загадав на нашу швидкість: якщо наздоженемо, все закінчиться добре. І ми наздогнали. Потім були ті довжелезні години — сім або й вісім — в автобусі, часті зупинки по всій Подільській височині, висідання і підсідання всіляких сільських тіток у гумаках і військово-рибальських плащ-накидках, брудна рілля, пагорби, клапті липкого, всім набридлого снігу на чорних полях і холодні патьоки на автобусних шибах.

Це ніяка не історія і тим більше не про Вінницю. Але її місце все-таки тут. Бо коли я чую «Вінниця», то в мені відлунює «квітень» і «сніг». А також «батько» і «смерть».

І я вже нічого не зможу з цим зробити, як казав той чолов'яга, вісник з московського потяга.

ВРОЦЛАВ, 2002, 2003, 2005, 2006, 2008…

У Вроцлаві я жодного разу не лягав спати раніше третьої ранку. Іноді я не лягав зовсім, частіше десь після четвертої-п'ятої, але ніколи раніше третьої. Особисто для мене це найбогемніше місто Європи. Я знаю, що помиляюсь, однак нічого з цим зробити не можу. «Вроцлав є містом людей, схильних до ризику», — пояснив мені одного разу легендарний Мірек Сп., а він на цьому знається. Таке враження, що це німецьке місто мало б розташовуватися значно східніше. Таке враження, що воно не німецьке. Таке враження, що це враження слушне.

Багатьох моїх знайомих просто-таки верне від слова «Європа». Що за нудний, самовдоволений, вилизаний і — як це в нас називають? — ситий відросток євразійського суходолу! Який жахний зомбоїдний добробут! Яка зареґульованість! Яка ліберастична гнилизна!

Інших (а часом і тих самих моїх знайомих) аж вивертає від слова «Україна». Що за дрімучий заповідник посткомуністичної обмеженості та безпорадності! Який безнадійно запущений совкізм, що навіть і не збирається відходити в минуле! Яка тотальна пригніченість і безгосподарна халявність, яка ненависть до себе самих і решти світу, скільки гівна в головах та навколишніх ландшафтах!

Так от: як першим, так і другим (а часом одним і тим самим) знайомим я раджу побачити Вроцлав. Бо це місце, де відбувається дифузія: східнішання Заходу, західнішання Сходу. Вроцлав — ідеальне місце для змішування світів.

«Європа» боїться «України». «Україна» ненавидить «Європу». Але коли вони десь-таки зустрічаються, то з цього виходить Вроцлав [27].

Загалом тут немає нічого дивного. Вроцлав-бо, з повоєнних часів починаючи, є Львовом-2, себто Україною, переселеною до спорожнілих німецьких кам'яниць. Нові мешканці повоєнного Вроцлава возили тачками глину з берегів Одри і перли її до своїх помешкань — часом на третій або й на четвертий поверх. «Навіщо?» — запитували їх старожили. «Будемо ліпити печі», — відповідали нові мешканці. «Але ж у ваших помешканнях діє німецьке центральне опалення, — не вдовольнялися відповіддю старожили. — Навіщо вам печі?». «А спати на чому?» — дивувались їхній тупості нові мешканці.

У цьому пічному переселенні, чи то пак ексодусі, так багато українськості і східності заразом, що місто схильних до ризику людей не може не схиляти до ризикованих висновків.

І перший з них отакий: «Насправді тим львів'янам ішлося про річку. Вони скористались історичною нагодою і втекли від мертвої річки до живої. З усіма її мостами, островами, ліхтарями й ресторанами на воді» [28].

А ще один: «Усе, що вони здобули внаслідок Другого світового катаклізму — це Одру замість Полтви. Тобто насправді вони здобули Європу — ту, яку прийнято вважати серцевинною і справжньою. Ту, що є передусім сплеском води» [29].

Одра у Вроцлаві є формотворчим чинником — її жіночний вигин зі сходу на захід забезпечує центрові міста досконалу німецько-міщанську структуру з Ринком у середині та мережею ремісничих вулиць навколо. Іншим формотворчим чинником є «Каламбур», але, мабуть, не театр, а кнайпа, тобто, висловлюючись більш питомо по-українському, арт-кафе. Його всі називають «Каламбуром», як і театр, але насправді воно «Під Каламбуром». У каламбурських підвалах (січень 2006-го) ми з карбідами розпивали самогон, записували «Самогон» і, добігаючи щоранку до підземної студії з вулиці В'єнзєнної (так, В'язничної) на Кузьнічу, я намагався пригадувати, куплет за куплетом, слова «Зеленої ліщиноньки».