Бурецвiт

Справа світлина «після», зліва світлина «до».

Це фото Бурецвіта, справа — до, а зліва — після фотошопу.

І номер телефону моєї крамниці. Ми збилися з ніг, розклеюючи ці оголошення. Особливо старанно треба було обробити територію довкола клубу. Але довелося обліпити все місто, інакше це виглядало би підозріло.

Під вечір я вже ненавиділа ці папірці та благала їх скінчитися. Місто таке велике, а вони такі маленькі, але ж кожен треба намазати клеєм і знайти куди приліпити.

Вже темно, тепер ми просто стоїмо на вітрі навпроти одного з попсованих нами стовпів, і милуємося.

— Це має подіяти, — каже Мереж. Дивник намагається висунути голову з кошика, щоб краще роздивитися, але я заштовхую його назад.

— А що робитимемо, якщо почнуть телефонувати? — питає Бурецвіт.

— Хто? — Мереж шмигає носом. — Це ж лохом бути треба.

— На жаль, лохи теж мають телефони.

— Тоді просто назвемо їм вартість. Якусь таку переконливу.

Я втрачаю пильність, і Дивник таки висовує свою волохату чотириоку голову з кошика. Кілька секунд споглядає, потім ляскає себе хвостом по очах і пірнає назад.

Залишається лише сподіватися, що в темряві його ніхто не помітив.

— Ні, добре вийшло, — посміхається Бурецвіт. — Лірино, Мереже, ми — найкращі.

— Я завжди це знав, — відповідає Мереж.

5

— Значить, так, — русалка стоїть навпроти ринку в темних окулярах, хоча сьогодні день не сонячний, — ідеш, щось крадеш, ну, ти вже знаєш.

— І все, — позіхає шукач.

— Все, за винятком того, що ти маєш пійматися.

— Що?

— Дай себе спіймати на гарячому.

Бурецвіт мовчки дивиться на нього, потім на мене, потім знову на нього.

— Мушу пійматися?

— Ну, щоби хтось побачив, що ти крадеш, — пояснює русалка. — Щоб у тебе вкрадене відібрали. Ну, може, ще пику намнуть. Зрозуміле завдання?

— Угу.

— Чого ти не радієш? Треба радіти. Треба радіти, що ми так жваво просуваємося, — наставляє його русалка.

— Угу. Треба вкрасти, пійматися і радіти. А ви мене з дурки витягнете?

— Слухай, — русалка стягає окуляри і звертає на Бурецвіта свої витрішкуваті очі, — я тобі одне скажу — життя не досконале. Второпав?

— Уторопав.

— Молодець.

Бурецвіт застібає верхній ґудзик плаща і заходить до критого павільйону. Ми йдемо за ним на деякій відстані. Він розглядає прилавки.

— Лірино, — русалка смикає мене за рукав, — є важлива розмова.

— Так.

— Глянь на мене.

— Ну?

— На голову.

— А я на що дивлюся?

— Поглянь на волосся.

Я оглядаю його волосся. Все як завжди, ззаду воно зібране в низький хвіст.

— За той час, що ти мене не бачила, я не полисів?

— За два дні?

Русалка нахмурюється і стискає губи.

— Лірино, ти мене не бачила відтоді, як ви подалися до місця мрії.

— Ой, вибач.

— То я полисів?

— Ні.

— Гаразд.

— Прошу, — кажу автоматично. — Тобто, я теж рада.

— А… а він тебе дістав?

— Хто?

— Бурик.

— Бурецвіт?

— Ми йому наказали тебе діставати.

— Дуже розумно з вашого боку!

— То дістав? Послухай, він сам хотів тебе подіставати. Наша робота — то лише наказувати йому робити, що хочеться.

— Дурня. Звідки ви знаєте, що йому хочеться?

— А от уяви, що знаємо.

— Нічого ви не знаєте. І я справді не думаю, що вам варто мене діставати, навіть через шукача!

Бурецвіт зупиняється перед однією розкладкою та бере до рук пляшку із соняшниковою олією. Продавальниця щось йому говорить. Бурецвіт загадково посміхається. Потім відступає на два кроки і кричить:

— Люди!

Деякі перелякано обертаються, інші кидають короткі погляди, але вдають, що нічого особливого не відбувається.

— Люди, я краду! Я краду, люди!

Присутні починають посміхатися, обмінюватися запитальними поглядами.

— Оце, — Бурецвіт піднімає пляшку над своєю головою і демонструє її усім, — оце я краду.

«Хворий… ненормальний… симпатичний» — чуються чиїсь зауваження.

— Я вкрав, — констатує шукач. Розвертається і йде до виходу.

— Гей, псих, стій! — кричить продавальниця. — Вернися! Заплати!

Бурецвіт спокійно обертається і ввічливо пояснює:

— Заплатити я не можу. Я це вкрав.

Люди нарешті дружньо витріщаються на нього, полишивши всі свої справи. Вони зрозуміли, що ці безглузді викрики їх особисто не стосуються, і їм одразу стало цікаво. Бурецвіт далі простує собі до виходу.

— Тримайте його, — невпевнено вигукує продавщиця.

Кілька чоловіків без певних намірів наближаються до нього.

— Це злодій! — кричить продавальниця.

— Це вона про мене, — позіхає шукач.

— Тримайте його, — голосить постраждала.

— Тримайте мене, — вторить Бурецвіт. — Щоб не впав.

Нарешті якийсь добродій хапає пляшку і висмикує її з шукачевих рук. Мій клієнт застигає в позі, повній почуття власної гідності.

— Ви в мене олію вкрали? — навмисно голосно цікавиться Бурецвіт.

— Ні, я повертаю її продавальниці, — так само голосно, ніби вони на сцені, пояснює той.

— О, ви молодець. Ви мене спіймали і повертаєте товар продавцеві. Ви справді молодець.

— Дякую. — Є за що.

Шукач тисне чоловікові руку і підходить до нас.

— Не зараховано? — з кислуватою посмішкою питається він у русалки.

— Чому ж, зараховано.

— Я гадав, ви очікуєте чогось… драматичнішого.

— Може, й очікували, але ти зробив як зробив. Наступного разу буду чіткіше формулювати завдання. Бачиш, можна обійтися без драматизму. Тільки от що. Клуб. Клуб — це мусить бути драматично. Зрозуміло?

— Бурецвіте, — оголосила я, коли ми вдвох їхали трамваєм до крамниці. — Я мушу тобі сказати, що з останнім завданням ти впорався блискуче. І взагалі ти робиш успіхи.

— Дякую.

— Є за що.

6

Мереж сидить за столом у моїй кімнаті й завзято ляпає щось фарбами на папері. Бурецвіт стоїть перед плакучим деревцем і слухає його стогони.

— Я тобі співчуваю, флоро, — каже він.

Деревце виє.

— Я правду кажу, чуваче. Деякі вважають, хто багато скаржиться — сам собі всі нафантазував неприємності. А ми з тобою знаємо, що це той, хто радіє, багато фантазує, а поскавучати завжди реальний привід є. Правда?

Деревце притихає.

— Так що я тебе поважаю.

Дивник слухає старенький хеві-метал. Спершу він його просто ввімкнув на всю крамницю, але Мереж почав кричати, що після такої музики буде здригатись уві сні, тому я запропонувала монстрові навушники. Тепер Дивник лежить у кріслі в навушниках і тихо мліє. — І взагалі, якщо ти не скавучатимеш, хто тебе купить? — продовжує шукач. — Ти ж плакуче деревце, а не яке-небудь. Ти мене розумієш, ні? Ти молодець, ти чутливий, тобі не байдуже.

Деревце приголомшено скиглить. — І ти не будеш щось таке балакати: опануй себе, це все дрібниці, не будь хробаком. Ти взагалі нічого не говориш, тільки ревеш. І це в тебе добре виходить.

Деревце замовкає зовсім. «Невже?» — думаю.

Один, два, три, дивно, п’ять, шість, сім, нічого собі, дев’ять, десять, одинадцять…

— У-а-а-а!!! Горе-е!

Бурецвіт аж відскочив. Ну, все.

Я йду до своєї кімнати, до Мережа. Згорблений над аркушем, зіпрілий від старань і емоцій, мій учень трудиться пензлем. Коричневі плями на зеленому тлі. Це — картина. Тільки не сперечатися. Дивлюся на трохи пом’яту і три дні не голену пику Мережа і намагаюсь уявити, що йому п’ять років.

— У тебе добре виходить.

Мереж відхиляється від свого творіння, критично оглядає його.

— Гадаєш?

— Ходімо поїмо.

Мене надихнув приклад Дивника. Я вирішила теж щось приготувати. Щось дуже смачне.

— Чудово, у мене розпалився апетит. Що їмо?

— Я зварила борщ.

— Борщ?

— Угу.

— Ти що, готувати вмієш?

— Гм. Але ж я вам уже готувала.