Замiсть кровi

Я вирішив найнятися до бригади збирачів винограду, чи персиків (овоч збирає овочі? фрукт збирає фрукти?)… та вийшовши за Теремками на Одеську трасу, одразу забив на всі види суспільно корисного фруктового хоботіння. Сонце просвічувало мене наскрізно, немов рентґен і перший же TIR підкинув моє відзвичаєне від невпинного руху тіло аж до Умані (чорний опійний дим, біле куряче пір’я, циганка торгує піхвою й Чорним прямо з-під брудної спідниці, тіні місцевих стирчків з мертвими поглядами - відсутні зіниці…). Драйвер видався з тих, кому сумно буває годинами тупо перти наміченим маршрутом, медитуючи на роздовбану ще за радянських часів трасу. Я мав розраховуватися різними шнягами. І чимдалі я пригадував заяложені гіпові анекдоти, байки та тєлєги про моїх друзів та й себе самого, тим потужнішим ставало відчуття, що моя шкаралупа розтріскується, немов зварене в круту яйце.

Отже:

…стоїть герла на трасі, стопить, дотримуючись закону Мерфі про трасу № 2, який твердить: Ніколи не сходи з траси, навіть якщо машин нема три години поспіль - саме в цю мить проїде твій драйвер… Стоїть години три, спостерігає дію в природі закону Мерфі про трасу № 1, який твердить: на протилежному боці машин завжди більше. Нарешті зупиняється величезний такий гарнюсінький TIR. Герла просить мужика допомогти їй затягти до кабіни шмотнік, драйвер, панятно, виходить з кабіни: дєвушка дуже симпатична, вся у фінічках, божий одуванчик… Й тут з-за кущів вилітає п’ятеро брудних волохатих жахливих злісних гіпі, хапають нещасного дядька, знімають з траси й прив’язують до старого й мудрого узбічного дуба. «Дрочи!» - кажуть. - «Та ви шо, пацани!» - «Дрочи!» Ну, драйвер, нема де дітися, дрочить, кінчає, вони - знову: «Дрочи!» «Та ви шо, хлопці, побійтеся Бога!» - «Дрочи!» Ну, мужик ще раз дрочить, тако-сяко кінчає нарешті, а вони - апять: «Дрочи!» Кароче, мужик дрочив разів сім - ледь не вмер. «Пустіть, хлопці, не можу більше! За что?!» - благає, майже непритомний. Чуваки його відв’язують, доводять до кабіни, дають підкурену сиґарету й гукають: «Сєстрьонка, іди сідай - цей мужик тебе до Пітера підвезе!»

…їде Ксюха з Лєшим по трасі з Сімеїза додому. Поки там постояли-повтикали, сям позависали-постопили (адже час то, ви й самі знаєте, драйвер за шклом кабіни піднімає над кермом вказівний палець, показуючи, що може взяти лише когось одного), Лєший надірбанив зеленющих грушок-яблучок вздовж траси, та й напхався тими дарами природи. Десь під Уманню йому, панятно, живіт скрутило. Побіг Лєший в кущики, а Ксюха сидить на узбочині з обома наплечниками та Борхеса почитує. І така маза поперла: один драйвер їде, сигналить, мовляв, ходи сюди, я тебе підбираю, - Ксюха йому показує, мовляв, та нє, нє нада, ми тут пілім- красім-курім-на-балконє; наступний - те саме; ще один!!! - ну а що Ксюші робити? Хитає головою, мовляв, я тут просто так сидю - на машинці вишиваю. Півгодини спливає - Лєшого нема! Черговий драйвер зупиняється біля Ксюхи, не реаґуючи на її відмашки. Ксюха змушена відкласти свого Борхеса та підійти до кабіни: «Я не одна, нас двійко їде! - Ну нічого, сідайте двоє! - Ми не можемо… там… розумієте, чувак, він там, у кущиках… - Нічого, я почекаю!» Ксюха офіґіває канєшно від такого, але - що зробиш - повертається до Борхеса й до наплечників. Сидить на згорнутому спальнику, курить, читає. Драйвер сидить в кабіні, курить. Коли через… ПІВГОДИНИ! з кущів виповзає виснажений Лєший і бачить, цю утопічну картинку, він… розвертається та біжить назад до кущів! Нерви не витримали.

А то якось від Одеси (ми ще забули на трасі воду й стопник, в сенсі, мапу автошляхів України, бо тоді ще практикувалися картонні таблички з назвою місця, куди треба доїхати, аби люди на шару не гальмували, якщо їм не по дорозі - вони теж називалися стопниками) нас підібрав аж до Херсона Москвич, у якого не було заднього сидіння - лише розпечена тремка залізяка, з якої стирчали величезні іржаві болти. Джанніс всю дорогу запихалася єдиною вологою, що у нас лишилася - немитими огірками, й методично заточила їх цілий кілограм, одразу ж його й виблювавши по виході з авта. Ми промордувалися на трасі до ночі, обламалися, та й пішли влаштовуватися ночувати біля кукурудзяного поля. Але, на біду, там саме якісь місцеві на мотоциклі пиздили кукурудзу. Вони звалили, нас помітивши, але буквально за мить… гоп-стоп! ми падашлі із за угла: «ну что, дєвочкі…» - сказали, вигулькнувши з-за спини, на що я хрипко закричав, повернувшись до них й вказуючи на свою тижневу неголеність: «Подивись! Щетина! У тьотки таке росте?!» Вони чомусь знітилися й зникли - розчинилися у темряві. А, може, то були якісь інші, не ті, що пиздили кукурудзу… Принаймні ми все одно перестрімалися, й вирішили кудись звалити подалі від цього місця. Саме йшли дні Гекати, Місяця на небі не було, і тому, геть осліплені глупою ніччю, ми пересувалися навпомацки й залізли до якоїсь густої гноївки, звідки ледь видерлися (на ранок з’ясувалося, що це були рівненькі рясно зрошені ланки садових яблунь, й те багно тяглося нескінченно, скільки бачили очі, кудись на захід). Нарешті знайшли більш-менш сухий притулок під величезним дубом і вклалися спати в одному спальнику. На ранок моє тіло, зачувши шурхіт, блискавично схопилося на ноги, з ножем напоготові: крізь сон мені здалося, що повернулися ті місцеві. Уявіть лише: яким чином можна за мить видертися з вузького спальника, де, мов оселедці у бляшанці, щільно зліплені й переплетені, сплять двоє втомлених людей, та ще встигнути схопити ножа?! Виявилося, шурхотіли їжачки, а поруч з ними з дивним гупанням ліниво пострибував величезний тлустий заєць. Мої ще сонні думки вмить взяли інший - праґматичний - напрямок, а саме: варто вполювати того зайця, бо, по перше, він, сука, мене налякав й розбудив, а по друге, нам нема чого їсти. Зрозуміло, зайця я не наздогнав - тільки розбудив Джанніс. Нам пощастило на трасі одразу, але в районі Каховського водосховища ми знову зависли. Скупатися нам, зрозуміло, не вдалося (у нестерпних нутросмородах синьо-зеленої, метри у три завглибшки, рідоти могли, напевно, купатися тільки призвичаєні каховські тубільці!), але й води набрати ми також не змогли! Єдине, чим марили ми впродовж кількох годин - крижаною джерельною водою з труби в Сімеїзі. На межі психічного зриву, поринаючи у млосну розпечену прострацію, я з якимсь наполегливим мазохізмом згадував, як з іржавої труби над Смачним цебенить потужний струмінь, під яким ми завжди, повертаючись з моря, довго, до болі у спині, стояли в одежі, а потім набирали в пластмасові, зв’язані по двоє мотузками, балони води, і чвалали повільно на гору, в затінок стійбища… а плечі й руки різав прозорий холодний водяний скарб…

Мені примарився Рубінчик але на жаль це була усього лише його ксерокопія хоча колись повсюди блимала містом оригінальна світлина де він тепер дівся неясно перетворився на інтернетівський JPEG-формат який при збільшенні виявляється суцільними піксельними кубиками наче незмінна мозаїка нашого ілюзорного буття зблизька буферне покоління інтимний сморід лайна з жіночих вбиралень доки ми поруч збираємо у фонтані монетки сморід у суспільних умовах уніфікує плоть але наші дівчата приходять до нас зі споду без спіднього бо ніколи не мали ліхчиків трусіків під торочками забрудненої джинси та муліне а ми спокутуємо перші полюції та брутальні сни на стінах шкільних вбиралень висмоктуванням слимачків з їхніх мушель солона французька їжа з перспективами Сент-Женев’єв Де Буа уві сні галюциногенні марення міжчасових блазнів Великої Буферної Доби старий гармошечник-ентузіаст біля Дюка колекціонер блюзових гармошок та блюзових прийомів добровільний коваль малолітніх безпритульних одеських блюзменів тоді ще блюзи на ґітарі грали у концептуальний спосіб: грифом ковзав палець одягнений у відбите від винної пляшки скляне горлечко! на перехресті «Перехрестя» Doooown the Mississippiiii down the Mey sey s sep pey’yeah… ми загубилися тоді із Джанніс ще у Києві, й вона поїхала до Одеси з Олексою, а я - з Фловером. Джанніс з Олексою зустріли під Кривим Озером Ані з Евою, їх вивезли звідтам сіновоз та худобовоз, а ми не знайшли нічого кращого, як вписатися до поста ДАЇ й заябувати даїшників, що прагнули першоквітневих жартів, своєю присутністю та самогоном у пляшці з-під «Блека Деніелза», допоки вони не застопили нам якусь мильницю. Серед нічної, ще березневої хурделиці ми відчували пекучий сором перед водієм за свій протиправний та підступний, як удар нижче пояса, жест. Надто після того, як почули у темному салоні його Жигулів In The Court Of The Crimson King та штин доброго хешу. Він запропонував нам косяк і я досі згадую це, наче пубертатний сон неформала… Слимак без мушлі - раб піску та вітру О, дивний світ! Яскравий та пекучий мов лезо - від дощу самотня та лискуча - нас відвезе до моря траса Титри Титри Титри В кінці немає напису THE END Кіно лиш починається, а ROCK n ROLL вже мертвий У вухах вклякла музика Не жертва! Я - не жертва! Увесь цей світ - my Crazy Rainy Land! Я танцюватиму в калюжах й харкатиму кров’ю - ті плями продадуть з аукціону Не буде в мене ані мушлі ані дому - лиш нерви, мов дроти, оголені любов’ю!