Коли ти поруч

– Навіщо я йому?

– Він нікому, навіть завідувачу, нічого не говорить. Сказав, що йому потрібна особисто ти.

– Спізнився якийсь журналіст?

– Ні, ні! – замахала руками Свєтка. – Він не схожий на них і просто не може бути ним.

– Звідки у тебе така впевненість?

– Якби з цього питання, то він би сказав прямо Веніамінові. Та й одягнений він як депутат у парламенті. Так, так, не смійся. Я навіть припустити не можу, скільки коштують його черевики, сорочка та автівка.

– Який він із себе?

– На вигляд йому близько сорока, плюс-мінус п’ять років, на скронях така гарна сивина, наче вибілені пасма волосся, борідка, вуса, високий, красивий і, видно відразу, інтелігент.

– Дивно, – сказала Даринка й задумалась. – Я такого не знаю. Може, хтось із колишніх пацієнтів?

– Тоді він би теж сказав про це і не робив із цього таємницю. Знаєш, Дашо, у нього якісь неприємності. Помітно, коли людина переживає, не спить, хвилюється, то все це накладає свій відбиток на обличчя. Ось він був увесь такий чистий, доглянутий, але втомлений і сумний. Мені здалося, що він чимось сильно переймається.

– І ти не дізналася чим? – в голосі дівчини прозвучала легка іронія.

– Він непохитний! Я його запросила до «сестринської», чайок там зробила нашвидкуруч, печенюшки, те-се, думаю, поговорю з ним у дружній атмосфері, він розкриється і хоч щось розповість.

– А він?

– Він попив мовчки чай, запитав, коли тебе можна побачити, подякував і пішов.

– А як його прізвище, як звати, ти дізналася?

– Я поставила запитання: «Як мені до вас звертатися?» А він: «Як хочете», – сказав і знову в одну точку втупився. Думає про щось своє, дуже неприємне, і мовчить наче риба.

– Дуже дивно, – Даринка знизала плечима. – Навіть і припустити не можу, хто б міг мене шукати. Але як ти могла забути мені про це розповісти?

– А що з того, якби розповіла? Завтра вийдеш на роботу і все дізнаєшся. Що зараз собі мізки поганим забивати? – сказала Свєтка і знову поставила ноутбук собі на коліна, вмить забувши про розмову.

…Даринка помітила незнайомця здалеку, коли вранці поспішала на роботу. Чоловік міцної статури з чорною барсеткою в руках нервово походжав по алеї клініки. Часом він смикав рукою свою невелику борідку, зупинявся, занурившись у якісь роздуми, потім знову крокував по доріжці. Вона пройшла повз, кинувши на нього побіжний погляд. Чоловік здригнувся, немов виринувши зі спогадів, і гукнув Дашу:

– Дівчино, можна вас на хвилинку?

Даринка завмерла на місці, і якесь невиразне передчуття неприємності, що зависла над нею, холодком проповзло по спині. Вона обернулась і зустрілася поглядом із красивими очима незнайомця. Гарними і дуже сумними.

– Ви Даша Шевченко?

– Я. А в чому річ? – Даша насторожилася.

– Мені конче треба з вами поговорити.

– Кажіть. У мене мало часу, і я можу запізнитися на роботу.

– Я почекаю.

– Вам доведеться довго, до вечора чекати.

– Я буду чекати вас тут, – твердо сказав чоловік. – Це дуже важливо.

– Ну, добре. Скільки вам знадобиться часу?

– Небагато. Не більш аніж півгодини.

– Тоді я вийду до вас, як тільки випаде вільна хвилинка.

– Так, так. Добре, – сказав чоловік якось неуважно.

Даринка прийняла зміну і, скучивши за своїми подругам по роботі, так захопилася, що геть-чисто забула про незнайомця. Тільки коли дівчата запропонували сходити попити чаю, згадала про людину, яка хотіла з нею поговорити.

– Дівчата, сьогодні чай п’єте без мене, – сказала вона, – мені треба відлучитися на півгодинки. Якщо щось, то прикрийте мене.

– Це не до того чоловіка поспішаєш? – кивнула її колега Ліда в бік вікна.

Даша виглянула у вікно і побачила чоловіка, який досі її чекав. Він сидів під деревом шовковиці та палив.

– Можливо, – посміхнулася Даринка.

– А як же Льошик? Можна вже забирати?

– Тільки спробуй! – Даша погрозила їй кулаком.

Не поспішаючи, вона вийшла на вулицю. Була та прекрасна пора року, коли весна ще залишала по собі свої буйні яскраво-зелені фарби, змішані з ніжним, біло-рожевим кольором плодових дерев, ранкову свіжість і прохолоду, а літо ще не встигло все це забрати і спалити своїм гарячим промінням. У Даші було на душі радісно і ясно, наче перед цим не трапилося ніякої хвороби, сварки зі Світланою та шрамів на лобі й руках. Життя було прекрасне, і Даринка випромінювала щастя, як невидиму енергію. Її вже залишило невиразне передчуття тривоги, яке охопило її під час першої зустрічі з незнайомцем. Їй хотілося обійняти весь світ і закричати: «Люди! Все добре! Живіть і радійте життю!»

«Щось я замріялася», – подумала Даша, підходячи до чоловіка.

Він викинув недопалену цигарку і жестом запросив її сісти. Даринка сіла за столик навпроти незнайомця.

– Ви Даша? – ще раз запитав він.

– Так.

– Ви намагалися врятувати мого сина Антона… Тоді, у тій аварії.

Даша здогадалася, що це був батько загиблого молодого хлопця.

– Даруйте, але я зробила все, що було можна… – Даринка відчула себе трішки винуватою перед батьком загиблого молодика і нервово зібгала пелену халата. – Повірте, у вашого сина… Він не мав шансів… Жодних.

– Розкажіть, як він помер, – попросив чоловік, і було помітно, як важко йому дається кожне слово.

– Пробачте, як вас… Як мені до вас звертатися?

– Так, я забув відрекомендуватися. Георгій Арсентійович.

– У нього були травми, несумісні з життям. Він не встиг зрозуміти, що з ним сталося, й відчути біль, – вона сказала те, що хотів почути вбитий горем батько. – Пульс був ледве чутний ще кілька хвилин. Георгію Арсентійовичу, якби можна було хоч чимось йому допомогти, я б це зробила.

– Ви надавали йому допомогу?

– Так, я передусім намагалася допомогти вашому синові, але… Вибачте, мені дуже шкода.

– Спасибі вам, Дашо, що хотіли йому допомогти. Це був мій єдиний син.

Чоловік дістав сигарету з пачки «Мальборо» і, чиркнувши запальничкою, затягнувся димом.

– Я прийшов не звинувачувати вас у тому, що трапилося. Сталося те, що мало статися рано чи пізно. І в смерті Антона винен лише я. – Георгій Арсентійович важко зітхнув, глибоко затягнувся димом і додав: – Це мій хрест, який мені доведеться нести все життя.

– Аварія – це випадковість. Не звинувачуйте себе.

– Ні, Дашо, це наслідок моєї помилки. Антон був моїм єдиним і улюбленим сином. Я не помітив, коли він перетнув межу вседозволеності і став на слизьку доріжку. Мені треба було відразу його зупинити, а я закривав очі й не хотів вірити, що Антон, мій улюблений Антоша, у якого було всього вдосталь, став наркозалежним. Знаєте, Дашо, я думав, що через це проходить уся нинішня молодь. Їм кортить гострих відчуттів, випробувати щось нове, незвідане. Я вважав, що, давши синові повну свободу і купу грошей, забезпечую цим йому право вибору, не принижуючи його людської гідності. Можете уявити, я був упевнений, що Антон, спробувавши цю гидоту, відійде від неї, зробить правильний вибір. Але я глибоко помилився.

Чоловік замовк, і Даринка не зронила ні слова. Вона розуміла, як зараз важко батькові, який втратив сина, і вирішила дати йому можливість виговоритися.

– Антон став наркоманом, кинув навчання в інституті. Я знав, але все чекав, доки він сам схаменеться… Останнім часом я вирішив допомогти йому вилікуватися… Пізно. Було вже пізно.

– Тепер уже нічого не змінити. Нехай у вашій пам’яті він залишиться таким, яким був раніше.

– Я був убитий, просто розчавлений, як муха. Після похорону я залишив на час справи на управителя і спробував привести свої почуття до ладу. Тільки нещодавно я знову почав читати газети й дивитися новини по телевізору. Тоді я дізнався, що ви рятували людей… Там, у тумані, де загинув мій Антон… Я дізнався про вас і про клініку, де ви працюєте. Так я знайшов вас, Даринко.

Даша не знайшлася, що сказати, і ніяково опустила очі.

– Мені було приємно дізнатися, що ви, незнайома людина, намагалися його врятувати.