Коли ти поруч

– Ну, як? Смачно?

– Смачно, – сказала Даша. – Спасибі тобі.

Вона з’їла ще трохи, зовсім не розрізняючи його смаку, і відчула, як до горла підкотила легка нудота.

– Їж! Чого ти?

– Дякую, Свєтику. Щось не хочеться.

– Ну, хоч іще дві ложечки.

– Щось мене нудить.

– А ти не того? – Свєта заусміхалася, і її очі округлились, а фарбовані чорні брови тоненькими дугами поповзли вгору.

– Що, того?

– Я маю на увазі, з Льошкою?

– У тебе одне на умі. Не того, – сказала Даринка, загортаючись у ковдри.

На обличчі Свєтки з’явилося щось подібне до розчарування.

– Свєтику, я посплю годинку-другу, а ти потім мене розбудиш. Добре?

– Спи вже. Куди тобі поспішати?

– Треба піти Льошці щось віднести поїсти. Я візьму йому борщу. Добре?

– Я, значить, готувала його для твого Льоші? У нього рук немає?

– Руки є, а нога в гіпсі. Не будь, Свєтику, такою занудою.

– Я не зануда. Але він міг би й сам щось приготувати. Купи йому шматок ковбаси.

– І ковбаси куплю, і борщ віднесу. Хто про нього повинен дбати? Я. Значить, мені треба йти і його годувати.

– Сама хвора, а йому попреш, – пробубніла Свєтка, подумавши про те, що не будитиме хвору подругу. «Нехай хоч ображається, хоч ні, – міркувала Світлана. – Жоден чоловік іще з голоду не помер».

Даринка прокинулася сама рівно через дві години. Свєтка дивилася по телевізору якийсь серіал.

– Спасибі, що розбудила, – сказала Даша, підводячись із ліжка.

– Тільки зібралася будити, а ти вже прокинулась.

– Здається, мені вже краще.

– Зваж, Дашо, якщо ввечері в тебе буде температура, на роботу завтра не пущу.

– Домовилися, – погодилася Даринка.

Через півгодини вона вже була в Олексія. Вона помітила, як той зрадів її приходу, як ковзнув по ній його погляд, сповнений ніжності.

– Я тобі принесла попоїсти, – сказала Даша, викладаючи на стіл продукти.

– Я б краще тебе з’їв, – мовив Олексій. – Іди до мене, моя Смакота.

Він обійняв дівчину за плечі, і вона відчула тепло його пружного тіла й сильні, але водночас м’які та лагідні руки. Даша припала до його вуст. Вони були гарячі й вологі. На мить вона затримала подих, бажаючи почути що-небудь приємне.

– Моя нескінченність, – напівпошепки сказав Олексій, торкнувши гарячими губами дві її родимки на шиї.

Серце Даші в такі моменти наповнювалося тихою радістю і починало вибивати тамтами.

– Я кохаю тебе, – промовила вона тихо, ледве ворушачи губами.

– Я теж тебе люблю. І буду любити нескінченно довго, як знак на твоїй шиї…

Коли коханий був нагодований і напоєний, Даринка увімкнула телевізор.

– Що будемо дивитися?

– Тебе.

– Мене? – засміялася Даша. – О, ні! З мене досить! Уже всі заспокоїлися й забули про мене.

– Вже не дістають журналісти та репортери?

– Ні, ні, ні! Скільки можна? Я майже цілий місяць відчувала себе препарованою жабою, – посміхнулася Даша. – Годі вже.

…Увечері Даринку знову почало морозити. Світлана, вимірявши їй температуру, сказала твердим, наполегливим голосом:

– Тридцять сім і дві. Це, звичайно, невисока температура, але дуже нехороша. Жодної роботи! Завтра йдеш на лікарняний!

– А якщо до завтра я одужаю? – висунувши ніс з-під ковдри, запитала Даша.

– Ніяких «якщо»! – категорично заявила Свєтка і задерла вгору носика.

Даринка не стала опиратися. Як і в дитинстві, вона вчинила так, як наказала їй подруга. Лікар визначив, що у неї звичайна застуда, і Даша на тиждень пішла на лікарняний.

Розділ 14

Даринка була на лікарняному, коли Свєтка їй заявила:

– Чи не здається тобі, Дашо, що твоя черга перти в село за продуктами?

З цим не можна було не погодитися. Світлана дійсно їздила в село вже два рази поспіль. Та й мати Даші недвозначно натякала в телефонних розмовах на те, що дочку вдома зачекалися, а ще на неї очікує сюрприз. Даринка почувалася вже краще, відчуваючи тільки легке нездужання.

– Треба – значить, поїду, – сказала Даша.

– У моїх молодої картоплі ще немає, а у твоїх уже є. Привезеш, скільки дадуть, – дала вказівку подруга.

– Гм, – посміхнулася Даша. – Я, значить, не знаю, що в моїх є молода картопля, а ти все знаєш. Як це в тебе виходить?

– Хто володіє інформацією, той керує світом, – Свєтка зробила серйозне лице. – Так сказав якийсь розумний чоловік.

– Якщо когось цитуєш, то запам’ятовуй автора, – зробила їй зауваження Даринка, – інакше коли-небудь потрапиш у безглузде становище.

– Я? Ніколи! Я викручуся, – засміялася Свєтка. – Якщо не згадаю прізвище автора, то сама його вигадаю.

– Не сумніваюся. А чим ти будеш займатися?

– Увечері піду до фонтанів, куплю пляшечку слабоалкоголки і буду прогулюватися туди-сюди, туди-сюди. Кайф!

– І це ти називаєш кайфом?

– Помилуюся кольоровими цівками фонтанів, одягнусь, як люди, щоб не соромно було себе показати. І буду просто цим усім насолоджуватися. Хіба не про таке життя я мріяла ще в школі?

– І це є твоєю метою?

– А що в цьому поганого? Я йду подивитися на інших і себе показати. Уявляєш, я одягнена як з голочки, мені не соромно, що хтось кине вслід «село»!

– Все одно, у кожної людини мають бути й інші цінності. Та й цілі цікавіші, ніж себе показати іншим, прогулюючись із пляшкою цієї твоєї слабоалкоголки в руках.

– А мені не треба іншого! – Свєта підскочила з місця. – Я заради цього приїхала сюди! І про таке життя мріяла не один рік! Я до нього прагнула і домоглася свого. Що ми, ти і я, бачили в селі, крім кізяків по вулиці? Нічого! Що ми робили у вільний від навчання час? Гнули спини на городах, риючись, як кроти, в землі? І так тривало б усе життя. Один день схожий на другий, а другий – на третій! Навіщо мені таке життя?! Та один вечір біля фонтанів коштує року життя в селі!

Світлана палала, мов полум’я, та бігала по кімнаті, розмахуючи руками.

– Я ненавиджу село! Все в ньому ненавиджу! І ці городи, і жаб, що квакають вечорами, і мукання безмозких корів, і стада гусей, і комарів – усе-все! Немає там ані життя, ні любові!

– Це ти не скажи, – заперечила їй Даринка, що траплялося вкрай рідко. – Умови життя там важкі – не сперечаюся. Але природа… Невже тобі краще вдихати пил з асфальту, ніж свіжість нашого озера?

– Уяви собі – приємніше! Так, так! Набагато приємніше. І я готова радше цей пил усе життя фільтрувати своїми легенями, ніж сидіти біля цього озера і слухати жаб’ячі арії!

– А навесні? Свєтику, ти пам’ятаєш, як цвіли сади у нас за будинками? Це ж просто рай!

– Це – пекло! Тому що ці дерева просто так не цвітуть. Їх треба обрізати, стягати сухі гілки, щоб потім порубати на дрова. Дерева ці треба обробити хімікатами та побілити кору. Чи варті кілька хвилин споглядання їхньої краси такої праці? Звичайно ж, ні! Я ось купила три штучні гілки квітучого абрикоса – і достатньо. Сядь перед ними в крісло і милуйся, скільки хочеш. Хоч цілий рік!

– Це все не те. Це – самообман. Ілюзія. А люди в селі, погодься, набагато добріші й щиріші, аніж тут.

– Люди скрізь різні. А якщо і добріші, то від того, що вони змирилися з усім: з лайном під ногами, з потрісканими долонями, мозолями на руках і відсутністю гарячого душу. Вони просто не бачили іншого життя і забули про прості земні блага, про кохання.

– Свєто, ну, що ти верзеш?! Це вже ні в які рамки не влазить! Душі у всіх однакові, і серця – теж. Та живи ти хоч у селі, хоч на Північному полюсі – любов скрізь тебе знайде! І не важливо, де ти живеш і хто ти є. Ось приходить вона, і нікуди від неї не дінешся. І в селах молоді люди закохуються, одружуються, народжують дітей, як і тут, у місті. І через те, що вони живуть не тут, любити вони вміють не менше.

– Яка у них може бути любов, якщо дівчина, зваж, молода дівчина, одягає перед чоловіком не босоніжки, – Свєтка схопила свої чорні блискучі босоніжки і почала водити ними перед самим носом Даші, – на ось таких високих і тонесеньких підборах, а всовує свої ноги в самотуж сплетених товстих шкарпетках у калоші сорок четвертого розміру тому, що у дворі без них не пройти – лайно і бруд!