Славка

«Фіг знає що!» — подумав ведмідь і почухав лівий бік.

«Фіг його знає, чого він!» — подумала миша і більш якісно почухала ведмедячий бік.

«Дякую», — подумав ведмідь.

ФІОЛЕТОВИЙ ЗВІР ЛУКАВИЙ

Білка верталася додому.

Було тихо, тільки зелені дверцята, котрі вели у її дупло, у кубло всередині дерева, стояли розчахнуті. Туди залітало сухе листя і окремі його фрагменти.

Маленькій білці стало дивно, але варто було лишень притиснути кулачок до вуст і подумати добре, як дивно минулося.

«Хтось-таки до мене зайшов. Але, певно, нестрашний», — вирішила чомусь білка і залізла до кубельця.

Всередині кубла на самому м’якому, вдатно згорнувшись, лежав грубецький древесний ведмідь і щось жував.

— Добрий день, — сказала білка.

Ведмідь мовчки махнув лапою.

Розмов не передбачалося, тож все сталося нормально.

Вивірка робила так, як завжди: спожила харч, прибралася, розібралася і лягла спати поруч ведмедця.

«І хай тоді кажуть, що хочуть, я сьогодні не маю енергії нікого наганяти», — подумала вивірка.

Тієї ночі їй наснився загадковий хтось із великим ніби лисячим фіолетовим хвостом. Хтось був прекрасний, швидко тікав із одного кутика сну — в інший: сновигав, значить. А потім ніби теж заліз до білчиного кубельця, обійняв гладенькою лискучою теплою лапою їх із ведмедцем і заснув.

Прокинулась мись, як завжди, рано.

Ведмедець спав, харчі конкретно позникали. Але фіолетовий звір зі сну все іще сидів перед очима білки, блимав своїми і знав щось про цього ведмедця.

Вивірка замислилась: «Недарма, ні, недарма прабаба казали, що я здохну від того, що ізіжре мене лис. Так, лис — моя згуба».

Десь далеко в її голові посміхнувся фіалковий.

Ведмедець спав.

А коли прокинувся — вийшов надвір і пішов собі.

Вивірка зросла на кілька років. Вивірка носила синє плаття і синій чобіт. І кед. Майже щовечора ішла додому.

Зелені двері стояли подряпані.

Смик.

Білоччі зелені двері стояли зачинені!

Застукала.

Не відповідали.

Застукала гучніше.

В кублі перевернулися. Встали. Гупнуло кілька кроків…

На порозі із запитальним виразом на морді стояв грубезний ведмідь. Можливо, той самий, але яке це мало значення?

— Добрий день, — сказала білка. — Я тут живу. Ну, в кублі цьому.

— А, — сказав ведмідь. — Ну, заходь.

І першим почалапав до м’якого, і знову влігся там само, як тоді.

Це вже були не іграшки. Білочка зготовила ведмедеві харч. Той пожер, сів поруч неї і мовчки обійняв важкою лапою.

Крізь відчинене вікно було видно зорі.

Тлустий гість гордо підняв носа, нанюхав заничковану горілку, знайшов скляночки, налив собі і трошки — їй. Випили.

Крізь відчинене вікно було видно зорі.

Малій білочці здалося, що між зорі шмигонув знову прекрасний звір із фіалковим лисячим хвостом.

Вона зітхнула.

Але на ранок ведмедище нікуди не пішов, тільки лежав і розглядав білицю, як та порається в хаті, як миє горілчані скляночки і готує йому ж знову харч.

Але білка пішла на полювання.

Ведмідь не пішов.

І назавтра теж не пішов.

І наступного дня не пішов.

«Ти що, взяла-таки з ведмедцем шлюб?» — спитала в білки інша білка.

«Та ні!» — сказала іншій білці наша білка, але замислилась.

Ведмідь твердо засів у кублі.

«Ну і нехай», — подумала білка. — «Як не як, а захист».

Того вечора на столі вперше з’явився стільниковий мед.

Значить, ведмідь таки сходив на полювання.

Білка поїла трошки того меду, а тоді із липкими лапами та мордою пішла спати поруч ведмедя.

«А все-таки так воно якось певніше», — думалося їй. — «Бо що не кажи, а є якась певність».

А в цей час фіолетовий лукавий звір заліз крізь вікно, закривши на мить своєю постаттю зорі, і забрав собі добру частину солодкого меду.

Білка та ведмідь спали.

На ранок ведмідь зник.

«Навіть імені мого не спитав», — радісно подумала білка.

Пройшов якийсь час.

«То де твій Миша?» — питали білку білки.

«А я шо знаю!» — радісно одказувала білкам білка.

Ішов червень.

Цього разу із дверима усе було гаразд.

У кублі, як водиться, знову лежав ведмідь.

«От і добре», — подумала білка.

Весь у крові.

Бо ведмеді ж їдять м’ясо.

«От і добре», — подумала білка.

Чиясь кров застигла згустками між кудлами його хутра, вся морда була вбрана в кров, смерділо сирим м’ясом.

Ведмідь дихав рівно.

«Значить, із ним усе добре», — подумала білка. — «От і добре».

І лягла спати у чиюсь кров.

На ранок ведмідь зник.

«А все-таки є якась певність», — подумала білка.

ВЕДМІДЬ ІЗ ГУББІО

Багато з вас чули про чудесне життя святого Франциска з Ассізі.

Про його братів-квіток, і його стигмати, і панну його Бідність.

Про вовка-людожера з Губбіо, котрий ішов за святим, як щеня.

Та люди розповідають цю історію дещо по-іншому.

Ніби насправді вона сталася зі святою Кларою, першою серед Бідних Панн, і стрівся їй не вовк, а ведмідь.

Наскільки нам відомо, подібної оповіді нема у житії святої.

Дехто навіть вважає, що це була зовсім інша свята.

Таким чином, оповідка, розміщена тут — суто фольклорна, тому і ім’я Клара вжито тут тільки як ім’я.

Ведмідь знав ці місця.

Сьогодні сила була на його боці (зрештою, як і вчора, і третього дня). Це триватиме поки триватиме. І якщо його називають господарем Губбіо — це його слава. Здобута власними лапами і зубами, власною силою, власною волею і напругою. Заслужена тутешнім людом, котрий тепер потроху розумів, що є день і ніч, що є світ і кров, що марних речей нема, що всі речі — марні.

Старий і вже спокійний до чужої крові і до своєї ведмідь знову йшов до людей.

У першу мить зустрічі їх охоплював особливий, тьмяний жах, не притаманний жодній іншій тварині. Але навіть він більше не зачіпав ведмедя, не будив, як колись, іще одну, приховану велику тварину.

Ведмідь був надто старий і знав цей світ в собі і ззовні. Інакше не зміг би втримати його у свідомості і втримати тут, насправді, у своїй силі і славі.

Так, він чув про великого Господа, якому покірні Сонце і Місяць. Ведмідь відчував Його крізь промені…

…Від людського гурту відділилася постать і зробила крок назустріч. Звір залишався у спокої, але м’язи його чули кожну мить, коли можна було накинутися, притиснути людину до землі, роздерти.

Вона сказала слово.

Ведмідь не розбирався у людських словах, таких тихих, що вони, либонь, нічого ще не значили, ще тільки з’являлися у тонких голосах…

Але її мова не була схожою на співи мисливців.

Людина говорила.

Слова знову були тихі. Ведмедеві аж стало прикро за такі тихі слова, за такі…

Темне око звіра стежило за людиною. Її нечутна розмова і несподівані, випадкові рухи, її постать і тінь, були чимось, що…

Її тіло було немов тіло птахи чи тіло комахи, яке летить крізь повітря на особистому повітряному потоці, на тій таїні, яка не відома сильному і певному звірові. Завжди здається: крилами треба махати не зараз і не так, що це опір, а не поміч світові, що дрібна пташка впаде ось-ось…

І навіть якщо ведмідь не роздере її зараз — світ знищить її, бо слабка. І відчуває не так. І чинить опір.

Людина все говорила. Нахиляла голову, і хотілося дивитися, і її чудні білі пальці тихенько рухались, і суглобці на руках трошки-трошки згиналися дивно.

Захотілося торкнутися цих смішних, непотрібних і дивних людининих суглобчиків. Ведмедеві вперше захотілося торкнутися. Досі його хутро оберігало від доторків, він нічого не знав. Ніби тільки колись давно, в дитинстві було торкнутися носом…