Горянин. Води Господнiх русел

Трава, що просилася вже під косу, холодила босі ступні, відвиклі від землі. Якось ламано, як оглушений бузьок, придибав старий до східців і припер двері ключкою. І влегшено зітхнув, як по тяжкій роботі. Знову розгублено пороззирався, вхопився очима за оборіг. Збитий пласт торішнього сіна сягав йому під груди. Треба було підкласти полінце, щоб витягтися на сінник. І то не з першого разу. Обома руками вигріб собі в сіні яму. Як був, у піджаку - зарився в неї і завмер. Руки замкнув над головою, приглушуючи ліктями бадьоре рокотання Ріки. Знайома тиша входила в тіло, впливала в кров, обтуляла шовком шкіру.

Так він пролежав півдня і півночі і прокинувся звично, коли починало дніти. Ще далеко було до посвіту, але десь у небі вже відхилилися двері рана - і свіжий перетяг пробігав світом, наповняючи прохолодою кожну шпарину, обсипаючи землю росою, пробуджуючи сонну живність, заохочуючи до співу птиць.

Раніше зазвичай першим прокидалося його серце, пригнічене довгим лежанням, і старий хапав для нього ротом першу поживу - повітря нового дня. Тоді лівою рукою він шукав тепло старої. Не торкався її, ні, це було б дивно для обох, - просто шкірою вгадував рідну близькість і прислухався до звичного дихання. Цього було досить, щоб спровадити мертвість ночі і мислено привітати новий оберт дня. Він виходив надвір, щулячись від вогкого дихання Ріки, що радісно лящала, як тисяча щенят, біля його ніг. Ішов до повітки і засиляв руку в кострубату гриву Торка, пошкрябував пальцями тремку плоть. Долоня грілася, а кінь смиренно слухав, аби не сполохати цю хвилину їх спорідненості, і зітхав. Тоді він вертався в хату, змахуючи з чуприни вільгу" пелену, і залізав під ковдру, щоб якусь часину-другу ще віддатися сну, правда, легкому й леткому, як кульбабин пух. Це був найліпший, найсолодший час - переддення. Так було раніше, до того.

Тепер він совзнув із сіна і вкопано став. Холодна кропива чомусь не обпекла ніг. Щось муляло збоку - пиріжок, він купив його на автовокзалі, але дорогою не будеш їсти. Дрібними кусниками поглинув давке буфетне тісто і запив водою. Не з Ріки, з колодязя. Вода була майже такою ж на смак. Звісно, тільки переціджена через рінь і глину. А так - та сама вода. Ріка напувала все живе в окрузі. Ріка тут владарювала.

Старому аж до мурашок у долонях не вистачало коня. Зняв з гака стару шлею і притулив до щоки. Ремінь не пахнув конем, за цей час звітрився його запах і з повітки. Бувало, вони у своїх переходах натрапляли на покинуті лісничі займанки чи вівчарські колиби - сирітливі й вичахлі без людського духу. Мулько на душі ставало, коли підступав до такого спорожнілого пристанища. Коня старому гостро бракувало...

Про стару він не думав. Ще не думав, відсував ці думки на потім, коли дозріють у ньому. Ще не час, ще не готовий, ще слабий. Старий щодня ходив у гори і знав, що гора не одна, за кожною відкривається нова й нова вершина. І коли ти піднімаєшся на якусь із них, то думай про неї, а не про другу й третю. Прийде час і до тих. А ти поки що май клопіт з одною. Бідуй з одною бідою. Він дурив себе, як дитина: варто прибрати ключку від дверей, увійти в приплющені сіни - і стара воркітливо обізветься до нього: «Де тебе вітри носять? Ану мий руки і сідай уже».

Старий повернувся до оборогу, але не добрав сил, щоб залізти під ковпак. Присів під ним і так дочікував, поки досвіток замолодить його берег. По-нічному пахло матіолою, і цей запах чомусь ще гірше тиснув на серце. Після лікарні біль від шиї спустився нижче. Може, це було й не серце. Він на тому не розумівся.

Старий учився ходити своїм дворищем на новий лад, обходячи товсті стовбуриська й поламане гілля. Повитягав з вікон друзки скла, а пройми забив плетінками з сіна. Тепер хижа дивилася на нього сивими більмами, як колись його кінь. Але це ліпше, ніж порожні ями очниць. Тоді він узявся за косу - гріх топтати зрілу траву. Першими замахами клав кропиву, що вчула волю і посунула темною лавою від хлівчика й кошари. На здобреній овечим гноєм землі кропива гучала масно й віроломно. Скільки курят бабиних виросло на тому зеленому кормі! Кропиву він посушить окремо і складе під шопою так, як раніше. Живності в дворі не лишилося ніякої. Свинча, переказувала йому в лікарні двоюрідна сестра, зарізали на поминки,.на тижневину й сороковину по старій. Що залишилося, склали в ропу, він може забрати. «Лишіть собі, - відмахнувся старий, - у вас там роти». Курей теж порізали - в лікарню ж із чимось треба прийти і до нього, й до лікаря. А козу, кітну на той час, забрала Одотя з нижнього кінця. Не знати для кого буце ця кропива, але най буде. Її сушили з року в рік. Старий не здогадувався, що косить собі на страву.

Острівці вереску, чебрецю і цмину він обминав - най собі доцвітають. Тягла в дворі немає, то що за тим сіном тратитись? А підтяти барвисту купинку завжди встигне. Стара з квітів плекала лише флокси при стіні і' черідку високих, як вона сама, мальв. Але тепер ця місцина була заглушена кронами впалих дерев. Йому ж, старому, любилося більше непоказне, ледаяке зіллячко, зате пахливе. Щоразу шкода було його - готове в цвіті - скошувати під корінь, але не залишиш для сміху бур’янець на гладенькому дворі. Того й стара не схвалила б. Тепер він осміліло пролишав веселі пахкі кучмини, наче бавився сам із собою. Не боявся, що хтось поглузує, назве такий двір циганщиною.

Від звичної роботи збудилися зів’ялі струни м’язів, тверділи ноги, світліло в голові, як після першої чарки. Пов’язка на шиїзмокріла від поту, він розпутав її і довго не знав куди діти. Начавив пальцями муращівника і нацяпав соку на рану. Зеленою кашкою обмастив

звурджені швами губи. За цей лік він був певен. Скинув сорочку, підкотив холоші, відкрив сонцю бліде із зими тіло. День ясним дзвоном повис над його двором. І двір набував подоби доглянутого затишку. А на дім, спаплюжений деревами, можна поки іцо не дивитися. На якусь хвильку здалося, що в грудях під ямкою твердість розм’якла на віск. Але тільки на хвильку. Тим цінніша полегша.

Увечері він ішов на зади, до жерельця з буркутом, що шемрало в моховинні і стікало іржавою ниткою в Ріку. Коли ще держав овець, ті силою пнулися в той рівчак, качалися, як навісні, і шерсть блищала шовком проти сонця. Ні в кого не було такої чистої і тонкої вовни, як у їх ярок. І пес ходив туди пити, коли щось погане з’їдав у хащі. Тут же стояла стара бочка. Старий навершував її і вкидав два розпечені валуни. І всідався в шипучу купіль по ніздрі. Прислухався, як квасна покусує тіло, витягуючи з нього гірку сіль, що осіла з чужорідного міського столовування і від мислених гризот. Знесилений млістю, обтирався сухим болотним шашом і дибав до свого оборога, вже затканого ялиновим гіллям. Залишено лише діру для лазу і якогось світла. І падав у провалля сну, що дна не мало.

Це був перший лік, не рахуючи роботу. А другий - п’явки. їх виловлював у заводі, між лататтям, над яким зависали стрекотливі бабки. Прикладав їх на шию, за вуха, на скроні. Коли ті насмоктувалися й відпадали, як галушки, виціджував з них густу синю кров і відпускав іх у воду. Бо з тою кров’ю вони б не жили. З труйною кров’ю жити може лише чоловік. Хоча яке то життя? П’явки ліпив, доки крівця не поріділа й не посвітліла. Тепер їй з ранок текти було веселіше, він не спиняв кров подорожником. Молодий патлатий лікар, виписуючи його додому, сказав: «Ви втратили много крові. Треба калорійно харчуватися, щоб кров прибула». - «Перше треба, аби кров очистилася», - старий не сказав це, просто подумав. Так, як очищається Ріка після бурі. Виносить із себе каламуть, викидає на береги. Кожна краплина сім каменів має перейти, щоб очиститись і срібно задзвеніти в тугому плині.

Сам би він не пішов до шпиталю, та хто його питав, непритомного? Так, як був, у спідньому, поклали його на воза і звезли в долину. Навіть боялися витягти з груцини тріску, відколоту від крокви, що оглушила стару. Ота скіпка зайшли йому на палець углиб у ямку під борлаком. На якийсь ніготь не дійшла серця. Але душу зачепила, прохромила душу.