Iнше gроно проникнень i свiдчень

В середині II століття Шимон бар-Йохай, славетний упорядник традиції Кабали, друг і учень страченого римлянами великого раббі Акиби, мандрував зеленими пагорбами Галілеї і знаходив собі учнів серед залишків коліна Веніамінова.

Саме тоді римська влада почала виловлювати піратів, розбійників і повстанців на березі Самарії та на пустельних шляхах між Аполонією, Софорісом і Аскалоном. Намісник Сирії Гай Ліціній Квієт дав урочисту обіцянку перед золотими орлами Імператора, що в його щасливій провінції настане такий спокій, що навіть десятирічний хлопчик з повним гаманцем і без охорони зможе мирно пройти від гори Ліван до кордонів Аравії. Намісник поклявся, що до того часу не зніме панцира, не буде пити вина і торкатися жінок, доки останній в землях і водах його компетенції злодій не буде страчений.

Легіонери Ліцінія ловили усіх підозрілих і безжально допитували. Визнавши винними, їм одягали на ноги залізні чоботи з цвяхами, гнали пішки до самої Кесарії і тих, хто не помер дорогою, настромлювали там на портові гаки. Знаменитий грабіжник Домар — котрого ще називали бар-Нецахом за дивовижну витривалість — чудом втік від римської облави, перейшов пустелю і зустрів Шимона бар-Йохая увечері, коли той, сидячи на галявині Едрона, розповідав обраним учням про «таємницю тьмяного дзеркала» з талмудичної книги «Йєвамот». Він якраз дійшов до пояснення сенсу «відображень у дзеркалі Сходів і Арки», коли галявину наповнив запах гнаного розбишаки. Учні піднесли до носів сандалові козубики з розтертим кипарисом.

Домар вкляк на коліна перед мудрим другом Акиби і поклав до його ніг торбу, наповнену сріблом, золотом та перлинами.

«Незабутній раббі Акиба, — промовив до Шимона витривалий розбишака, — наш вчитель і провідник у святій війні проти знависнілих синів Едома, який тепер розмовляє з Мойсеєм в Шеолі та бачить завісу Сили Ашема (тричі слава йому!), казав мені і моїм загиблим братам, що життя — це рівновага поміж двома потоками, один з яких є потік любові Хесед і тече справа, а другий є обмежуючою силою Дін і тече зліва. Я надто збочив до лівої течії і тепер потребую твоєї допомоги в пошуках Хеседу, раббі. А ці нужденні цацки, — він плюнув на торбу зі скарбами, — я дарую жінкам і донькам твоїх учнів».

«В Притчах Соломонових, — відповів Шимон торборізові, — сказано: „Ті, що шукають Мене, рано знайдуть Мене“. Але тепер вже не ранок, Домаре, і Сонце хилиться до західного моря. В темряві золото не сяє і перлина не вбирає світло. Ти запізнився».

«Великі перлини з моря Йєсод вбирають навіть світ опівнічних зірок. Вони вбирають навіть світло темряви і світло джерел темряви. Навіть чорне світло батька джерел темряви вбирають у свої глибини перлини з моря Йєсод», — прошепотів Домар і виявив покору.

Довго мовчав Шимон, зітхав і накручував бороду на пальці. Потім спитав Домара: «Чого тобі від мене треба?»

Грабіжник очима показав на учнів, і раббі відіслав їх з добрими знаками. Коли під кедрами Едрону вони залишилися удвох, Домар сказав:

«Знаючі люди розповідали мені, що в кінці тої проклятої війни, під час останніх нападів на табір Десятого легіону, воїни Ізраїлю проходили крізь стіни і ставали невидимими. Премудрий раббі Акиба, розповідали ці знаючі люди, навчив тоді Елеазара, сина Йахи та Йєгошуа сина Рувіма, таємним закляттям, які дозволяли їм робити небачені речі. А ще знаючі люди казали, що Акіба довірив пам'ятати ці могутні заклятгя лише двом із своїх учнів: тобі і раббі Йосифу бар-Хозі. Шляхетний Йосиф вже мертвий, але ти ще живий. В Ім'я Ашема (тричі слава йому і три тисячі!), навчи мене цим закляттям і римляни не знатимуть спокою ані в Кесарії, ані в Газі».

І знову довго мовчав Шимон. А потім він сказав: «Те, чого не можеш пояснити іншій людині, називається „ністар“, себто „приховане“. Це як смак ідумейських фініків, який неможливо пояснити тому, хто ніколи не їв ідумейських фініків. Це ністар, Домаре, це вже ністар і ще ністар, тільки ністар і навколо ністару в Ім'я Ашема, Істинного, Прихованого».

Після цих слів Шимон став невидимим і Домар його більше не бачив. Римляни розбійника не впіймали, і як закінчився його земний шлях — невідомо.

Влітку 2005 року, блукаючи Галичиною з двома учнями, старий розенкройцер Северин Уліс Солтис вподобав грати у шахи. Він грав з майстрами та аматорами на гроші і на «інтерес». Учень Б. та учень М. були завжди присутні при цих двобоях, уважно слідкуючи за грою. Немов дві колони стояли вони за спиною Вчителя і намагалися вловити у шахових комбінаціях потаємний сенс, адресований світові і всьому, до світу приналежному.

Одного разу Уліс Солтис грав зі справжнім майстром у маленькому сквері. Грав білими. Сутеніло. Глядачі розійшлися, і тільки два учня вперто дивилися на дошку, де ферзь майстра впевнено заганяв білого короля в пастку.

«От і все! Хап-хапс!» — сказав майстер, роблячи свій хід. В нього було кругле пласке обличчя і маленькі вусики, подібні на стрілки старовинних кишенькових годинників. Наступний його хід мав стати останнім і відвернути мат у Солтиса не було жодної можливості. Раптом учень Б. побачив, що ферзь майстра змінює колір. Ще за мить до того дерев'яна фігурка була чорного кольору, а тепер стала темно-червоною. Учневі М. здалося, що в глибині фігурки спалахнуло тьмяне пурпурове сяйво. Лакована поверхня ферзя стала свіжою, наче щойно вкритою новим шаром лаку. Учневі Б. здалося, що шахова дошка почала випромінювати тепло. В нього сильно закалаталося серце. Він подивився на Вчителя. Старий розенкройцер був у глибокій задумі. Ніщо не вказувало на те, що він помітив дивні трансформації ферзя. Так само й майстер продовжував сидіти з веселим обличчям і пригладжував свої вусики-стрілки.

Тим часом і фігурка Солтисового короля почала червонувато світитися. Крізь жовтуватий лак це світіння здавалося учням Б. і М. інтенсивнішим, аніж ферзеве. Було помітно, що воно пульсує. Обидві фігури огорнуло дивне затемнення, немов над дошкою і гравцями виникло щось непрозоре, що заважало вечірнім променям Сонця освітлювати чорно-білі квадратики і стовпчики фігур. Гравці продовжували поводитись так, немов нічого не відбувається.

Тим часом перетворення тривали. Учень Б. побачив, що на місці ферзя раптом виникла маленька людська постать. Чоловіча. Це було наче голографічне зображення, тривимірне і напрочуд живе. Король так само перетворився на постать старого з довгою білою бородою в білому одязі і з ціпком.

«Навіть чорне світло батька джерел темряви вбирають у свої глибини перлини з моря Йєсод», — раптом сказав майстер. Голос його був приглушеним. Він більше не посміхався і залишив у спокої свої старосвітські вусики.

«Це вже ністар і ще ністар», — сказав старий розенкройцер. Учневі Б. здалося, що його голос теж змінився. В ньому з'явилися незвичні владні інтонації.

«Шах і мат», — глухо сказав майстер.

Фігурка старого раптом щезла. Це зникнення супроводжувалося яскравим спалахом. Учень М. скрикнув і затулив рукою очі. Від цього звуку все змінилося. Тінь розсіялася і Сонце кинуло пласкі золоті промені на шахову дошку.

«Де фігура ділася?» — здивовано спитав майстер.

Білого короля на дошці не було.

«Це вітер», — сказав розенкройцер.

«Вітер?» — перепитав майстер. В нього був вигляд маленького хлопчика, на очах якого фокусник вийняв з капелюха живого динозаврика.

«Ви перемогли, — сказав Солтис, — це була чиста матова ситуація. Класика. Вітаю. Ви добре граєте».

Майстер тим часом шукав під лавою зниклого короля.

«Так не було ж вітру», — казав він, обмацуючи недопалки та дрібні камінці, розкидані у потоптаній траві.

«Був», — прийшов на допомогу Вчителеві учень М.

«Так-так, був вітерець», — додав учень Б.

«А чиї то шахи?» — спитав майстер.

«Мої», — сказав учень Б.

Майстер подивився на нього і знизав плечима.

«Все добре», — запевнив його учень Б.

Майстер посміхнувся і подав руку для прощання.