Волинь
Волинь читать книгу онлайн
«Волинь» — твiр значною мiрою автобiографiчний. В основу його сюжету покладено факти життя автора та його родини. На чужині, вдалі від рідного краю, прагнучи створити широке епiчне полотно про життя волинського селянства початку XX столiття, письменник змалював понад 450 персонажiв. Вони — люди рiзного вiку, рiзних уподобань, рiзних полiтичних поглядiв, вони — народ. Трилогiя "Волинь" охоплює iсторiю укра?нського роду Довбенкiв. Їм визначено долею жити у час великих соцiальних зрушень, боротися за збереження своє? сiм'?. У другій частині епопії "Волинь" — «Війна і революція» — ми бачимо хутір Матвія Довбенка, розумного, мудрого і виважено господаря, бачимо його родину, в тому числі й сина Володька, що прагне розкрити таємниці буття, захоплюється чарівною красою природи рідного краю, тягнеться до знань, відкриває світ, шукає відповіді на життєві питання… Але побут селян, їхня тяжка щоденна праця тут показані на тлі подій трагічних і героїчних: з одного боку — війни, величезної світової трагедії, з другого боку — відродження, самоусвідомлення, боротьби за долю власного народу.
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Де в лиха взявся тут? — запитав.
— А що? Хіба тільки вам тут місце? — відповів хвацько Володько.
— Так! Правильно! — загуло кілька голосів. Ось і Ілько з Демидом. Обидва недавно з Торуня вернулись, в гарматниках були, ще навіть рогатих шапок не змінили. Ходили між дівками, перебирали їх та співали то-рунські «Гусі-сюсі…». Здорові козарлюги… Володько звернувся до них:
— А, чорти! Як там йде?
— Йде! — кинув Ілько.
— Мелеться! — додав Демид і почав говорити по-торунському…
— Ой, щось не розумію тебе!! — сказав Володько. — Не розумію по-панськему. Кажи вже краще по-мужицькому. А може, хлопці, затягнем що? Знаєте «Ой, на горі»?
— Тягни! — крикнув Антін і, не чекаючи поки хто зачне, затягнув сильним, сирим басом. «0-о-ой, на г-о-о-рі там женці жнуть!» — протягнув він два рази, а решта підхопили:
Всі, що були, парубки прилучилися до співаків. Пісня гриміла на ціле село. Сильні парубоцькі груди напиналися як могли. Володько брав першого тенора й виводив його десь під самі зорі…
У хаті йшов перепій.
— Тихо в ліс! — кричав сват. — Послухайте, люди добрі, що то буде за мова! Десь тут має бути пані молодої й пана молодого тітка, Олена! Живе близько, перелаз низький, скрипучі ворота й рябий собака! Молода, сто літ живе й хліб жує… За чужими сватами бігає, свого чоловіка частує макогоном. Гарна, мов писанка! Моторна, говоруха-лепетуха, тоненька, що поки навколо обійдеш, цигарку викуриш. Обсилає її пан молодий і пані молода подарунком дорогим, шовком і золотом. Хай підходить, за себе промовить, нам покажеться! А ні, то віддам на запорожців! — викрикує слово високо й голосно.
Хлопці всі як один уривають пісню і ревуть: — Г-у-у-у! Двері й вікна хати відчинені. Там повно людей. Понад головами видно дві лампи, оздоблені рушниками образи й руку свата, що високо над головою тримає тарілку з подарунком.
Брязнули знову музики. Хлопці пішли в танець, а Володько також. Перш-ліпшу піймав й закрутився. Сергій і Никон десь зникли між людьми. Сергій все одно не танцює, а йшов він на весілля тільки, щоб побачитись з Мокриною.
Кіндрата також не видно. Він завжди тримається там, де попивають. Ось він якимсь чином «за стіл» втесався, сидить спиною до дверей і, обнявшись з жінкою свого кума Малая, уминає смажену капусту. А Малай — підвідчик з підбитим правим оком, сидить за столом коло мисника й також їсть. Піт ллється йому з чола. Їхали з церкви й на звороті коло Тараска віз пішов шкереберть, а дівчата висипались у грязюку. Сам Малай мало ока не стратив…
Після танцю вийшла з хати якась сваха, знайшла Володька й потягнула також «за стіл». Трохи соромився, але йшов. За столом молода, коло неї… Ганка. Це вона шепнула молодій, а та покликала Самійлиху, і Володько опинився коло Кіндрата.
— О-о-о!
— О-о-о!
— Здоров! Як маєш? Дивись, яка кума! Як ягода! — показував Кіндрат свою сусідку. — Сідай з другого боку!
— Володьку! — гукнула з покуття Ганка. Володько кинув на неї погляд, посміхнувся, але Кіндрат вже підносив йому під самий ніс налиту чарку.
— За здоров'я моєї куми! — ревнув Кіндрат.
— За здоров'я пана молодого й пані молодої, — сказав Володько й вихилив чарку.
— А куму минув?
— Ви! Кручений куме! — червоніла, ніяковіла й відбивалася кулаками Малаїха. Сама гарна, повновида, з високими, сильними грудьми.
— Що? Кепська кума? — шепче з другого боку поза спиною куми Кіндрат до Володька.
— Кума двадцять п'ять, — відповідає Володько, заїдаючи капустою. Та чує, їй приємно й вона голосно сміється.
— Ви-но не того, — звертається вона півзворотом до Володька. — У мене там чоловік ззаду…
Володько обтер уста й потиху заспівав їй на вухо:
Кума голосно засміялася. Кіндрат також. Ганка подивилася на Володька, почервоніла й прикусила нижню губу. Молода й молодий спокійно, як личить у таку годину, сиділи, нічого не їли, дивилися на гостей і тільки час від часу когось зблизька припрошували:
— А заживіть, тіточко! А попробуйте! Свату! А ви чого ложку відложили? Ану, ще трошечки!
— Їж, брате! їж! — ревів через куму Кіндрат. — Всякоє даяніє благо і всяк дар совершен звише! А через те їж. А де чарка? Е-е, щось воно…
— заспівав Кіндрат. Йому допоміг Володько. За плечима вирувало, як у кітлі, сват все обсилав. На дворі співали хлопці, у хаті молодиці. Скоро мають відводити молоду до комори й переодягати. Кіндрат почав закидати їй натяки.
— Ей, ей! Не садиться нашій молодій! Комора тягне. А ти, Сидір, чого надувся? Злякався? Не бійся. Попроси мене, все обтяпаю!
Володько випив ще кілька чарок. У голові стуманіло. Стіл починає підніматись, стеля також. Кіндрат по часі виліз і десь зник. Володько зістався з його кумою. Вона була зовсім привітлива, ближче підсунулась, говорила, підспівувала, підливала горілки. Ось рука її під столом доторкнулася до Володькової руки, але він одразу свою вийняв і, ніби нічого не помічаючи, почав співати веселої. Кума плеще в долоні й виспівує:
— Гоп, г-о-о-о весілля! — кричав щосили за плечима сват. Володько не міг більше видержати за столом. Йому все підливали горілки й силували пити. У голові й так шуміло, хотів вирватись і тікати.
Коли заграли музики, викрикнув:
— Ех, в танець! Підем, Ганко!
— Почекайте! — кинула вона йому через стіл, хоч це не належалось. — Після!
Вона мусила досидіти, поки молоду не поведуть до комори. Володько залишив куму, виліз і мало не через голови потягнувся до сіней. За ним потягнулась і Малаїха. Ось він вже на дворі. На току грають. Взяв Малаїху й пішов в танець.
Танцював, мов скажений. Ноги ходили самі, був легкий…
Носив Малаїху навколо себе, що та ледве встигала за ним. Тільки спідниця її розвівалась.
— Поля! Поля! — гукав Володько. — Гей, поля! Танець все збільшувався. Парубки не хотіли відстати від Володька й гнались, мов вихори. Піт заливає їх, дівчата вже кричать, але хто на це зважає. Весілля! Поля! Гуляй душа без кунтуша!
І коли скінчився танець, Володько почув спрагу.
— Ей, дівчата! Котра подасть води! Зацілую! Не встиг оглянутися, як вже котрась подавала йому кварту з водою. Протягнув руку, хотів взяти воду, але зиркнув на дівчину. Стояла перед ним весела, рожевощока, з великими карими очима. Був п'яний, хитався на ногах, мов очерет від вітру, широко відчиняв очі, щоб краще бачити. Взяв у руку кварту, але не пив. Дивився просто їй у вічі.
— Ну й карі! — сказав він. — Вас тільки цілувати!
— Не кажіть! — відповіла дівчина відважно й певно. — Ще перехвалите.
— Йдіть собі! Зникніть з очей поки не пізно! Відійдіть далі! Тут стоїть сам гріх! — поволі говорив Володько і розводив руками, ніби хотів розгорнути з-перед себе людей. — Гей, поля! — викрикнув він, але заточився.
Його підхопив Сергій.
— Хлопці! Дорогу!
Володько не перечив. Сергій вів його під руки, а той йшов слухняно, похитуючись, і говорив:
— Сергію! Чорте мій! Брате рідний! Кажи, хто та дівчина! Невже тилявчанка!
— Хіба не бачив її? Не хились! Випив наперсток, а п'яний на відро. Наталка то. Я ж тобі про неї казав.
— Наталка? Ага! Стій, брате! Наталка? Любив колись Наталку. Ах, Сергію. Здається, сто літ живу на землі. Поїдем десь інде. Так, кажеш, Наталка. Так, так! Це вона! Грім мене на цьому місці трісне! Наталка!
