Iсторiя одного кохання

Особливо інтригуючу пропозицію зробила мені фірма в Лос-Анджелесі. Її представник містер N (не хочу називати прізвище, бо ще позве до суду) говорив мені:

— А цього самого, хлопче, у нас донесхочу. Коли забажаєш — і вдень, і вночі. Можна навіть у себе в кабінеті!

Ми не збиралися переїздити до Каліфорнії, але мені було цікаво знати, чим мене зваблює містер N. Ми з Дженні висловлювали найфантастичніші припущення, проте, можливо, в Лос-Анджелесі фантастика вже була реальністю. (Зрештою я відкараскався від містера N, сказавши йому, що не потребую «цього самого». Він був страшенно засмучений.)

Ми вирішили залишитися на атлантичному узбережжі. У нас було на вибір десятків зо два чудових пропозицій з Бостона, Нью-Йорка, Вашінгтона. Дженні один час схилялася до того, щоб оселитися у столиці. («Ти міг би влаштуватися на роботу в Білому Домі, Оллі»), але мене більше вабив Нью-Йорк. Отож, обміркувавши все і зваживши, я з благословення дружини прийняв пропозицію Джонаса і Марша, дуже солідної адвокатської контори (Марш був колись навіть генеральним прокурором), яка спеціалізувалася на справах, пов'язаних з порушенням громадянських прав. («Ти можеш водночас робити добре діло і заробляти добрі гроші»,— казала Дженні.) Вони прийняли мене дуже ласкаво. Старий Джонас спеціально приїхав до Бостона, запросив нас на обід у «П'єр Фор» і наступного дня прислав Дженні квіти.

Цілий тиждень по тому Дженні мугикала пісеньку з приспівом «Джонас, Марш і Берретт». Я порадив їй не поспішати, вона ж послала мене к бісу — адже у голові у мене, мовляв, та сама пісенька. Ну що ж, вона таки вгадала.

Дозвольте мені відзначити, що Джонас і Марш платили Оліверові Берретту IV 11800 доларів,— такої високої платні не спромігся одержати жоден із моїх однокурсників.

Отже, як бачите, я був третім тільки за успішністю.

16

Зміна адреси

З 1 липня 1967 р.

Містер Олівер Берретт з дружиною

мешкатимуть за такою адресою:

Штат Нью-Йорк, м. Нью-Йорк 10021

вул. 63 Східна, № 263.

— Типова адреса нуворишів,— поскаржилася Дженні.

— А ми і є нувориші,— зауважив я.

Моє запаморочення від досягнутих успіхів підсилювалося ще й тим, що місячні витрати на мою машину мало не дорівнювали квартплаті за наше колишнє помешкання у Кембріджі! До Джонаса і Марша було десять хвилин ходи (поважної — тепер я полюбляв ходити поважно), стільки ж було й до шикарних магазинів, таких, як універмаг Бонвіта, і я звелів своїй дружині-відьмі, щоб вона негайно відкрила там рахунок і почала тринькати гроші.

— Навіщо, Олівере?

— Бо мені з біса кортить, щоб мене грабували.

Я став членом нью-йоркського відділення Гарвардського клубу. Рекомендацію мені дав Реймонд Стреттон. Ми з Реєм принаймні тричі на тиждень грали в теніс, і я дав собі слово, що за три роки стану чемпіоном клубу. Може, тому, що я знову з'явився серед гарвардської еліти, чи, може, тому, що на юридичному факультеті стало відомо про мої успіхи (слово честі, я не хвастався своєю платнею), мої «друзі» відразу стали виявляти до мене інтерес. Ми переїхали до Нью-Йорка посеред літа (треба було нашвидку готуватися до екзамену на звання адвоката), і перші запрошення були на уїк-енди.

— Пошли їх, знаєш куди, Олівере. Не хочу я марнувати два дні на пустопорожні балачки в гурті з чиїмись триклятими синками та доньками.

— Гаразд, Джен, але що їм відповісти?

— Скажи, що я вагітна.

— Ти справді вагітна?

— Ні, але, якщо ми залишимося вдома, я, може, завагітнію.

Ми вже вибрали ім'я для сина. Тобто вибрав я, а Дженні, зрештою, погодилась. Розмова про це почалася так.

— Слухай, ти не будеш сміятися? — запитав я Дженні. Вона саме нарізала помідори на кухні (витриманій у приємних жовтих тонах і з агрегатом для миття посуду).

— Чого? — запитала вона, нарізаючи помідори.

— Мені дуже сподобалося ім'я Бозо.

— Ти не жартуєш?

— Ні. Кажу чесно.

— І ти назвав би нашого сина Бозо?

— Авжеж. Чесно кажу тобі, Джен, це найкраще ім'я для супер-спортсмена.

— Бозо Берретт,— вимовила вона, дослухаючись, як воно звучить.

— Він буде неперевершеним хокеїстом,— провадив я дедалі переконливіше.— Бозо Берретт, гравець-велетень першої збірної Гарвардського університету.

— Слухай-но, Олівере. А що коли... Що коли у хлопця не буде координації рухів?

— Це неможливо, Джен. Він успадкує такі гени, що це просто неможливо.

Я говорив це цілком щиро. Віднині, прямуючи на роботу, я часто обмірковував плани майбутньої кар'єри Бозо.

За обідом я знову завів ту саму розмову. Ми щойно купили чудовий сервіз із датської порцеляни.

— Бозо буде хокеїст з чудовою координацією рухів,— сказав я Дженні.— Якщо він успадкує ще й твої руки, ми зможемо поставити його у захист.

Вона іронічно посміхнулась, очевидно, підшукуючи якесь ущипливе зауваження, щоб затьмарити мою світлу мрію. Проте нічого не придумала і натомість, розрізавши пиріг, дала мені скибку.

— Ти тільки подумай, Дженні,— говорив я, відкусивши чималий шмат,— двісті сорок фунтів ваги: це ж буде диво-хокеїст.

— Двісті сорок фунтів? — перепитала вона.— Наші з тобою гени, Олівере, навряд чи забезпечать йому двісті сорок фунтів.

— Ми його підгодуємо, Джен. Дамо побільше білка, поживних сумішей, створимо спеціальний харчовий режим.

— А що коли він не схоче їсти?

— Схоче. Ще й як схоче,— сказав я, починаючи сердитись на хлопця, який скоро сидітиме за цим столом і опиратиметься моїм спробам зробити з нього спортсмена високого класу.— А не схоче, то я розтовчу йому пику.

Дженні поглянула мені в очі й осміхнулась:

— Не розтовчеш, якщо він важитиме двісті сорок фунтів.

Я збентежився на хвилину, але потім зміркував:

— Змалечку він не буде стільки важити.

— Що правда, то правда,— сказала Дженні, застережливо помахуючи ложкою.— Але коли набере двісті сорок фунтів, тоді бережися його, Шпаргалето! — І вона зареготала.

Жарт був дотепний, і, поки вона сміялася, у мене в уяві постала картина: загорнений у пелюшку хлопчисько, вагою в двісті сорок фунтів, женеться за мною по Сентрал-парку і кричить: «Я тобі покажу, як кривдити мою маму, Шпаргалето!» Тепер єдина надія на Дженні; сподіваюся, вона оборонить мене від лютого Бозо.

17

Зачати дитину не так легко, як це, може, здається.

Іронія долі: молодята, які перші роки подружнього життя докладають усіх зусиль, щоб запобігти вагітності, згодом міняють курс на сто вісімдесят градусів і стають одержимі ідеєю відразу ж породити дитину.

Так, ця ідея може стати настирливою. І вона може зіпсувати найінтимніші хвилини подружнього життя, позбавивши їх природності й безпосередності. Адже коли програмуєш акт кохання (яке огидне слово «програмуєш»! Наче йдеться про машину), коли програмуєш акт кохання у відповідності з приписами медицини, календарними розрахунками і стратегією («Може, краще завтра зранку, Оллі?») він може викликати нехіть, відразу, а потім і жах.

І коли ти бачиш, що твоїх елементарних знань у цій справі й бездоганного (як тобі здається) здоров'я не досить, щоб породити нащадка, тебе починають мучити страхітливі побоювання.

— Ви, певно, розумієте, що потенція сама по собі не виключає безплідності,— сказав мені доктор Мортімер Шеппард, коли ми з Дженні вирішили проконсультуватися з ним як із фахівцем.

— Він це розуміє, докторе,— відповіла за мене Дженні, знаючи, що коли безплідним виявлюсь я, це буде для мене жахливим ударом. Навіть у її голосі відчувалася надія на те, що безпліддя виявиться вадою її власного тіла.

Лікар розтлумачив нам звичайні речі, готуючи до найгіршого, а потім сказав, що, цілком можливо, у нас все гаразд і ми невдовзі станемо щасливими-батьками. Але, звичайно, нам доведеться проробити цілу серію аналізів. (Не хочу вдаватися в деталі цих обстежень.)