Сталiнка

Відтоді, прокидаючись, Йона слухав скрип підлоги; дошки вкрадливо полускували, щось начеб підкрадалося до нього, і він бачив над собою бліду, невиразно-прозору пляму, пашіло чимось до приторного знайомим, чого нещодавно торкнувся, але не спробував, занюшив — тління і радість мимоволі охоплювали його; світла радість, замішана на трутизні, і біда дряпала, підгрібала, бо знав, звідкіля той трунок; його торкалися руки; м'які подушечки повзали, розтікалися по грудях, у лице липнула смердота подиху, лоскотало ніздрі випраною білизною; долоні полежать, зникнуть. Щодня втома поволі сходила; натомість їдкий неспокій улазив, і в грудях крижанів жах: надворі старий Никодим, батько Галини, матюкаючись, періщив віжками коня — всі роки, прошиті кволим безпам'ятством, нудотою невідомості, стікали піском між пальцями й, просяклі жахом, твердли; але приходила дівчина, натирала тіло Йони якимось смердючим мастилом, він подовгу чекав на неї, сквапливо рахуючи години; іноді Йона бачив гарячу рінь, десь на Іллю, — вода зеленими хвилями сипала іскри, сонцем повнилась лепеха, деревій тужнявів, птахи прошивали сірі полотнища набухлих дощовою вологою хмар, хвилі рвались одна на одну, вчахали, чайки креслили сонце, невидимі падали на берег — хтось лежав у чотирьох голубих стінах, у складках простирадл, за вікном осінь холодно поглинала берег — хтось похилився над ним, але Йона не мав на те пам'яті — хоч би як хотів, мало того — тільки пробував згадати жінку: серед моря, з білими квітами, жовтими квітами, у повен зріст, на схилі, крутому схилі, звідки пісок на березі здається безколірним, а птахи німо падають у скелі, і серед похиленого ураганом хабняку її шия, трохи задовга, обплетена гадюками лілей, жовтих, трохи зів'ялих; Йона натискав на пам'ять, але вона відмовляла йому у минулому, — тріснуте підвіконня, карафка на столі, а на вікні торохкотять сіро-оранжеві безсмертники, дощ уночі шамротить по тополях, він намацує руку, і на цьому зразу ловить себе, бо витесується тільки рука, темінь ллється чорнилом, сипле градом дощ над дахами, починається вітер — море реве, викидає хвилі, ковтаючи смугу за смугою похололу рінь із мертвими водоростями, змітає дохлу рибу; в потемках, синіх потемках він уловлює гуркіт, пам'ятає навдивовиж живо — хвилі лижуть валуни бурякових хмар, біла рука, смак чогось солодкого у роті, сік розчавленого винограду — упало чорне сонце, за ним за вікнами горобці, тінь приймає руки, падають горобці, із сонцем падають; підступає обруха: дикий свист наступа зі сходу, розпанахуючи повітря, вибиваючи та-та-та-та-бам-бам-бам-та-та-м-м-м-м, — ритмом залізничних вагонів, роз'їдаючи холодом плоть, усмоктуючи тіло — нужденне і змучене — у якесь драговиння. Падало сонце. Чорне сонце. Йона приходив до пам'яті — висихав запаскуджений мороком день, пролинав чорно-білими смугами; «Ось воно що», — говорив собі Йона, сніг за розхрестом віконних рам сходив, облазив старою шкірою, мов опіки. Йону кудись перекинуло, він тільки ворушив ротом: лилося підсолоджене молоко, густо перло гноєм од дівочого одягу, зодягнена у цвітасту кофтину, взута у коротенькі ризяки: «Оклигує, ма… Оклигує наш здохляка. Бачиш, як жалібно дивиться…» — «Ти руки йому намасти, руки помасти… Без рук нащо нам таких треба…» — підходив Никодим із недокурком, прилиплим до нижньої губи, квадратним, вижовклим лицем, посіченим фіолетовими жилками. Сідав на дзиґля, виставляв ноги, напівзігнуті у битих валянках, дивився, як Галька мастить Йоні обдерті руки; залазив іззаду під спідницю і боляче щипав, «ич яка…» — більмуваті очі бовталися двома блюдцями, — «одчепись геть… Бачиш, ділом зайнята…» — «Діла… діла… діла…» — мурмотів під носа Никодим. Сонце заходило — червоніли лиця. Заткнувши спідницю за пояса, Галька опиралася руками об бильце ліжка — важкого, з гнутими ніжками, кольору обпаленої вишні, а старий нахраписто, віддуваючись — «та ти подиви на неї, подиви піди» — хропів іззаду; ліжко ледь поскрипувало, старий усе боязко позирав на двері. Галька байдуже глипала, кривлячи кутики соковитих губ, за вікно, старий шепелявив щось, криве око смикалося, піт по широких грудях котив, — «усе?» — питала Галька, кидаючи через плече. «Ні… По-о-о-чекай». — «Фу, як ти обрид… Більше не получиш…» — «М-м-м… Хр-р-р солод…» — «Я ось Нуріму скажу…» — вітер зривав черепицю з покрівлі, бадилиння за вікном гнулося, Йона побачив суку — сіру, облізлу; вона теліпала набухлими сосками, цуценята бавилися розпатраною лялькою; старий Никодим зі свистом випустив повітря, вискнув: «Все…» — сів, не натягуючи штанів, на дзиґля; Йону убрала дрімота — «Сни незбагненні і білі, вишукані потойбіч, на якусь пам'ять сни, на зло… й два хрести… а чому в тебе груди розхристані, та ногами не хилитай, бо чортів у пеклі бовтаєш», — «Дощ, бабо, дощ, де він береться, той дощ?» — «Сльози в небі — Божі сльози», — «Ахіба Бог може плакати, бабуню?» — «Може, внучко, може… Він тіко й робить те, що за нами плаче…» — сутінки лахміттям розповзлись по вокзалу, вантажники у забрьоханих фартухах тягали морожені телячі туші, циганчата плутались під ногами, — услід, у спину Горіку Піскарьову лящало туге, начеб прибите вовною, протягнуте знадвору свистіння; свист повторився — Горік став, і вони з Йоною зустрілися поглядами; Йона якось подався плечем, мовби готуючись до удару, підняв високо голову: «Його чорний кінь навстріч білому летить», — Йона знову бовтнувся у сизе озерко сну, — «Галько! Галько! Ти що, оглохла… хай тобі…» — «Що там?» — «Іди, батько кличе…» — чорно котило сонце, і Йона тоді надірвано дихав, розтираючи слизький піт одним здоровим пальцем; Галька сиділа на краєчку ліжка, забгавши вилинялу ряднину, — дихала молодою лошицею; подзенькували пружини, духмяніло прив'ялим любистком — степ лежав латками там, за урвищем, де самітньо виламалася у небо сосна, а дні зяяли чорними дірами, пульсуючи, сходило пригасле сонце і каменем крижанів погляд, падаючи у не-вість сталевої далини — «тату боляче чомусь і не згадаю тебе як треба згадувать мовби хто лихий прийшов та повитягував по нитці мовби стерво літає літає літає ось дивись у срібних потоках б'є щось невпинно може то подарунок твій але не можу згадати срібно губиться щось»; передостанній день осені сніг зійшов зовсім, Йона оклигав; вітер летів зі сходу, наганяв у вибалки перекотиполе; з'явився Нурім; Йона розпізнав його по вуркотливому, утробному голосу; Йона сидів на стільці навпроти хліва, а старий Никодим порався — вивертав вилами промерзлі пласти гною: «О-о-о… Нурім прийшли, які люди прийшли…» — Галька, паленіючи, ховалася, очі ворушко бігали; Йоні робилося бридко од неї; старий мигцем збирав на стола, хазяйка розтоплювала кукурудзяним бадилинням піч — «Нурім на комині любить»; сука шкірила зуби, «нізя, Лайко, Нурім хароший»; Никодим бігав, зазирав у двері, а відтак тихцем клав під матраца, попід стіною клав «вертикалку»; Галька пашіла вся, шкіра навскрізь світилася, у джинсах, що туго облягали сідницю, у кофтині з турецької вовни, одвислі дитячі губи, дитячі ще, підведені синім олівцем очі туманіли на Нуріма — низькорослого, врівень плеча Йоні. А Нурім скидав шубу прямо на долівку, всідався на лаві під піччю, витягав тугу, вже розпорпану пачку цигарок «Столічниє», розкурював, мовчав, тицяв пачку Йоні — дивився телячим поглядом за вікно: «Да, в етом гаду холадна біл…» — «Не біл, а будєт», — огризається Никодим; порається, ворушиться чорним мацаком на білій скатертині, а хазяйка тихцем ховає Гальку за двері. Нурім щулить і без того вузькі очі, говорить урешті те, на що чекає Никодим: «Скока і за нєго хатіш?» — плює на підлогу; продовжує далі: «Єслі ета человєка пальоная, то і рубль нє дам за нєго. Сам знаєш, какіє врємєна сєчас пашол…» — «Нє пальоний. Я, Нурім, чесний чєловєк, понял. Не якийсь там косоокий казах». — «А па чьом докажеш?» — «Па чьом, па чьом. Не хош, других найду». — «Другіх, кроме нас, нєту. Ну, ладно… Перекусім с дарогі…» — світло несподівано падає на задерте догори обличчя Нуріма, мовби зліплене з двох частин — пласких, безколірних половинок — морда дворового псюги; Никодим пробує завести розмову: «А це правда, Нурімчику, що вам сала не мона?» — «Здєсь Аллах нє відіт…» — Йона вже чув, як вони шмакали ротами, наливали горілку; світло полізло усіма дірами, — Нурім пив мало, більше їв: пальцями стікав смалець. Нурім поторгав Йону за плечі — «джігіт», хабняк за вікнами прогнувся на вітрі, і Йона відчув страх. Гуло під стріхою; голос: «Хай до весни б у нас оставався, а то куди здохля таке». — «Нічіво, старая, нам недалеко, добєрьомся». — Йона смачно потягнувся й згадав, що так роблять у дитинстві, коли враз вирішують нездоланне впродовж кількох попередніх днів запитання; холонуть наразі — знаючи наперед відповідь. Проте Йона навіть не здогадувався — чи просто не пробивало, — що та розмова нарешті розв'язувала гнітючий настрій невирішеності; щоправда, він подумав: «Людина швидко звикає до того, що їй дозволено».