Сталiнка

«Главноє — ето крік, малишонок, найважніше — крік, малишонок. Главноє закрічать», — мерехтіли Горіку в голові слова Нікандрича; чіпляючись того напучування, він стрімголов летів довгим гуртожитським коридором, ковзаючись на шкірках бананів, сапаючи важке повітря, прогірчене мускусом, продушене амброю й дорогими цигарками; тужава хвиля смітникового духу, тарабарщина голосів, лопотіння невиразної, незрозумілої мови дурманили Вовкові голову, він закляк перед дверима, хотів був ударом їх прочинити, а то й вибити, та приском узяло шкіру; зупинився, ужалений; бригада зібралась докупи, бліда од погано прихованого страху, глибокого страху; рвало м'язи, покручувало суглоби; здалеку у густіючій ночі загурчав потяг; двері хряснули й прочинилися, Піскарьов підпирав плечем одвірок: гірким згустком слина ятрила піднебіння, жагуча хвиля обсмалила від мошонки аж до груднини; начеб хто задер, смиконув догори горішню половину черепа; перед зором — косячи зіниці — падали, піднімалися біло-рожеві плями, фіолетові квацьки несподівано на очах росли; і Містер Пепс Кобиляче Око, він же Череп, він же Шарманщик, він же Мойдодир бачив, як кам'яніє, твердне обличчя їхнього бригадира — як у людини, що втратила все на світі, і Череп, захлинаючись якимось незрозумілим, духотним клубком сміху й захвату, заволав: «Агуш», — і білосніжні, рожеві кулі прибрали подоби людей; із кімнати щось вигулькнуло: «Нєльзя сюда! Нєльзя сюда-а-а», — банькуватий негр, котрий стояв над чимось розпатланим, пухнастим та довгоногим, удивовиж знайомим, звівся на ноги; і Горік побачив у оранжевому світлі нічника — із здибленими грудьми, із набубнявілими брунатними сосками, сховану в попелястій зачісці — Нілку; праворуч, розкарячивши до входу балабухи сідниці, трусила розкішним, кряжистим тілом вогненно-руда Надька, «закройтє, сволочі, двері», — фіолетовий негр повторював і повторював, пхаючи поперед себе жаску, смердючу хвилю поту: «Сюда нєльзя… Нєльзя…» — «Давай, Череп, туши!» — Містер Пепс Кобиляче Око, він же Череп, він же Мойдодир, він же Шарманщик, усмалив навідмаш гумовою гідравлікою — негр повужився, сплівся у повітрі кільцем, вереснув, натягнута хромова шкіра неправдоподібно вивернула малинового кольору м'ясо, кров фуркнула на простирадла, на білі жалюзі, квецьнула по стінах у квітчастих орнаментах, потекла гранованими гуртожитськими склянками — «ай-ай-ай», — глибокі, порізані мереживом очі сповнюються змісту, Нілка зводиться на руку, тонку, з голубими прожилками руку, з пальцями, поцяткованими вічками манікюру; зводиться, повільно вигинаючи на спині оксамит шкіри, буденно так встає; негр, котрий гамселить широким пасом Надьчину сідницю, хапається за ножа, — хльосткий удар Піскарьова відкидає його на ліжко, Череп гарчить, біснувато осувається з виду, лють розпирає горлянку, жабою роздуває груди — дубасить із переможним сміхом фіолетового негра, заллятого малиновою юшкою; негр затіпався, загрібаючи килимки руками; решта хутко кинулась пробиватися до коридору: вислизаючи з-під мерехтіння нічників — фіолетові, лілові африканці робляться шоколадними, кавовими, а то й зовсім чорними — з кімнати чути їхні глибокі, утробні, переливисті зойки: лущання штахетин по руках, головах, спинах; Нілка зводиться гола, просто лиця стоїть до Горіка, тонка у стані, з крутими стегнами, перед Горіком пропливають каламутні брудні поранки — поштовх у плече приводить його до тями: у кутку, серед місива білих та чорних тіл, ховаючись у серпанок, хилитається чоловік, із обличчям кольору пергаментного паперу, із зеленими зірками замість очей; голова невідомого одкриває беззубого рота й говорить щось непотямне: «Да-а-д-дабу-да», — і щезає. Горік бачить розірваною червоною квіткою губи: поволі накручує на збиті щиколотки, через цілу долоню і далі, зап'ястям, велосипедного ланцюга, спльовує раз по раз гірку слину, облизує губи, серце реве у груднині; Нілка сідає на поручень крісла і говорить тим голосом, голосом… коли він бачив, як вона чеше попелясті коси, як лежить у будівельному вагончику, як прямує тим боком вулиці — він хоче щось вигукнути, але червоно палахкотить перед очима: по голові, під шкірою повзуть мурахи; галасує Череп, добиваючи набріоліненого сутенера Розіка; Нілка співчутливо, мов на тваринку, глипає; Горік тре ланцюгом підборіддя; Череп коридором волочить за патли Інку — гола рахуба з випнутим лобком: «Ета шалава… Стрьом, Клик! Мусора!» — замиготіли підсліпкувато в коридорі лампи, за шибами перехльостується мокре віття; сонце мов назавжди пропало; негри висипають з усіх кімнат, лементуючи, кидають порожні пляшки й відбігають на безпечну відстань — «полісія полісія полісія», підлога вилискує округлими, наче спинки тваринок, скалками, шматками подертого одягу, блищить масними плямами крові, кавалками штукатурки; бригада навідмаш лупцює шматками іржавої арматури, кромсаючи передпліччя, носи, руки, ноги — смоляниста, тягуча юрба відкочується, розтікається сходнями; негри ховаються по інших поверхах, рачкують назад до кімнат, тільки шмакають дверні замки, — і тут раптом голос Черепа, Мойдодира, Містера Пепса Кобиляче Око, Шарманщика — однією натягнутою нотою — «Облога, Клик! Облога. Ізмєна. Ето нє мусора. Ето Султана люді…» — а фіолетовий кулак уже рипнув Пепса по морді, повалив на підлогу, до десятка пар підошов протопталося по ньому «а ммать вашу», «ізмєна, ізмєна», — ненапружений, без відчаю голос; Клик, лупцюючи гідравліком, пробився до Інки: «а стерво, во і познакомілісь», — ухопив за патли, попантачив до виходу; ляснув, обсипаючи крейду та глину, сухою дошкою постріл; вапно знялося дрібненькими фонтанчиками; людське вирлище захлинулося, забулькотіло, ухнуло; негри шмигнули щурами, і люди Піскарьова перемішалися з людьми Султана: «На ізмєну дураков викупілі», — чорно котило, хрюкало за вікнами, — удар, другий, ще один — кров сюрчить на сорочку, бризками летить на рахубну голу спину Інки, захід сонця креслиться, готовий луснути тонкою цівкою, виїдає ніздрі, спекота першить горлянки, забиває дих паленим, шибки рахманіють сльотою, приторний смак мускусу, мигдалю, голоси африканців: «абу-абубуб-бббууу»; голуби сідають на підвіконня, злітають, вибухаючи яскравими білими кометами, — Череп махає кухонним тесаком з кінця коридору: постать його ляльково смикається на тлі жовтого квадрата, «ізмєна ізмєна ізмєна», — повітря надворі густе й холодне; з вікон, хукаючи, летять порожні пляшки; негри Ґелґотять «алалала», і гайвороння, коло за колом, лементуючи, порозсідалося на осиках; злітає, сідає, сідає, злітає; Вовк, він же Клик, він же Горік, збирає докупи людей, і вони, садячи все, що потрапить під руку, пробиваються до котельні, поближче до голого яблуневого саду.

Першим, хропучи через носа, заговорив Передєлмешка — кидаючи переривисто слова, мов камінчики: «Ти-ш-ошшо, Клик. Ето ізмєна». Вони сиділи з вітряного боку зупинки, де відходять-приходять автобуси за номером 38, 80, 84 — ліхтар у джерґавому абажурі поволі хилитався на протязі. Тіні дриґотіли ламкими лініями, то круглішаючи, то пропадаючи; місто від Сирця палахкотіло червоною загравою; Містер Пепс Кобиляче Око матюкнувся; десь із колодязів прохідних дворів долинуло легке похуркування автомобіля; Пепс лайнувся знову — відганяючи кітну суку з одвислим черевом, — сосці терлися об асфальт, сука плутала межи трьома парами черевиків. Пепс загилив її під живіт: сука заскавуліла, нудно й протяжно, й подріботіла, заносячи зад, у пітьму під аркою; автомобіль з'явився неподалік, білий сніп світла ковзнув по стінах, шибках, парканах; яскравий, розпуклою квіткою вогонь із тріском рвонув вологе повітря: Передєлмешка закричав «ух-ух-ух», — дивовижно нелюдськи закричав, і Клик побачив, як він підскочив, задираючи коліна, випростався й наче завис у повітрі, а тоді впав, безвільно, спаралізовано бовтнув руками, вибивши тонкий звук об металеву підпору, й завмер; Горік та Череп опустили додолу очі і, коли зустріли поглядом землю, Вовка Передєлмешка, син аптекаря Мойші Абрамовича Бушгольца, сімнадцяти років від уродин, лежав уже у калюжі, яскраво освітлений, сіяв холодний дощ, падаючи просто до роззявленого рота; кахля одноповерхового магазину блимала червоними вогнями сигналізації; авто, промчавши по газонах і тротуарах, зникало в кінці Васильківської. Череп засапав повітря: «Що ето, Клик? Що? Що? Ми ж таго с нім…» — підтюпала сука, похлебтала з калюжі, де лежав Вовка Бушгольц, котрий так і лишився Вовіком Передєлмешкою, — Піскарьов нахилився, ухопив її за загривка, видно, була голодна і лизкала закривавлену воду; «Вони вбили його… Прямо в голову… Очей не видно», — прохарчав Череп; тонко хряпнув хребет у псюхи; вона, слабо тяпнувши за руку Горіка, поволокла, перебираючи передніми лапами, тіло до паркану; «Она бездомна, я знаю», — знайшовся Череп, він же Містер Пепс Кобиляче Око, він же Мойдодир. Горік зализував укус, позиркуючи крізь навислі пацьорки на Сталінку, що сходила у рожевому кушпелинні.