Енциклопедiя росiйськоi душi

— Спека — не холод, — сказав він нареченій на прощання.

— Який прекрасний будинок! — сказала наречена.

— Петрівка, 38, — сказав Сірий.

— Давай тут жити, — сказала наречена. — Це краще за Зимовий палац.

Сірий їв яблуко. Кусав, жував, заковтував, знову кусав.

— Сірий, привіт! Ти куди?

— Я завжди на роздоріжжі, — відповів Сірий.

Сірий — веселий. Сірий — сміливий. Сірий — пристрасть убивати.

Росія мене загризла вкрай. Боже, як набридла! Вона сере по ногах. Вона сере. Ми серемо.

Один із головних парадоксів мого життя — ставлення до Росії. Росіянин з голови до п’ят, по всіх лініях і діагоналях, я занурився в проблему Росії і не зміг для себе її вирішити. Я ніколи не хотів їхати з Росії, хоча ненавидів режим. Я не хотів виїжджати, бо, на відміну від друзів-дисидентів, уявляв собі Захід. Вони втікали з Росії, як собаки, що випадково зірвалися з ланцюга.

Я не виїхав, хоча знання мов, західні зв’язки та сімейні обставини сприяли. Бідні батьки, особливо мама, багато років вели в родині спасенні антиемігрантські розмови. Набагато пізніше я довідався, що мене збиралися вислати за системою Солженіцина, але не вислали, не знаю чому. Я б цілком упорався з життям на Заході, не дивився б на нього знизу вгору. Я ніколи не приставав до жодного ідеологічного руху, включаючи західництво. Західник на Заході — суб’єкт, що розчиняється.

Я зостався в Росії. Надія — погана супутниця письменника. Початок реформ був пов’язаний із надією. На щастя, вона була недовговічною. Надія на те, що в Росії не вичерпаний людський потенціал, виявилася занадто прекраснодушною. Росія не належить до культур, здатних на самовизначення. Це історично нечесна країна. Вона спочиває на неправді. У Росії можна прожити тільки на неправді, включаючи гуманістичну неправду інтелігенції.

У країні вічної мерзлоти населення не впоралося із кліматом, не знайшло існування, яке б перебороло ворожість природи до людини. Зима не обіграна в російській свідомості як повноцінна пора року і, незважаючи на всі зимові свята, не обжита по-людському. А іншої пори року в нас немає. Літо скінчилося вчора, не почавшись.

Колапс життя в комунальній квартирі — росіянин не комунальний. Колапс російського комунізму — росіянин не любить людей. Він — людина негромадська і в своїй основі нетовариська. Росіянин не вріс у світ, як німець. Він летить, кружляє над світом. Росіянин не опанував світ, не впорався з ним і завис. Із цього «завис» виникла російська духовність.

Безцінний досвід круглого невдахи.

«Навіщо?» — центрове російське слово. Воно тикає в зміст. Без нього немає відповіді, на нього немає відповіді, тому що безбуттєвість — російська доля.

Усе покинути — й піти.

Росіянин — не шлях; він — дорога.

Російська духовність — бесіда про тлінність. Але росіянин — вимушений аскет. Не впоравшись зі світом, він говорить про марність світу. Він одвертається від світу, скривджений, і культивує в собі скривдженість, підозрілість до світу як найдорожчу істину в останній інстанції.

— Мій гріх, — сказав отець Сергій, підводячись зі стільця. — Я думав: ти гірший!

— Прости, святий отче! — заблагав я. — Я й справді гірший! Я люблю їсти сирий людський мозок. Відкриваю чашу черепа і їм його ложкою. Як ікру.

— Ну, іди, іди з Богом, — посуворішав отець Сергій.

Росіянин не менше за німця шанує порядок, але німецький порядок піднімає німця над іншими народами, а російський порядок доводить росіянина до знищення. Росіянин іде хибним колом історії, не усвідомлюючи, що це коло і що воно хибне.

Росіянин — радикально неісторичний, і в цьому — його самобутність. Він постійно збивається й, почавши про одне, говорить про інше, не тримає думки. Очевидно, він боїться думки. Не впоравшись зі світом, він паскудить у світі. Він антиекологічний. Світ перетворюється на смітник, і якби не влада, росіянин уже давно потонув би у відходах. Він — механічний богоносець.

Закон заходить у суперечність із найсокровеннішими інтересами росіянина, суперечить ідеї виживання: від злидарського «не померти з голоду» до загальноміщанського «звести кінці з кінцями». Нема коли оглянутися навколо. Звідси — легковажне ставлення до планетарних і районних справ: начхати. Росіянин зацькований, замучений, задрочений. То вишкіривши пащу, то виляючи хвостом, він чекає для себе виправдання.

У росіян яскраві свистки. Усе навколо — кучеряве, в завитушках. Сірий оголосив поголовну амністію. Прийшов до влади й усіх випустив із в’язниці. Але потім передумав і знов усіх посадив у в’язницю.

— Так треба, — сказав він. — Так простіше керувати.

— Павловская слобода, — відповів я. — Зануримося з головою в любов?

— Не зашкодить, — погодився Сірий.

— Давай відв’яжемося, — сказав Сірий, беручи в руки «калашника».

— Ну, давай.

— Люблю убивати, — зізнався Сірий. — Люблю, коли вони бояться вмирати, тремтять, на все згодні, ноги лижуть, всцикаються, як щенята, раком стають. А ти вдаєш, що вони тебе вмовили, що не стрілятимеш, а тоді стріляєш їм прямо в лоб. Мізки летять, як бризки шампанського. А ґвалтувати дівчаток? Тремтять, за піську тримаються. Руки по швах, бляді! Ширше сраку, гівнюки! Хлоп’ята мої! Не знаю, мені подобається.

Я мовчки зітхнув.

— Люблю бити ногами, — вів далі Сірий. — Давай жити по-людському. Побудуємо дитячі садки, скопаємо городи, прориємо тунелі, наче якісь італійці, прокладемо кільцеву дорогу. — Сірий зняв кепку, втерся, висякався. — Але найсмішніше, звичайно, збивати пасажирські літаки. Вони летять собі вночі, загорнувшись у пледи, з апельсиновим соком у руках, стюардеси ходять сюди-туди, нічого не підозрюючи. А ти — хуяк! І вони падають униз без парашутів. Від удару із них злітає одяг. Як із клена. І вони падають, голі, у море. А ще таке! Якби я був ватажком військової хунти, ну, наприклад, аргентинцем із вусами й шаблею, то викидав би ворогів-депутатів із вертольота. Чах-чах-чах — летить вертоліт. А я викидаю ворогів-депутатів. Одного за одним. Над океаном. Без парашутів. Не хотів би потрапити в їхнє становище.

Ми стали грабіжниками. Ми стали ґвалтівниками. Ґвалтували, як джазисти, в усі дірки. Бомбили села й міста, давили селища міського типу, жінки голосили, ми підривали газові плити. Все ґвалтувалося легко, все розвалювалося невимушено, наче тільки й чекало дня розвалу. Російська земля лежала готового до спустошення. Будинки падали, як доміно. Природа гидливо струшувала із себе російську халтуру. У Смоленську зрівняли із землею собор. У Ярославлі спалили міліцейський відділок. Приїхали пожежники. Зі шлангів ледве капала вода.

— Допоможіть! — смішно махали руками менти.

— Начальнику, забери свій труп! — кричав у відповідь Сірий командирові охоронців порядку.

Ми зодягли тільняжки й дали в їхню пам’ять благодійний концерт. Ми реготали. Кинулися на Москву. Вирізали уряд, заборонили пошту й телеграф, взяли банки, об’їли аптеки. Дума вивісила червоного прапора. Ми тільки посміхнулися.

— Давай катувати людей! — запропонував Сірий. — Будемо розбишаками.

Почали катувати. Прасками, паяльниками, щипцями, капали воду на тім’я. Катували по-всякому.

— Ти подивися, як вони красиво страждають! — милувався Сірий, ламаючи росіянам кістки, хребти, черепи. — Ні, ти тільки глянь! Витривалі і невибагливі. Ціни вам немає, — звертався він до мучеників.

У відповідь росіяни дико репетували. Ніхто не уник катування. Усі зізналися в усьому.

— У мене є мрія. Іноді так хочеться бути медсестрою, — сказав Сірий, перев’язуючи мені поранену руку після ранкового нальоту. — По голівці гладити людей.

Біля урни стояла порожня пляшка. Ми кинулися до неї наввипередки. Я — швидше, Сірий — із більшим досвідом. Він зробив мені ціпком підніжку, а потім тим-таки ціпком підкотив пляшку до себе.