Енциклопедiя росiйськоi душi

— Моя ганьба перетворилася на пристрасть, — схвильовано облизуючись, зізналася вона. — Гінекологічне крісло стало найсильнішим еротичним переживанням мого життя.

Сотий раз, розчервонівшись, вона заходилася мені показувати, як її розкарячили.

— Засунь мені руку! Глибше!

— Є такий мужик, на ім’я Сірий, — сказав я після того, як вийняв руку.

— Грегорі шукає якогось Сірого, — кивнула вона. — Ми ганяємося за ним по всій країні.

Ковбойський присмак західного Підмосков’я. Я люблю старі довоєнні дачі. Дерев’яні запахи. Зарослі назавжди ділянки. Бузок. Стежки в саду. На дачі мені сняться чудові сни. Цього разу ми зустрілися вчотирьох.

— Я накрила стіл у саду, — сказала Сесіль, відчиняючи ворота.

— Я голодний, як вовк, — усміхнувся Сашко.

Сашко надзвичайно сподобався Грегорі.

— Чесний хлопець, молодець, — сказав він мені, коли, славно і весело пообідавши, ми пили чай з полуничним варенням. — Не те що його цинічне покоління.

— Ходімо до річки подивимося на захід сонця, — запропонувала Сесіль.

Ми вийшли на крутий берег Москва-ріки. Стовбури сосен просвічувалися наскрізь. Сашко від захвату пройшовся на руках метрів двісті.

— Грегорі, — тихо сказав я, — ти знаєш, у цій країні є чортовиння. Про це писав твій улюблений письменник.

— Це було політичне маскування.

— Не знаю. Це твій улюблений письменник.

— Я ненавиджу все це. Від соборності до чортовиння.

— На Міссісіпі також вірять у привидів.

— Америка — це не тільки Міссісіпі.

— А Росія — це тільки казка.

— Йес! — крикнув Сашко, спітнілий від ходіння на руках.

— Я пішов проти своїх принципів, — сказав Грегорі. — Заглибився тут у метафізику. Можливо, у цій країні є не тільки спостерігач, а й метафізичний діяч. Його звуть Сірий.

— Детальніше, починаючи з цього місця, — попросив Сашко.

Грегорі поправив окуляри.

— Це так, домисли питущого американця, — сказав він.

Грегорі хоча й не любив Росію, перейняв від неї звичку випивати. Це, мабуть, позначилося на потенції. А, можливо, вік. Мені стало трохи сумно від швидкоплинності життя.

— Давай шукати разом, — запропонував я.

— Якщо Сірий знайдеться, це буде вже не Росія. Тут нічого не можна знайти.

Сесіль умить роздяглася й із шумом кинулася в річку.

— А раптом знайдеться? — запитав Сашко.

— Хлопці! — крикнула Сесіль із середини річки. — Теплюща вода!

— Мені соромно за мою російську постановку питання, — сказав Грегорі. — Росія мене приголомшує. Якщо Сірий є, то виходить, мав рацію Достоєвський, коли казав про російського бога. Але якщо він казав правду, то як я можу захищати цінності західного світу? Уяви собі, я про це напишу. Не надрукують.

— А ти кажеш, в Америці немає цензури, — сказав я.

— Її немає, — Грегорі випнув груди колесом, — і ти помилявся на конференції в Хайдельбергу, коли сказав про неї.

— Я відчув її на собі!

Ми тоді в Хайдельбергу посварилися й більше не бачилися до грузинського ресторану.

— Грегорі, звичайно, розумник, але ми й самі не з лопуцька, — сказав Сашко. — Я знайшов дивовижне місце. Фекальну станцію. Там є один дуже підозрілий мужик.

— Фекальна станція! — вибухнув я. — Мало тобі Вишнього Волочка?

— Не я цю країну вигадав. Хіба я винен, що Росія зав’язана на гівні?

— Нізащо не поїду!

Був понеділок. Фекальна станція не працювала.

— Це ж треба, — сказав я. — Директор є, фекалії є, а станція не працює.

У понеділок працівники фекальної станції похмелялися. У вівторок вони намагалися увімкнути генератор, але кнопки не слухалися. Станція то перетравлювала фекалії, то відмикалася й затоварювалася.

— Де підозрілий? — запитав я.

— А ви придивіться.

У середу ввімкнувся генератор, і фекалії перероблялися. Вони перероблялися весь четвер. Фекальна обробка досягла апогею. Працівники були азартні і всі, як один, на вигляд підозрілі, серед них і директор. Вранці у п’ятницю фекалії теж перероблялися, але в другій половині дня вони вже перероблялися слабкіше й слабкіше, а до вечора все затихло — працівники сходили в магазин, а директор взагалі покинув свій пост.

— Хто у вас викликає найбільшу підозру? — запитав Сашко. — По-моєму, директор.

— А по-моєму, ви, — пожартував я.

— Дурний жарт, — образився Сашко.

У суботу народ на станції не працював, хоча в принципі вона працювала без вихідних. У неділю станція та обслуговуючий персонал були мертві.

Сашко, застебнутий на чотири ґудзики, довіз мене від фекальної станції додому.

— Не вішайте носа, — сказав він. — Знайдемо Сірого в іншому місці.

— Де?

Сашко дістав із кишені два авіаквитки компанії «Дельта».

— Взавтра летимо в Сан-Франциско.

— Навіщо?

— А раптом він там?

Після фекальної станції сан-франциський «Хілтон» нам сподобався. У барі на першому поверсі ми залилися по зав’язку коктейлем «Маргарита», пішли гуляти по Маркет-стріт і кричали:

— Ну, хто тут Сірий? Виходь!

У вікнах розвівалися підерастські веселкові прапори. Ніхто не вийшов. Але нас підібрали на день народження Великої Зайчихи із Сан-Франциско. Збіговисько більше як ста чоловік. Вони кружляли кімнатами апельсиново-блакитних кольорів із пластмасовими стаканчиками, вимазані кетчупом і майонезом. Розмова точилася про західно-африканську музику й підводний кліп з умисно вповільненою участю Великої Зайчихи. Найбільша Зайчиха в чорній майці, чорних джинсах, з відкритим пупком танцювала перед яскраво палаючим каміном.

Повернувшись до готелю, ми із Сашком залізли в джакузі, стрибали, бризкалися, співали, цинічно обговорювали достоїнства Великої Зайчихи й заснули в одному ліжку, обнявшись, як дві довгі зелені редьки, але вранці, зніяковілі, ми знову були на «ви».

Вакханалія анекдотів, національних образів, частівок, прислів’їв, невідспіваних мерців повинна була зрештою вибухнути, втілившись у звірячу силу. Я знайшов Сірого на стику чефіру й інтернету. Я не те щоб вичислив його, я виносив Сірого, відкривши через запуск мишей під оклади ікон. У нього була селективна пам’ять. Щось він начисто не хотів пам’ятати; заслінка стояла на його шляху.

— Чого прийшов? — запитав він.

— Узяв і прийшов.

— Мені в тобі ось що подобається. Ти відв’язний. Тобі нічого не треба.

— З чого ти взяв?

— У тебе хуй не печеться за Росію.

— Гаразд, — по-доброму сказав я. — Годі мірятися хуями.

Деякі російські богоборці висувають претензії до Бога, вважають, що Бог несправедливий — убиває мільйони невинних людей, забирає у батьків малолітніх діток, погоджується на війни, теракти, нещасні випадки. Але в Бога є воїнство душ, це його діти, хороші й не дуже, у нього щодо них свої плани і розрахунки. А тіло — мішок кісток і виробник нових мішків, випадковий притулок, виправна колонія душі. Тіло Бог не бере до уваги. Тому воно таке діряве, нетривке. За тілом треба стежити самим.

Країні з низькою якістю життя личить спрощення. Зате російська природа дуже вразлива. Потрібен поетичний рядок, щоб її втішити. У російських дівчат багато чого гарного. Світлого. Але є вада, з якою нічого не вдієш. У російських дівчат плебейські очі.

— Наречена — перехідний вимпел, — завважив Сірий. — Учора — твоя. Сьогодні — моя.

Розумна й вошива. Наречена із зубами. Такою вона мені дісталася. Вошива розумниця. Зі страшним дитячим личком.

Росіянин продасть душу за дотепний анекдот. Він — бродяча колекція анекдотів. Завжди настає такий момент, коли час розповідати анекдоти. Після четвертої перед п’ятою. Анекдоти діляться на підвиди. Є непристойні. Є паскудні. Про їжаків. Майже всі анекдоти — смішні.

— Росіянин живе всередині анекдоту, — казав Сірий. — Плазує по його внутрішній слизькій поверхні. Ти начитався всяких Бердяєвих, усяких маркізів, блядь, де Кюстінів і думаєш — банку відкриєш. Француз — відкрита банка, а росіянин — це коли вона спухла й усередині бродить від томатного соусу. Ти ось подай мені будь-який інший народ, що так соком гнилим заплив. А ти кажеш — іноземці.