Коханець

Мати говорить, говорить. Ну, припустімо, каже вона, дівчинка виставляє себе на показ — і сміється, говорячи про мою скандальну поведінку, про це клоунське вбрання, цей дурнуватий капелюх, про вишукану елегантність дитини під час переправи через річку, і сміється: зрозумійте, ніхто не може стриматися тут, у французьких колоніях, хто встоїть перед цією білосніжною шкірою, перед цим дівчатком; її довго ховали в глушині — і раптом випустили на світ божий, і тепер вона їде в місто у всіх на виду з тим китайським паскудником, у якого купа мільйонів, з діамантом на пальці — просто неначе юна дружина банкіра, — і мати заходиться плачем.

Побачивши мій діамант, вона промовляє тихим голосом: знаєш, він нагадує мені маленький солітер, яким я заручилася з моїм першим чоловіком. О, так, кажу я, добродій Нуль. Сміємося. Таке ім’я, каже вона, його справді так звали.

Ми довго дивилися одна на одну, а потім вона усміхнулася так ніжно і ледь глузливо, сповнена такого глибокого знання про те, що відбувається з її дітьми і що з ними відбудеться в майбутньому, що я ледь не заговорила з нею про Шолен.

Та все ж не зробила цього. Ні тоді, ні потім. Ніколи.

Вона довго мовчала, ніби очікувала на щось, а тоді врешті промовила з глибокою любов’ю: ти знаєш, що це кінець? Що тут, у колоніях, ти вже ніколи не зможеш одружитися? Я стенаю плечима, сміюся. Кажу: я можу одружитися де завгодно і коли захочу. Мати похитала головою. Ні, каже вона, тільки не тут, тут уже всі знають. Вона дивиться на мене і каже незабутні слова: ти їм подобаєшся? Так, відповідаю я, саме так, я все одно їм подобаюсь. Потім вона каже: ти подобаєшся їм, бо ти — це ти.

Вона ще питає мене: ти зустрічаєшся з ним лише заради грошей? Я вагаюся, а потім кажу: так, тільки заради грошей. Вона знову довго на мене дивиться, не вірить мені. Врешті каже: я була не така, як ти, навчання мені давалося важче, і я була дуже серйозна, так, я надто довго була дуже серйозна, задовго, і втратила смак до втіх.

Це було в Садеку під час вакацій. Мати відпочивала у кріслі-гойдалці, поклавши ноги на перетинку, вона прочинила двері вітальні і їдальні, створивши протяг. Була мирна і ні на кого не злилась. Раптом вона помітила свою доню, і в неї виникло бажання заговорити до неї.

Кінець, тобто передача земельного наділу біля дамби уже не за горами. Як і від’їзд до Франції.

Я дивилася, як вона засинає.

Час від часу мати оголошує: завтра йдемо до фотографа. Вона нарікає на ціни, але все-таки витрачається на сімейні фотографії. Ми дивимося тільки на фотографії, одне на одного не дивимось, тільки на знімки, кожен окремо, мовчки, без коментарів, але ми дивимося, і таким чином бачимося. Бачимо всіх членів родини разом або кожного окремо. Бачимо себе зовсім маленькими на старих світлинах і порівнюємо їх з недавніми знімками. Ми віддалилися ще більше. Продивившись, ми складаємо фотографії у комод для білизни. Мати водить нас до фотографа, щоб мати можливість нас бачити, бачити, чи ми нормально ростемо. Вона довго дивиться на фотографії, як і всі матері. Порівнює фотографії і розповідає про те, як росте кожен із нас. Їй ніхто не відповідає.

Мати фотографує лише своїх дітей. І більше нічого. У мене немає фотографій Вінглонґа, жодної — ані садка, ані річки, ані тамариндів, посаджених уздовж рівних проспектів ще за часів французької колонізації, жодної фотографії будинку, наших кімнат, побілених вапном, як у притулку, з великими ліжками з чорного й золоченого заліза, кімнат, що освітлені, як шкільні класи — червонуватими лампами для вуличних ліхтарів, зелені полотняні абажури, — і жодного, жодного фото цього неймовірного дому, тимчасового прихистку, такого недоладного, хоч тікай, прихистку, де мешкала моя мама, чекаючи, щоб, як вона казала, по-справжньому влаштуватися у Франції, у тих краях, про які вона говорила все своє життя і які розташовувалися, відповідно до її настрою, її віку, її смутку, між Па-де-Кале та Антре-де-Мер. Та коли вона врешті оселиться в своєму останньому домі на березі Луари, її кімната буде така сама, як і в Садеку — жахлива. Вона все забуде.

Вона ніколи не фотографувала місцевість, краєвиди — лише нас, її дітей, переважно усіх трьох разом, щоб фото було дешевше. Ми ще є на кількох любительських світлинах, що їх зробили материні друзі і її нові колеги, які приїхали з колонії; вони знімали екваторіальні краєвиди, кокосові пальми та кулі на вулицях, щоб послати ці фотографії своїм рідним.

Тихцем від нас мати показує фотографії своїх дітей власній родині під час відпусток. Ми не хочемо їхати до цієї родини. Мої брати навіть не знайомі з нашими родичами. Я була найменша, і спочатку мати брала мене. А потім я виросла й перестала туди їздити; тітки, шоковані моєю поведінкою, не хотіли, щоб їхні доньки спілкувалися зі мною. Тож моїй матері лишається тільки показувати фотографії, і вона показує їх, одну по одній, показує своїм двоюрідним сестрам, які в неї діти. Це наче обов’язок, і вона його виконує, адже її двоюрідні сестри — це все, що залишилось від її родини, і ось вона показує їм родинні фотографії. Чи можна за такою поведінкою зрозуміти цю жінку? Як вона у всьому хоче дійти до кінця, не допускаючи й думки, що можна від чогось відмовитись, покинути — і цих двоюрідних сестер, і свій біль, і свій постійний клопіт? Гадаю, що так. Саме у цій її завзятості, на перший погляд, такій абсурдній, я знову помічаю її глибоку красу.

Коли вона постаріла і посивіло її волосся, вона теж ходила до фотографа, ходила сама, фотографувалася у своїй гарній темно-червоній сукні і з двома своїми прикрасами: ланцюжком та золотою брошкою з нефритом: невеличкий шматочок нефриту, обрамлений золотом. На фото у неї гарна зачіска, жодної зморшки, чистий образ. Місцеві зі статками також ходили до фотографа, раз у житті, коли бачили, що наближається смерть. Світлини були великі, всі — одного формату, обрамлені золоченими рамцями, їх вішали біля сімейного вівтаря. Люди на цих фотографіях — а я бачила їх чимало — виходили майже однакові, схожість була просто вражаюча. І не лише тому, що старість уподібнює, а тому, що портрети були відретушовані так «майстерно», що прикметні риси обличчя, якщо вони й залишалися до старості, майже зовсім згладжувались. Всі лиця були однаково прикрашені для зустрічі з вічністю, старанно омолоджені і обезособлені. Люди хотіли саме цього. Схожість і стриманість скрашували їхні спогади про перебування в родині, засвідчували їхню особистість. Що більша була їхня подібність, то очевиднішою ставала їхня належність до родини. До того ж усі чоловіки мали однакові тюрбани, а жінки — однакові шиньйони й туго зачесане назад волосся, усі в однаковому вбранні з стоячими комірцями. Вони всі дуже схожі, але я й тепер упізнала б їх серед тисяч інших. Такий самий вигляд мала й моя мати, коли фотографувалася у червоній сукні, такий самий вираз, дехто сказав би — шляхетний, а інший заперечив би — розмитий.

Про це вони більше ніколи не говорили. Все було вирішено: він ніколи не проситиме у батька дозволу одружитися з нею. Вони знали: батько не пожаліє свого сина. У нього немає жалю ні до кого. Він з тих китайських еміґрантів, які тримають у своїх руках усю комерцію в колоніях, той, із голубих терас, — найжахливіший, найбагатший, його володіння сягають далеко за межі Садека, аж до Шолена — китайської столиці французького Індокитаю. Мужчина з Шолена знає, що батькове рішення збігається з рішенням дівчини, і їх неможливо змінити. Поступово він починає розуміти, що від’їзд, який їх розлучить, — єдино можливий щасливий варіант їхнього роману. Що ця дівчина не створена для шлюбу, що вона втече від будь-якого чоловіка, що рано чи пізно доведеться з нею розлучитися, забути, повернути її білим людям, повернути її братам.

Він чманіє від її тіла, і дівчинка більше не страждає, що воно в неї таке, таке тендітне, і, хоч як це й дивно, навіть мати вже не переймається, як раніше, так, ніби й вона також відкрила для себе, що це тіло, врешті, цілком пристойне, придатне, не гірше за інші. Коханець із Шолена вважає, що надто сильна тутешня спека погано вплинула на ріст білої дівчинки. Він теж народився і виріс у цій спеці. Це їх навіть чимось ріднить. Він каже, що всі роки, які вона провела тут, на цій нестерпній широті, зробили з неї дівчину із Індокитаю. Що у неї витончені руки, як у тутешніх дівчат, її густе волосся, про яке можна подумати, що воно увібрало всю її силу, таке ж довге, але найголовніше — ця шкіра, така ніжна від дощової води, яку тут збирають, щоб купати в ній жінок і дітей. Він каже, що у француженок шкіра шерхка, навіть якась потріскана, не те, що в неї. Ще він каже, що скупе харчування в тропіках — риба та фрукти — теж відіграло свою роль. А ще вбрання — сукні з бавовни і шовку, широкі, вільні, що ледь торкаються тіла, лишаючи його фактично голим.