Коханець

Бетті Фернандес. Спогади про чоловіків ніколи не спалахують в такому яскравому світлі, як образи жінок зринають у пам’яті. Бетті Фернандес. Теж іноземка. Лиш вимовиш її ім’я, а вона вже тут як тут: крокує паризькою вулицею, дуже погано бачить, короткозоро мружиться, нарешті впізнає вас і вітає легким помахом руки. Добридень, як справи? Вона вже давно померла. Напевне, років із тридцять тому. Я пам’ятаю її грацію, зараз уже пізно, щоб це забути, ніщо не може стерти цю досконалість — ані обставини, ні епоха, ні холоднеча. Ні голод, ні поразка Німеччини, ні повне викриття її злочину. А вона все крокує вулицею понад історією, понад подіями, хоч би які жахливі вони були. Її очі теж дуже ясні. Ношена рожева сукня, чорний капор, на вуличнім сонці геть запилюжений. Тендітна, висока, ніби намальована тушшю, як ґравюра. Люди зупиняються, зачаровані елеґантністю цієї іноземки, яка проходить, нікого не помічаючи. Суверенна. Зразу й не збагнеш, звідки вона йде. І мимохіть промовляєш до себе: тільки звідти, здалека, з інших країв. Тому вона й красива, дуже красива. Вона вбрана у старе європейське лахміття; рештки парчі, старомодні жіночі костюми, старі тюлі, залежаний у крамницях одяг, якісь старі обрізки «от кутюр», старі, побиті міллю лисячі комірці і горжетки, старе хутро видри — така от її краса, розтерзана, мерзлякувата, зі схлипуваннями, краса екзилю; нічого їй не пасує, все занадто велике, і це гарно, вона пливе, надто тендітна, все на ній теліпається, а проте це гарно. Така вже вона з голови до ніг: на ній кожна річ тут-таки безпомильно примножує її красу.

Бетті Фернандес теж влаштовувала прийоми, у неї був свій «день». Ми кілька разів ходили до неї. Одного разу в неї був Дріє ла Рошель [3]. Очевидно, гординя його страждала, тому, щоб не принижувати свого статусу, він говорив мало, говорив штучним голосом, важкими фразами, що здавалися перекладом. Здається, був також і Бразільяк, та я його не пам’ятаю, а жаль. Сартра не було ніколи. Бували поети з монпарнаської групи, але я нікого не запам’ятала, жодного імені. Німці не заходили. Про політику не говорили. Тільки про літературу. Рамон Фернандес розповідав про Бальзака. Його слухали аж до світанку. Він говорив зі знанням, майже недосяжним у наші дні, і лише дрібниці можна було підтвердити фактами. Він давав мало інформації, радше свої судження. Говорив про Бальзака, так, ніби зробив його з себе, ніби сам колись спробував улізти в шкіру Бальзака. Рамон Фернандес мав вишукані манери, навіть в ученості: він умів просто й доступно ділитися своїми знаннями, ніколи не давав відчути, що знання — це обов’язок чи тягар. Він був завжди щирим. Зустріч з ним на вулиці, у кав’ярні завжди була святом, він щиро радів з такої зустрічі, справді, і вітав вас, сяючи від задоволення. Добридень-як-справи? Вимовляв це на англійський манер, без коми, з веселим смішком, і поки звучав цей сміх, все здавалося жартом — і війна, і всі, пов’язані з нею, вимушені страждання, рух опору і колабораціонізм, голод і холод, мука й ганьба. І вона, Бетті Фернандес, вона говорила тільки про людей, яких зустрічала на вулиці, або про тих, з ким була знайома, про те, як їм ведеться, про товари у вітринах магазинів, які ще можна було придбати, про додаткові картки на молоко, на рибу, про те, як боротися з дефіцитом, холодом і постійним голодом, вона завжди була дуже практична, товариська і уважна, віддана і ніжна. Так, Фернандеси співпрацювали з німцями. А я через два роки після війни вступила в комуністичну партію. Тепер я розумію — це абсолютно рівноцінно. Все те саме — співчуття, крик про допомогу, та сама нездатність робити висновки, словом, той самий забобон — віра в те, що політика допоможе вирішити особисту проблему. Бетті Фернандес також бачила порожні вулиці часів німецької окупації, бачила Париж, сквери з квітучими катальпами, так само, як і та, інша жінка, Марі-Клод Карпанте. І в неї теж був свій день прийнять.

Він підвозить її до пансіону на чорнім лімузині. Зупиняється, не доїжджаючи до входу, щоб їх не побачили. Уже ніч. Вона вистрибує, вона біжить, не озираючись. Вбігши в ворота, зауважує, що велике шкільне подвір’я ще освітлене. А проминувши коридор, бачить її, ту, котра чекала на неї, і вже стурбована, напружена, набурмосена. І питає: де ти була? Дівчина відповідає: я не ночувала в пансіоні. Вона не пояснює чому, а Гелен Лаґонель не питає. Дівчина скидає рожевий капелюшок і переплітає на ніч коси. «У ліцеї ти теж не була». — «Так, не була». Гелен каже, що телефонували з ліцею, тому вона все знає, і що її викликає головна вихователька. У напівтемряві подвір’я багато дівчат. Усі в білому. На деревах розвішено великі лампи. У кількох класах ще горить світло. Деякі учні ще вчаться, деякі залишились у класах, щоб трохи потеревенити, пограти в карти чи поспівати. Учениці не лягають спати в певний час, удень спекотно, тому надвечір у них вільний графік, та й молодим вихователькам теж цього хочеться. Ми з Гелен — єдині білі дівчата у цьому державному пансіоні. Тут багато метисок, більшість із них покинуті своїм батьком — вояком, моряком, дрібним чиновником з митниці, пошти чи громадських служб. Їх направляють на навчання громадські добродійні служби. Є також четверо дівчаток-квартеронів, тобто з четвертиною білої крові. Гелен Лаґонель думає, що французький уряд виховує їх для того, щоб вони потім стали санітарками у лікарнях чи виховательками в сирітських притулках, у лепрозоріях чи психіатричних клініках. Ще вона боїться, що можуть послати у холерні і чумні лазарети. Ось про що думає Гелен Лаґонель і плаче, її не приваблює таке майбутнє, у неї завжди одне на думці: як порятуватися з пансіону?

Я йду до чергової виховательки; це молода дівчина, також метиска, вона часто спостерігає за нами — за мною та Гелен. Вона каже: ви не були в ліцеї, не ночували тут цієї ночі, доведеться повідомити вашій матері. Я кажу, що не могла зробити інакше, але відтепер, з цього вечора, я постараюся завжди повертатися на ніч до пансіону, і тому не варто повідомляти моїй матері. Молоденька вихователька дивиться на мене й усміхається.

Я не дотримаю слова. Матері повідомлять. Вона прийде до директорки пансіону й попросить дати мені увечері волю, не контролювати, о котрій годині я повертаюся, і не силувати мене до недільних прогулянок з дівчатками пансіону. Ця дитина завжди була вільна, каже мати, інакше б вона давно втекла, навіть я, мати, нічого не можу з цим удіяти, щоб її не втратити, я мушу дати їй свободу. Директорка з усім погоджується, адже я біла, а для репутації пансіону серед метисок має бути бодай кілька білих. Мати також сказала, що я добре вчуся в ліцеї і там теж надають таку свободу, сказала, що з синами їй так важко, безнадійно важко, і що успіхи в навчанні молодшої донечки — то її остання надія.

Директорка дозволила мені жити в пансіоні, як у готелі.

Невдовзі на моєму безіменному пальці з’явиться перстень з діамантом. Тож виховательки більше не роблять мені зауважень. Вони, звичайно, підозрюють, що я не зовсім заручена, але діамант дуже дорогий і, без сумніву, справжній, і більше ніхто нічого не каже, адже мені, ще зовсім юній дівчині, подарували таку коштовність.

Я повертаюся до Гелен Лаґонель. Вона лежить на лавочці й плаче — гадає, що мене виженуть з пансіону. Я підсідаю до неї і відчуваю легку знемогу від краси її тіла, що випросталося поруч з моїм. Це тіло таке витончене, під тонкою сукнею, я можу торкнутися його рукою. А груди такі, яких я не бачила зроду. І ніколи їх не торкалася. Яка ж вона безсоромна, ця Гелен Лаґонель, вона просто не розуміє, що робить, коли проходить наголяса по загальній спальні. Тіло Гелен Лаґонель — дар, найкращий з Божих дарів, ця ні з чим незрівнянна гармонія між поставою і манерою нести свої груди перед собою, ніби окремі від тіла досконалі предмети. Немає нічого чарівнішого, ніж ця досконала округлість, яка так і проситься в руку. Навіть тіло мого молодшого брата, що нагадувало тіло маленького кулі, блякне на тлі цієї неймовірної величі. Тіла чоловіків мають скупі форми, замкнені на внутрішньому. Проте вони не руйнуються так, як тіло Гелен Лаґонель, якому судилося зовсім недовго бути таким — десь, напевне, одне літо — і все. Гелен родом з високих плато Далата. Її батько — службовець у факторії. Вона приїхала недавно, серед навчального року. Гелен усього боїться, притискається до мене і так сидить, нічого не каже, іноді плаче. У неї смагляво-рожевий колір лиця, як у всіх мешканців гір; їх легко впізнати тут, серед зеленаво-блідих, анемічних дітей, що виросли серед тропічної спеки. Гелен Лаґонель не ходить до ліцею. Вона не знає, що таке ходити до школи, ця Гелен Л. Вона не вміє вчитися, не запам’ятовує. Вона відвідує початкові курси при пансіоні, але це нічого їй не дає. Вона плаче, притискаючись до мого тіла, і я пещу її волосся, її руки, я кажу їй, що залишуся разом з нею в пансіоні. Вона й не підозрює, що надзвичайно вродлива, ця Гелен Л. Її батьки й гадки не мають, що з нею робити, тому намагаються якнайшвидше видати її заміж. Всі наречені будуть біля ніг Гелен Лаґонель, варто їй лише захотіти, але вона не хоче, вона їх не бажає, вона хоче одного — вернутись до матері. Вона. Ця Гелен Л. Гелен Ель. Гелен Лаґонель. Врешті вона таки зглянеться на волю матері. Вона набагато вродливіша за мене, із цим моїм блазенським капелюхом і золотими туфельками, вона куди придатніша до одруження, ця Гелен Лаґонель, з нею можна одружитися, надати їй статус заміжньої, залякати її незрозумілими поясненнями про її страх, наказати їй залишатися тут і чекати.