Замiсть кровi

Сходи - Мекка… Соковита зелень пагорбів у льодяниковому сяйві травневого західного сонця… У конопляному драбадані ми із Джанніс танцюємо з плеєром (Дорз) - по одному «вуху» на кожного - на горішній площадці Сходів, опромінені помаранчевим світилом… з боку, напевно, маємо дикий вигляд… Музика вибухає на межі виднокола, дифу- зіює із сонячним медом, затоплює увесь світ… Чому люди не живляться сонцем, як рослини… якби люди живилися сонцем, як рослини, сонця вже не стало б… Джанніс у своїх зелених окулярах і для неї все смарагдове, немов у казковому акваріумі… то для неї - то для мене, коли відбираю окуляри… цілуємось, переплітаємося… she was a princess queen of the highway he was a monster on the road… Хіба це було? У глибокому наркотичному дауні минуло либонь років півтора-два, хоч мені здавалося, коли я раптом згадував про міфологічне існування міфологічної Джанніс, що минуло декілька тижнів. Виявляється, я не бачив її майже два роки. Й побачив саме тоді, коли остаточно вирішив «розґвинтитися». Їй, бач’, раптом закортіло ґвинта! Вона, мовляв, нікого з ґвинтової тусівки не знала накоротко та нікому, окрім мене, не довіряла. Вона, мовляв, знала, що я ніколи не зроблю їй якоїсь фіґні й не підсуну лівого розчину! І… - як це класно (!), що вона отак випадково мене зустріла! У мене заворушилося на голові волосся, бо я відчув з цілковитою переконаністю: знову таки, варто їй було захотіти, щоб я з’явився з чистенькою одноразовою штрикалкою, наповненою чистеньким (завжди - одноразовим!) розчином - на тарілочці з блакитною облямівочкою, як я - сам не знаю як! - таки з’явився перед її скурвині очі! Вона навіть не шукала мене. Їй просто захотілося. Й саме через це ми зустрілися через сотні проштриканих у космічний вакуум днів. Зустрі- лися на Дерев’яних Сходах так, ніби вона вчора повернулася з Бердянська, а я прогуляв лекції.

Вона говорила й говорила, базікала та патякала, тринділа, пизділа і теревенила, ґавенділа, джерґотіла і плела якісь бздури, і грузила мене, грузила, розказувала, розповідала, оповідала: про себе - все, що мене не цікавило аж ніяк. І в такий спосіб за якусь годину-півтори-дві заповнила до останньої миті скелетами подій всю цю майже дворічну часову могильну вирву, яка спливла крізь умовний простір поза моєю повсякденною увагою людини, що проживає день у день від ранку до ночі, від сну до сну. Я не спав більшу частину цього часового відтинку, я важив близько сорока п’яти кілограмів (тішив свою кишку лише тоді, коли згадував, що організм хоча б періодично потребує якихось інших органічних сполук: весь хавчик нагадував пінопласт, і ковтати його було неможливо навіть з рідиною: «свєжо пітаніє, да сєрітся с трудом»), я миттєво піддавався станові неконтрольованої аґресії, я нічого не пам’ятав, окрім замкненого кола Процесу, й усе це ще кілька годин тому видавалося мені лише двома-трьома невиразними тижнями ґвинтового марафону… Джанніс повернула мене у своє життя, повернула мені нормальний загальнолюдський відлік часу, за що я ладен був її вбити голіруч. Я ненавидів її чистою ненавистю істоти, у венах якої тече 1-феніл, 2-метиламінопропан.

І я подумав: «Ах ти ж курва! Ти хочеш ґвинта?! Буде тобі, суко, ґвинт! Найчистіший, найякісніший! Адже я - «єдиний, хто не зробить тобі якоїсь фіґні та не підсуне лівого розчину»! Буде тобі й двісті двадцять вольт з внутрішньовенним вигнанням Диявола, й безсоння, як у Петрика П’яточкіна, тільки рахувати будеш не слоненят, а куби! Буде тобі й клізма - тупикова гілка еволюції баяна, коли не знайдеш тари для розчину! Будуть тобі попечені труби й дороги в мозолях! Будеш ти собі той ґвинт прямо в мозок совати, коли під пахвами та в паху (не кажучи вже про всі руки й ноги), та на стегнах вени закінчаться! Я тобі зроблю, сучко, кришталеву, блін, кулю прямо в мозочку, тільки сама її будеш звідтам виколупувати!». І я навіть не сказав їй, що вирішив зістрибувати…

Приватні будинки пускають коріння у кволий безплідний ґрунт, обростають помідорами та картоплею, вирощеними на могилі урочища, дбайливо заповненого кількома вантажівками автомобільних покришок, притрушених гноєм… художньо виконані з автомобільних шин, вритих до половини в землю, ґумові паркани оточують ґумову ідилію. Колеса не хочуть гнити у ґрунті, а ті, що над ґрунтом - охайно пофарбовані олією в кольори Незалежності… рослини ростуть на ґумі, не сруть і не серуть… ґумовий простір табуйовано фанерною табличкою: «НЕ СІДАТЬ!». Слоненята на камінній полиці - вже декаданс… Дозріли коноплі, хоч мало яким дозріти дали піанєри, коноплі дозріли: осінь у відключці скурила до пальців літо. Обвуглені пальці дерев ще палають вуглинами мертвого листя, а гіпі останні коноплі збирають у свої строкаті торбинки. Три дні до зими: вересень, жовтень, листопад. Час підсідати на ґвинт…

Від мене, власне, вимагалось «усього нічого»: червоний фосфор (врешті-решт, проканають і «тьорки» з бочків сірникових пуделок), кристалічний йод (можна випосадити на кристали звичайний аптечний розчин), солянка (соляна кислота), луг та - варка. Ґвинт - як борщ - ніколи не буває однаковим, він залежить навіть від настрою варщика, від алхімії стосунків між присутніми, не кажучи вже про якість сировини. Мене брали, неначе придворного алхіміка, на необмежену кількість сировини, з якої можна було би на фіґ отруїти увесь Київ - цю йобану сталіцу, заселену припиждженими героями творінь Леся Подерв’янського, і ще б на Львів лишилося. Мені створювали умови теоретично близькі до ідеальних: спокійний відокремлений флет на Оболоні (Хей ю, бабалун браза - бабалун систа’! Кам ту мі енд юз май фейс ез а байк сит, маза фака крокедайл, бабалун піпа’(л)!). Флет, нашпигований електронікою та музикою, з хазяїном, котрий ніколи нікого з київської наркокультури не знав. «Медик» у безстроковій відпустці («медициною» або «склом») називаються всі готові розчини, які офіційно випускає в ампулах наша благословенна Фармакологічна Матриця; відповідно, «медиками» називають тих, хто перебирає на себе всю знеболювальну чи заспокійливу (найчастіше морфінової групи) спадщину смертельнопоранених, смертельнохворих - ракоїдів, снідоїдів, ниркоїдів, паралітиків etc, etc). І ось цей «медик», просидівши щільно декілька літ на Промедолі (одинадцять кубів випарувано перед розв’язкою), підчепив гепатит та й взагалі зрозумів, що треба злазити, доки не врізав дуба, і після цього всього пере- творився на справжнього полінаркофіла! Його цікавила найрізноманітніша, будь-яка прутня - у піґулках, свічках, порошках, колесах, ампулах, ледь не в кремах, - яку тільки примудрявся нарити протягом останніх років після лікарні. Його Наркотична Жаба прагнула й ладна була в будь-який спосіб вжити все, що завгодно, аби воно хоч трохи нагадувало «Наркотик». І саме він тепер був цілком до наших послуг, бо… ніколи не куштував ґвинта! Цей релікт Джанніс видобула з горищ та звалищ «досемйового» життя одного зі своїх коханців. Джанніс забажала помститися усьому світові, довівши свою меґанезалежність. При цьому їй, зрозуміло, не було куди скипнути, простіше кажучи, де жити у гордій самоті й цілковитій відокремленості від чоловіка (Джанніс, виявляється, ще й заміж встигла втрапити за цей час, неофіційно, ясна річ, себто без печатки у пачпорті), батьків, колег, так званих друзів та знайомих і взагалі усіх, хто її дратував. Я так розумію, що дратувало її все людство як таке загалом. Генетична наркомізантропія. У коханця вона також не могла мешкати, оскільки він був одружений і мав бебіка. І от - безпосередньо перед тим, як Джанніс всерйоз, до істерики захотіла (а хотіла вона будь-чого завжди всерйоз і до істерики, наче розбещена дитина) зникнути, медик» приїздить після завершальної в своєму житті вдало прокрученої справи з великою партією промедолу, приїздить до Києва, напханий бабками, купує на Оболоні одно- кімнатну гостинку й телефонує своєму давньому другові. Коханцеві Джанніс, який, у свою чергу, теж не так давно вкорінився в столиці, перетягнувши врешті сюди свою родину. Всі вони родом з прекрасного наркоманського міста, що майже біля моря; міста, з якого тролейбус вивозить прямо на трасу, бо кінцева зупинка його за шлякбаумом КП; міста, яке подарувало Валеріана Мармеладзе (Барбітура Латура, блін!) всім шанувальникам витонченої попси на теренах колишнього совіцького союзу (Дєвушкє із висшева общєства сложна ізбєжать адіночества!). Друзі зустрічаються. Коханець Джанніс не може відмовити собі у задоволенні похизуватися перед кумплем своєю здобиччю - на наступну стрілу притягує Джанніс. Джанніс, цілком свідома того, що це - своєрідні «оглядини», так би мовити бойовий шлюбний танок двох пихатих самців, кидає знічев’я (після третього косяка доброго афганського хешу) фразочку про свою, мовляв, безпритульність та безпорадність. Цілком випадково. Суто по-жіночому (No woman - no cry!). Вона не знає про хату. Вона нічого не знає про коханцевого кумпля, окрім того, що він «сам нє мєсний»… Кидає і влучає одразу в яблучко. Всі наявні психологічні чинники з усіх трьох боків вмить збігаються в одну переконливу крапку: