Вiзантiйська фотографiя

Він знаходить себе у міському сквері, побіля пам'ятника Міцкевичу. Мантачки, що ними збиті дошки паркового ослону, боляче давлять йому на ребра. Шкіряний повільно сідає, намагаючись не втрапити до калюжі кольорового блювотиння, в котрому ще досить впевнено впізнається рецептура олів'є. Тільки тепер — на п'ятій хвилині свідомого існування — ранковий холод страшенно актуалізується. Шкіряний перевіряє гульфік і кишені. Ключі на місці. На відміну від двадцятигривневої купюри. Він повільно встає. Його трохи хитає, вухами прокочуються хвилі дивної музики, шумів, морзянки. Ліва нога затерпла і джинси підозріло вогкі. Жовтий, як шкарпетки Бардо Тодола, вересневий світанок також має проблеми з манжетами: вітер стискає і формує повітря навколо позеленілого Міцкевича спазматично, нерівномірно. Від повітряних спазмів впале листя збирається у радіальні смуги і танцює велетенським пропелером на всохлих червоних черешках. Хвилину-другу Шкіряний спостерігає цей поганський танок, похапливо обмацуючи змерзлі клуби, де вже загніздився вертикальною, тонкою струною мацакатий первинний біль остеохондрозу. Раптом його погляд натрапляє на Пластилінового Птаха, приліпленого до бильця ослону. З його хвоста стирчить трикутний шматок тонкої бляхи. «В тих поетів дурні жарти», — дратується Шкіряний і бере Птаха за металеве пір'ячко. Так, з пластиліновим потвориськом у руці, він залишає простір з танцюючим навколо польського класика листям, і йде назустріч світанкові вулицею Цимбалюка. Біля магазину з написом «Авокадо» стоїть, ніби прислухаючись до скреготу глибинних земних пластів, Бомж. Шкіряний сповільнює ходу. Бомж жодним чином не реагує на його появу. Шкіряному здається, що обличчям, одягом, торбою Бомжа пробігають величезні, розміром з доброго таргана, воші. Бомж витягає з торби чорне кошеня і говорить кудись у простір, у стіну сплячого будинку:

— Купи. Дві гривні.

— Що там з малою?

— Купи, — Бомж дивиться в ранкове безлюддя з партизанською впертістю старого невдахи. Кошеня мружить очі.

— Ось. Вісімдесят копійок. На сто грам тобі стане.

Обличчям Бомжа накреслюються двійко рівчаків, два бґанковища, марсіанські канали, що визміюються зі сльозовиків і, попри кратери згаслих фурункулів, збігають до екватору ротової печери. Шкіряний згадує двоюрідного брата, його обличчя з такими от каналами, але блискучими від сліз. От він стоїть і плаче, нічвидою у смугастих трусах, тлустий двоюрідний брат у дверях бічної кімнати, і в руці його — смердючі шкарпетки (в нього з дитинства страшенно смерділи ноги). Брат каже: «Вони чомусь сьогодні смердять інакше. Вони завжди смерділи тухлою рибою, а тепер чомусь ацетоном. Я, певне, скоро помру». І плаче… І невдовзі, дійсно, помирає…

— На, — Бомж тицяє Шкіряному кошеня.

— Не треба, старий. Йди, похмелися.

— А та мала сучка жива, — Бомж забирає гроші, садовить у торбу чорне котисько і озирається навколо.

— Втратила око? — Шкіряний піднімає Пластилінового Птаха. Біль меншає, пульсуючий дріт огортається ізоляцією.

Бомж йде у напрямі скверу. Хлястик сандаля на його скаліченій нозі малює невидимі коми. Там, де западину в асфальті вкрила потріскана всохла грязюка, ті коми все ж набувають знаку. Знак зупиняє погляд Шкіряного на грязюці і знов він сподоблюється почути verba et voces:

«… Найважче у живописі, Володимире, намалювати запорошене середовище і всохлу грязюку. От був в Одесі один такий художник, Зайцев.»

«Це той, що написав „Синю чайхану?“»

«Ні, інший. Його в Одесі ще, напевне, пам'ятає кілька старих алконавтів. Він постійно ходив Ланжероном із старим армійським чайником. Отаким. Ну, ти в армії не служив, не знаєш. Він з тим чайником день у день ходив до бази Плодоовочепрому і брав у чайник найдешевшу бормотуху. Від марочних портвейнів у нього була печія. В марочні портвейни додають перепалений цукор і від того починається печія… Ти ж не знаєш всього цього, у вас тут на Галичині горілчана культура, а там на півдні — культура винного алкоголізму. Краснєнькоє. Різні там вина. Масандрівські, молдавські, болгарські… Сонце. Легкий кайф. Смачно, не те, що всі ці сивушні „корони“. Так от, цей Зайцев єдиний тоді в Союзі вмів малювати всохлу грязюку. Один до одного. Ніхто так не вмів. Академіки так не вміли. Був він самітник. Я до нього раз прийшов у майстерню. Навколо майстерні — двір, зо п'ять псів бігають. Весь двір у псячому гівні, йдеш, як мінним полем. В майстерні все заставлено: картини, книжки — не пройдеш. А посередині — отака  — в людський зріст, пака партійних газет. Він ідейний був художник. Передплачував з року в рік „Правду“, „Правду України“, і складав їх, закладки робив. Але оселедець у портреті Брєжнєва також загортав. От… Прийшов я до нього, а він так — жи-и-ик — двома пальцями відрахував у тій паці газети, і витягує з-поміж них літографію: потріскана грязюка. Тріщини, тіні — один до одного. Лінія, колір, напівтон… Ти розумієш, Володимире, один до одного! Показав і сховав… Найвищий пілотаж».

Конспект відкритого уроку

Повість-катена [12], в котрій оповідається про педагогічний процес, помсту, кохання, гру з облудоїдом, а також про виникнення, велич та занепад двох славетних міст — Модернополя та Постмодернополя

[координати екзистенційної Симфонії Стану, місто С., 3-го жовтня 1995 року, загальноосвітня школа 1—З ступенів № 12, кабінет № 16, 9-А клас]

ТЕМА УРОКУ: Життя та творчість Г. С. Сковороди.

МЕТА УРОКУ: Дати стислий огляд життєвого і творчого шляху письменника, коротко познайомити учнів з ідейно-художнім змістом сатиричного вірша «Всякому городу нрав і права» та двох-трьох байок. Розкрити учням місце Сковороди в давній українській літературі. Виховати повагу до передової культури нашого минулого та її діячів.

ОБЛАДНАННЯ: Літературний плакат «Г. С. Сковорода», ювілейні видання творів Сковороди і твори про нього: поема П. Тичини «Сковорода», роман В. Шевчука «Предтеча»; ювілейні марки і конверти, пам'ятні значки з портретами Г. Сковороди, фонохрестоматія (згідно з посібником для вчителів: Ф. М. Поліщук «Вивчення давньої літератури у 8 класі». — К: «Радянська школа», 1984. С. 77 — 78.)

[урок веде вчитель Тетяна Юрківна, 26 років, кваліфікаційна категорія — «спеціаліст 2-ої категорії»; на уроці присутні: 22 учні 9-А класу, завуч Уляна Тарасівна та студент 5-го курсу університету міста С., співголова «Філософського товариства ім. Миколая Хомського» Славомир Балюта; на уроці присутні також дві сторонні книжки: «Tractatus Logico-Philosophicus» Людвіга Вітґенштайна (видання українською мовою. К: Основи, 1995 p., переклав з німецької Євген Попович) та фантастичний роман Роджера Желязни «Створіння світла, створіння мороку»; «Логіко-філософський трактат» читає Балюта, а роман Желязни — учениця 9-А класу Фіра Ґольдман].

ОРХЕСТРА: просторове розташування суб'єктів Симфонії Стану.

СИМФОНІЯ СТАНУ: зріз сорокап'ятихвилинної екзистенції

1-ша хвилина уроку

«Антициклон — це двоопукла велетенська повітряна лінза» — згадує чомусь Світлана Гундяк, і звуки «п-у-к» у слові «двоопукла» накладаються у фонетичній шкірі її свідомости на звуки «а-й-б», що їх вимовляє Тетяна Юрківна, говорячи: «народився мАЙБутній письменник та філософ у 1722 році…»; Світлана синтезує з комбінації п-а-й-б-у-к образ великого, тлустого, чорного, кошлатого, моторного багатоокого павука, що біжить стелею, стіною, підлогою; Світлана повертає обличчя до жовтої стіни, немов хоче простежити траєкторію можливого павука, і рух її хвостоподібної зачіски відволікає Славомира Балюту від першої тези «Логіко-філософського трактату» Вітґенштайна: «Світ є все, що є подією» — «…У невеликому містечку Чорнухах, у родині малоземельного козака» — продовжує Тетяна Юрківна, а Фіра Ґольдман розгортає на колінах роман Желязни, і, перш ніж вчителька встигає сказати: «Відкрийте зошити і запишіть…», читає: «А Безіменне мертве? — Не знаю…»; «…дату», — закінчує Тетяна Юрківна. — У цей момент у можливому бутті народжується перший, визначений як елемент Симфонії Стану, екзистенційний потік у monoclonos [13], котрий започатковує спіраль симфонічного згорнення надсвідомого. Поза знаком. — У наявному розгортаються учнівські зошити — шурхіт супроводжує текст перед очима Балюти: «1.13. Факти в логічному просторі є світом. 1.2. Світ розпадається на факти». — Сторінки розкритих зошитів, їхні зім'яті паперові периметри, їхні поліетиленові обкладинки, їхні тексти, що вдавлені в папір чорнильними, кульковими, капілярними пристроями для письма, їхні візиткові написи уможливлюють інтродукцію Симфонії. — «Білі, червоні, чорні троянди…» — читає Фіра і перегортає сторінку.