Кавовий присмак корицi.

Краще дивитися на самотi телевiзор, вдихаючи аромат яблучної здоби, нiж вдихати аромати клошарiв i розмiрковувати: чому смаженi каштани все нiяк не здолають жахливого смороду людських нечистот?

Та це ще не все, чого вирячилися на мене? Це ще не все. А коли ти намагаєшся вiдволiктися чимось натхненним (примiром, отими вiршами, що їх можна побачити на стiнi), навiть Всевишнiй, до того ж - вiтром, попереджає тебе, називає тебе лайном та посилає тебе в дупу. Арабський хлопець пропонує тобi трахнутися задурно чи закликає вiдмовитися вiд вiйни. А ще один чужий французький чоловiк скаржиться, що в нього тимчасовi труднощi (а в кого в наш час немає тимчасових труднощiв?) та що йому приносять (нi, ви тiльки-но вдумайтеся) розiгрiтi круасани замiсть свiжоспечених, що робить його ранок зiпсованим, яке нестерпне нахабство. I нарештi, щоб потiм, коли ти здiйснюєш спробу знайти спокiй та вiдповiдь у рядках Кортасара (це такий вiдомий латиноамериканський письменник, якщо ви не в курсi, до речi, в цьому ось оповiданнi вiн пише про ваше остогидле паризьке метро та остогидлi паризькi знайомства), на тебе навалюються якiсь незнайомi тобi Сюзет i Марiєт (я не помилилася, нi?), у котрих ти (це ж треба!) вкрала того-таки французького чоловiка, який розчавив тобi носа. До речi, я забулась, а я вам розповiдала, за що вiн мене вдарив?

Сюзет дрiбно киває. Авжеж, що я все це їй розповiдала. Їй вiд мене трохи зле. Її пiдборiддя нагадує менi галочку на дiлових календарях П'єра. У нього це називається - «склеротичка». Ненавиджу. Вона спритно хапає мене за руку. «Не хвилюйся, бiдна дiвчинко, - каже вона жахливою iталiйською. Треба уважно дослухатися, бо важко щось второпати. - Завтра обов'язково буде чудовий день». Ти бач, яка вона впевнена, чудовий день у неї буде, псевдо-Жермен з нею б не погодився, але вiн десь непомiтно вийшов. Її голос нагадує голос кiношних психотерапевтiв. А надто, голоси акторiв, що грають психотерапевтiв. Iз американських фiльмiв: «Волiєте поговорити про це?» Зараз вона витягне дорогу батистову хустку, прикрашену шовковими iнiцiалами, та спробує витерти обличчя «бiднiй дiвчинцi». Це вже - дзуськи. «Чорт би вас усiх забрав. Гамузом. Усiх», - тоскно кажу я. Акторка втомилася. Вона виголосила запальний монолог. агресивний та довгий. Глядач упрiв. А вона втомилася. «Ти втомлюєшся вiд кохання, але нiколи не знемагаєш вiд балачок». Я втомилася, П'єре. З кривою посмiшкою роблю пальцями «козу» якомусь цiкавому молодиковi в карамельнiй сорочцi з воланами. Вiн лякається мене. От французьке гальмо. «Тшорт? Ти - ля рус?» Сюзет зараз поглине власна посмiшка, зараз посмiшка вилiзе за межi маленького злостивого обличчя Сюзет. У неї змiнюється обличчя, її пiдборiддя вже не нагадує менi галочку

на дiловому календарi П'єра.

Так, я - росiянка. Добре, що мене зараз не чує мiй батько,

бо вбив би. Я не маю сил утовкмачувати цiй Сюзет, що я - українка. Це ще на добрi пiвгодини непотрiбних менi розмов та пояснень. Може, ще вона попросить намалювати мапу на куртцi Марiєт. «Вiн б'є тебе, бiдна дiвчинко, в тебе немає вiзи?» Фiг вам. Не подарую їй таких радощiв, вiза в мене є, до того ж - рiчна. А вiн мене колотить, так. Можна би було оминути це замовчуванням, але частину я вже розповiла. Про побиття та П'єра. Може, нагадати їй росiйське прислiв'я (уявляю собi, як витягнеться її пика, так, росiйськi прислiв'я кого завгодно приголомшать) «Б'є - значить, любить»? Та нi, не буду.

О, непогана iдея. Може, написати на П'єра скаргу в найкращих традицiях дружин радянських партiйних ватажкiв? «Доброго дня, головний редакторе «Женераль Триб'юн», пане Шанталю. Шановний мосьє, звертаюся до вас по допомогу. Iз вiдчайдушним схiдноєвропейським криком по допомогу! Я - бiдна схiдноєвропейська дiвчинка, безправна, тиха, як скошена трава, i мене iнодi б'є ваш провiдний спiвробiтник П'єр Франж'є (фотокартку, на якiй я - з набитим носом у всiй його красi та забарвленнi, додаю. Ще можна загiпсувати вухо, домалювати синцi пiд очима та поставити скоби. Наче менi вибито щелепу). Вiн соромить високе звання французького мосьє, галантного до дам, безжального до ворогiв, готового померти за добробут Францiї. Прошу вжити рiшучих дiй та доповiсти про їхню ефективнiсть безпосередньо менi. Але будьте обачним, мосьє, П'єр Франж'є - небезпечний чолов'яга. Чули б ви, що вiн кожного вечора каже про вас. Менi соромно згадувати, мосьє. Поспiшайте, бо вiн мене вб'є, i моя невинна схiдноєвропейська кров буде на ваших чистих французьких руках. Сподiваюся на ваше незаплямоване сумлiння. З повагою та найкращими побажаннями.» (Наприкiнцi ще додати куплет iз «Марсельєзи».)

Але я вiдволiклася. Виявляється, що мадам звуть Нiколь (майже - Сюзет, теж менi- Нiколь). Мадам займається питаннями ґендерної полiтики. Мадам опiкується курсами для «бiдних схiдноєвропейських дiвчаток», що приїхали по чужих французьких чоловiкiв та чуже французьке щастя. Вона турботливо питається, чи знаю я щось про ґендерну полiтику та жахливе становище жiнок у Схiднiй Європi? Менi зовсiм не хочеться її засмучувати, зовсiм. У неї таке чудове пальто, такого непоширеного для французьких пальт кольору. I сама вона не таке вже й стерво. Очi її доньки сумнi

й виразнi. От ким треба бути, щоб повiдомити таку жiнку про «приємну» новину, що я працюю в Радi Європи, до того ж саме в цьому напрямi, тому (це вже, як два пальцi об асфальт) дещо знаю про ґендерну полiтику? До того ж усi в Радi Європи дещо знають про це. Таке

вже написано в наших буклетах. «All different, all equal», - це вже точно, як той казав, базару нема.

Тому я їй кажу, мовляв, щось таке чула. Краєчком вуха.

Еге. Вона задоволена, аякже! Вона впевнена, що я чорта з два даю собi раду в ґендернiй полiтицi. Я бачу, що вона хоче сказати чи зробити менi щось приємне. Зi свого боку вона зiзнається, що в неї неприязне ставлення до iталiйок, через те, що в дитинствi її постiйно зачiпала iталiйська кузина. Я посмiхаюся з розумiнням. Така мудра схiдноєвропейська усмiшка, сказати б, вистраждана в боротьбi зi злиднями усмiшка. Вона протягує менi вiзитiвку. Я з необхiдною в таких випадках щирою подякою ховаю її в кишенi моєї величезної торби. Торбу, Кортасара в оповiданнях, кортасарiвського героя, Ану та Марґiт пiдняла Марiєт, поки ми з її мамою запiзнавалися. Добра дiвчинка. Я вирiшую, що менi час виходити. Менi варто спiймати таксi, поїхати до Етьєна, вiн - єдиний мiй знайомий парижанин, у котрого не виникне подиву щодо моєї раптової появи в його хатi. Iз Нiколь-Сюзет ми прощаємося майже подругами. Може, прикластися до її руки? Нi, мабуть, це все ж занадто. Ми - жiнки, що порозумiлися.

Менi пробачено викрадення чужих французьких чоловiкiв. Нiколь - добра, їй для мене одного збоченця не шкода, до того ж iз такими нестриманими руками. «Хай краще таких, як вона, б'є», - сама собi думає добра Нiколь, вона гладить доньку по волоссю. Я бачу, що Марiєт це не до вподоби. Пiдморгую їй. Вона кривиться, показуючи на матiр. Я роблю гримаску: «А що поробиш? Усi вони такi, в тебе ще не найгiрша». Марiєт мовчки погоджується, що не найгiрша. Я йду з подарунками, менi подарували вiзитiвку та стислий виклад лекцiї про права «бiдних схiдноєвропейських дiвчат», а це - краще, нiж розiгрiтий круасан псевдо-Жермена, якого йому, бiдасi, запропонували вранцi.

Я не хотiла бути Богом. За це менi розбили носа. А потiм Всевишнiй,

як ви пам'ятаєте, вiтром мене застерiг: iди в дупу. Нервовим пiдлiтковим почерком застерiг Всевишнiй. Це - сьогоднi. А завтра, як сказала Нiколь (а Нiколь не будь-хто, Нiколь це - огого, людина, що переймається горем схiдноєвропейських дiвчат, просто вариться в цьому горi, то хто, як не вона, - точно знає?), завтра все буде iнакше. Навiть для псевдо-Жермена, котрому нарештi подадуть свiжого, пухкого круасана. Шкода, що я цього не побачу. Тому що завтра я ще встигну це влаштувати, в мене лiтак. Лiтак, що миттєво домчить мене на Батькiвщину. Залишилася одна маленька справа. Дрiбничка. Купити за кiлька франкiв конверта, марку («Так, мадам, у межах Парижа»). Написати кляузу головному редакторовi газети П'єра. Ця худобина надто переймається своєю кар'єрою. Досить, попрацював - i досить. Пора на спочинок. Адже вiн так ненавидить спокiй.