Веснянi iгри в осiннiх садах

— Ти з ним спиш?

Вона вмостилася поруч, відгорнула волосся з чола і спитала:

— А що це ти раптом так зацікавився мною?

— Не хочу тебе ні з ким ділити, — сказав я і ліг, заклавши руки за голову.

— О! А я вже належу тобі?

— А хіба ні?

— Ти надто самовпевнений.

— То ти спиш із ним?

— Сплю. Якщо це так називається. Останній раз спала місяців зо три тому. Загалом, може, разів п’ять ми щось там мали, але мені не сподобалося. — Вона нахилилася до мене так, що її волосся звисло наді мною, як гілля плакучої верби. — Ти збираєшся мене відбити?

— Хіба я тебе вже не відбив?

— Ще ні, — прошепотіла вона і поцілувала мене у вуста.

Я пригорнув її, вона лягла на мене, і ми стали цілуватися, а мій прутень знову напучнявів. Вона підвела голову:

— Я відчуваю те, що я відчуваю?

— Еге ж.

— О ні, вдруге у воєнно-польових умовах я тобі не віддамся, — і скотилася з мене.

— Поїдеш до мене?

— А що я вдома скажу?

— Щось вигадаєш.

Вона хвильку подумала.

— А покажеш мені троянду?

— Покажу.

Зайве й казати, що про троянду я все вигадав. Не було в мене між сторінок «Маньйосю» її троянди, її троянда загубилася у вирі юрби. Проте в мене була інша засохла троянда. Вона залишилася після дружини. Колись вона її малювала, засохлу троянду в кришталевому келиху з червоним вином, а потім використала як закладку, і ось минає відтоді кілька років, і її засохла троянда наповнюється іншим змістом, і оживає у ній душа іншої троянди, якій щонайбільше місяців три. Ця засохла троянда єднає тепер нас трьох у якомусь дивному і містичному сплетінні, троянда, про яку відтепер думатиму, як про троянду Ліди.

З далини долинає чмихання мотора, лунає сигнал, а за хвилю авто спиняється і з нього виходять Олько з Уляною. З виразу їхніх облич годі второпати, чи між ними щось відбулося, чи ні. Видно тільки, що Уляна витверезіла.

— Уявляєте? — сплеснула в долоні. — Та пошта виявилася зачинена, ми мусили пиляти ледве не до Львова. А ви тут не занудилися?

— А чого нам нудитися? — відказала Ліда. — Пан Юрко мене веселив різними історіями.

— Пан Юрко? — здивувався Олюсь. — Ви ще досі на «ви»? Ану негайно мені випити на брудершафт! — Він вклав нам у долоні келихи, налив шампанського з мартіні й звелів: — До дна!

— Ану, ану, — не знати чого тішилася Уляна.

Ми випили й поцілувалися. Коротко. Без засмоктування, без язичків, без пристрасті.

— Ну, тепер порядок, — кивнув Олюсь, якось підозріло на мене зиркаючи. — А тепер і нам пора вас наздоганяти.

Наливаючи собі коньяк, Олько на мить зупинив свій погляд на коці — на одну лише мить, але я встиг помітити, як щось промайнуло на його обличчі, і це мене змусило задуматися: що привернуло його увагу? Коц? Ах, я ж його перевернув другим боком, там було інше забарвлення, світліше. Ну і що? Може, мене воно дратувало. Мій коц — що хочу, те й роблю з ним. Але відтак погляд Олька впав на мене. Він не сказав ні слова, проте в мене зародилася підозра, що він щось подумав про той коц.

— Лідусику, — защебетала Уляна, — ти складеш мені компанію? — і кивнула на кущі.

Дівчата зникли. Олюсь узяв коц за край, відгорнув, подивився, хитнув головою і сказав:

— Все ясно.

— Що саме?

— Те, чим ви тут займалися.

— Напевно, тим самим, чим і ви.

— Ми? Та ми, блін, на цю дурнувату пошту вгробили цілу годину!

— Здалася тобі та пошта! Треба було заїхати собі кудись і…

Тут я збагнув, що говорю не те, але вже було пізно.

— Що-що? То виходить, я мав грати твою Уляну? Ні-ічого собі! Оце номер! Але я ще товариських принципів не втратив. Я ще вмію дорожити дружбою. На відміну від декого.

— Ти маєш на увазі мене?

— А кого ж? Ти бач! Він уже не проти, щоб я відфайдолив його Уляну. Та ти, може, мою Ліду вже трахнув?

— Слухай, тобі не все одно? Вони обидві — як писанки.

— Це факт, — погодився він і, відрізавши собі добрий шмат шинки, загорнув її у листок салати. — Але я вчора весь вечір і нині півдня тільки те й робив, що охмуряв Ліду, я вивалив на неї мільйони слів, розповів сто анекдотів і сто випадків із життя. Між нами пробігли іскри. Розумієш, що це таке? Іскри! — потряс він у повітрі тим саморобним голубцем. — Електричні розряди! Я це вже відчув у танці. Залишалося тільки…

— … покласти руку на клямку її тіла, натиснути злегенька й відкрити…

— От-от! Тільки чесно! Вграв?

— Ну… це ти якось вульгарно… не делікатно…

— Та перестань комизитися! Вульгарно! Ти мені чесно скажи: вставив пістон?

— Ну, капєц, вона така гарна дівчина, а ти — «пістон»!

— Добре. Ти покохався з нею?

Я опустив очі. Пошукав очима келих, налив, випив і сказав:

— Покохався.

— Так я і знав! — кинув Олюсь спересердя шинку на серветку. — Поки ми ганяли, як ідіоти, туди й сюди, ви тут зробили свою справу. І це мій колєґа!

— Ну, ми ж друзі. Що нам ділити?

— Друг? Друг — це той, хто не трахає твою жінку!

— Не перебільшуй. На твою жінку я б ніколи не посягнув.

— А от віднині я в цьому не певен. І що ж тепер? Ти собі пожирував, а я в прольоті, так?

— Ну чому? Візьмися за Уляну. Он вони йдуть, і з їхніх рухів так виглядає, що вони теж усе з’ясували.

Дівчата, наблизившись до нас, вмовкли. Між ними, вочевидь, була якась гаряча розмова, бо обидві мали розпашілі щоки, а Уляна неприховано уникала мого погляду. Ліда ж, перезирнувшись зі мною, по-змовницьки усміхнулася. Я подумав: найкраще, що можна в цій ситуації зробити, почати пити. Непевний стан тривав недовго, а далі знову язики у всіх розв’язалися, і я помітив, як Уляна вже відгукується на кожне Олюсеве слово. А ще за півгодини вона пригорталася до Олька, а Ліда до мене. Почало смеркати, коли ми вирушили додому. У Винниках дівчата зателефонували батькам і кожна повідомила свою версію. Потім ми під’їхали до крамниці й купили їм зубні щіточки.

Олькові й Уляні я відвів перший поверх, а ми отаборилися на другому. Ми з Ольком посиділи трохи біля телевізора, поки дівчата купалися, і подивилися по сателітарці якусь тупу порнуху. Олько нарешті міг розслабитися і випити стільки, скільки душа прагнула.

Ліда, вбравшись у мою довгу сорочку, піднялася нагору.

— Покажи мені троянду, — сказала вона.

Я взяв книжку, і вона сама розкрилася там, де лежала сплюснута й засушена троянда. Ліда піднесла її до носика.

— Дивно, вона ще зберегла запах.

— Це ж було зовсім недавно, — сказав я.

Заки вони купалися, я капнув на квітку трішки трояндової олійки, аби омолодити її, стару, рахітну й немічну, позбавлену запаху, побляклу, схожу на літню пропиту повію, троянду моєї дружини. Ліда поклала її обережно у книжку, обняла мене за шию і поцілувала.

Я люблю вбивати час із Ольком, він ніколи не смуріє [5] і має на кожен випадок сто п’ятдесят дві поради. З ним неможливо перейтися якою-небудь зацофаноною вуличкою, аби не почути чергову історію про те, як він тут когось грав.

— Бачиш цей балкон? Я тут пережив незабутні хвилини. Теличка була — перший клас! І першокласний був трипер, який я від неї підхопив. Цікаво, чи вона ще тут живе? Може, саме в цей час, коли ми зазираємо на її балкон, вона з кимось трахається на столі.

— Чому саме на столі?

— Вона любила цю справу на столі. Інколи просто серед тарілок і склянок, які дзеленчали і підскакували. Вона простягала руку, набирала повну жменю квашеної капусти і жувала, олія скапувала їй із пальців. Брала склянку з вином і пила, вино вихляпувалося їй на груди, текло по столу й по животу. Вона була кацапка. А всі інтелігентні кацапки рано чи пізно спиваються або присідають на наркоту. Боже борони тебе оженитися на кацапці. Вони нікудишні господині. Це у них в крові. Вони не вміють ні варити, ні гратися, у них у хаті вічний бардак. І ціла виварка зупи на тиждень. Щі називається. Ніколи не дозволяй себе пригостити щами. Я люблю наших дівчат. Місцевих. Вони знають, як догодити хлопові.