Пiвяблука

…За розмовами доїхали до базару i ледве знайшли мiсце, де припаркуватися. Людський мурашник хаотично рухався уздовж рядiв з одягом, взуттям, iграшками, ковдрами, килимками, рушниками… Товар був скиданий горами на розкладачках та фанерних збiрних столах, накритих цератами*. Лише деякi речi акуратно висiли на простеньких кронштейнах, встановлених просто на землi.

Серед продавцiв i покупцiв переважали жiнки — порпалися у лахах*, немов кури у смiттi, мiряли штани, одягаючи їх пiд спiдницями. Нiхто нi на кого не звертав уваги, усiх цiкавили лише речi. Натовп був напрочуд рiзношерсним: блякло вдягнутi бабусi з торбинками Boss у руках, молодi мами з нетерплячими малюками у вiзочках, яскравi дiвчата у дорогому взуттi на недоречних тут шпильках, хлопцi-пiдлiтки у футболках навирiст…

— Нам — туди! — Iрина, як полководець, показала рукою напрямок i рушила першою. Принишклi подруги потягнулися за нею. Вони вже шкодували, що приїхали сюди. Iрина байдужо оминула кiлька живописних розвалiв, не збавивши темпу. «Тут непотрiб. Тут дорого». Впевнено вела до дальнiх розкладачок. За ними виявився ряд крамничок, схожих на металевi гаражi. В одному з таких ангарiв зробили першу зупинку.

— Привiт, Свiтлано, — привiталася Iрина iз засмаглою, немов циганка, молодицею. — Чим потiшиш?

— Здрасьтi! Якби ти зателефонувала не вчора, а трохи ранiше, я бiльше б вiдклала для тебе, — смаглявка витягнула пластикову торбу з хустками та шаликами. — Але дещо є. «Стелла Маккартнi». Бачиш, написано? I ще, як же ж воно? — «Макс Мара»!

— Подивимося.

Iрина поставила великий цупкий* пакет на стiл, висипала вмiст перед подругами — на столi виросла купа шовку, батисту, органзи, батику…

— Тепер усе складаємо назад. Те, що сподобалось — убiк, — проiнструктувала вона. — Налiтай!

— Дивись, на хустцi назва фiрми зрiзана, — показала їй Луїза молочний однотонний шалик з натурального шовку.

— Тут усе нове, з Нiмеччини. Некондицiя або остання рiч з партiї. А лейбл з назвою фiрми зрiзають у крамницях, коли списують товар. Щоб не «опускати» марку, не робити їй антирекламу, — пояснила Iрина. — Найменший дефект — це вже невiдповiднiсть рiвню фiрми. Рiч вiдкидають у спецiальний кошик, попередньо знищивши згадку про iм’я. Стоп, що за хустка тепла промайнула?

Розгорнула вовняний квадрат.

— Моїй тiтцi Улi. Скiльки вона?

— За п’ять забирай. Не сезон, — вiдгукнулася смаглявка.

За п’ять? — не зрозумiв нiхто. Доларiв? Євро?

— Гривень, — пояснила Iрина. — Ну чого стоїте, як засватанi?

З цього моменту персональнi купки почали рости на очах.

— Що твiй малий? — Iрина виявилася обiзнаною у приватних справах продавця.

— А, не питай! — Свiтлана шукала щось на полицях. — Не хоче на музику ходити — i край. Каже, що йому цiкаво на карате. А я йому: ходитимеш i туди, i туди. I ще на англiйську запишу. Потiм сам подякує. Менi б освiту, я б уже знаєш де була?… Тобi парео ще потрiбнi? Свiжi мiшки розпакувала з такими дивними парео… Дуже дивними… Коротше, для тебе.

Через пiвгодини Галя, Луїза та Магда пакували у торби свої покупки, по три-чотири на кожну: хустки, шалики, парео. Гаманець кожної схуд гривень на тридцять. Iрина набрала найбiльше, у тому числi оберемок рiзнокольорових прозорих хусток, якi вже давно вийшли з моди… Для чого? «Один задум виник. Ще трохи з цiєю iдеєю походжу, коли остаточно визрiє, розкажу».

На прощання Галя здивувала несподiваним повiдомленням, звернувшись до продавця:

— Свiтлано, я журналiст, готую репортаж про ринки секонд-хенду. Чи дозволите, щоб у вас тут завтра попрацював наш фотокореспондент?… А я маю до вас кiлька запитань…

— Я так i знала, — Iрина зробила продавцевi прощальне «па!» у повiтрi. — Доганяй, Галю. А ти що скажеш, Луїзо?

Вони йшли до машини, залишивши подругу домовлятися про iнтерв’ю.

— У мене теж одна iдея виникла… Уяви. Знiмаємо сюжет. Я одягаюся у подiбнiй крамничцi лише на сто гривень. «Який жах!», — спостерiгають за мною телеглядачi — тi, що естети та сноби. Але канал не перемикають. Цiкаво ж, що з того вийде. А потiм йду у дорогий бутiк, i запаковуюсь там на п’ять тисяч зелених. «Яке неподобство! Яке марнотратство!» — коментують перед телеекранами пересiчнi пенсiонери. Але теж з цiкавiстю дивляться, як хтось грошi на вiтер викидає. У фiналi демонструю два варiанти, порiвняйте, мовляв. Жодних коментарiв, просто можливiсть порiвняти та з’ясувати, чи є разюча вiдмiннiсть. Мiй дешевий комплект буде не гiршим за дорогий, а, може, й привабливiшим. Наочно доведу глядачам, що стиль — це перш за все iдея i свобода вiд стереотипiв, а не наявнiсть грошей. З грошима хiба повна нездара виглядатиме сiро…

— Хто тут щось має проти сiрого? — наздогнала подруг Галя, «сiра миша», як на сьогоднiшнi, ховаючи у шкiряну сумочку на поясi записник з номером Свiтланиного телефону.

— То були б не ви, якби пiшли на справу просто як жiнки. Завжди про роботу думають! Трудоголiки нещаснi, — пробуркотiла Iрина. — Добре, набирайтеся вражень. Тепер до Кузьмiвни!

Кузьмiвна — господиня магазину, вздовж якого на кронштейнах висiли сорочки, спiдницi, куртки, пальта, а посеред зали стояло кiлька дитячих манежикiв, заповнених торбами та ременями.

— У мене товар класу люкс, — з почуттям власної гiдностi повiдомила Кузьмiвна. — Допомогти, панi Iрино?

— Дякую, — вiдмовилася Iрина i кивком голови, як головнокомандувач операцiї, дала напрямок пошуку. Сама теж направилася до вiшакiв. Побачила щось. Озирнулася до дiвчат:

— Луїзо, спочатку тут подивися…

Луїза слухняно пiшла вздовж кронштейну, перебираючи речi. У її руках опинилася пишна спiдничка до колiна з бiлим графiчним малюнком на чорному тлi: немов вирiзанi з паперу силуети дерев, коней, карет i панянок у сукнях на кринолiнах.

— 38-й розмiр! Мiй!

— Це з дорогих речей, — невiдомо звiдки виникла поруч Кузьмiвна. — Сорок п’ять гривень коштує.

…Через три години, що пролетiли як одна, подруги сидiли у кав’ярнi i перебирали враження цього дивного дня. По дорогих бутiках, всупереч попереднiх планiв, вирiшили пройтися iншим разом. Для чого лiпити весь сир в один вареник? Двi останнi години Магда просидiла у машинi з книжкою в руках. «Краще б я книдлi* за той час зробила, чекала б вас вдома з обiдом», — беззлобно бубонiла вона.

Iз запланованого нiчого здiйснити не вдалося, окрiм купiвлi спiднички для Луїзи. Йшли за одним, а знайшли iнше, i дуже з тих несподiванок втiшилися.

— Правильний шопiнг — спонтанний шопiнг, — розмiрковувала вголос Iрина. — Що може бути приємнiшим вiд неочiкуваної покупки? Краще не витрачати час у марних пошуках запланованого, а придбати рiч, яка несподiвано припала до душi.

Нiхто й не сперечався.

Iрина накупила оберемок речей та заготовки для одягу та iнтер’єрiв — i собi, i для колекцiї «Вiнтаж», над якою зараз працювала, i для своїх клiєнток. Галя набрала дев’ять кiлограмiв англiйських та нiмецьких книжок. В однiй з крамниць, де товар продавали на вагу, по дванадцять гривень за кiлограм, купила Брема Стокера, Голдiнга, кiлька жiночих романiв i дитячих книжок, заплативши за всю цю розкiш сто вiсiм гривень. Зробила кiлька нотаток у своєму записнику для майбутнього репортажу. Магдi, поки вона вiдсиджувалася у машинi, як поцiновувачцi дерева купили чудернацьке рiзьблене яблуко («Iгорю сподобається, — прокоментувала Магда, побачивши його. — Воно, мабуть, з яблунi зроблене»), керамiчних ангеликiв («Зроблю композицiю на вiкно», — пообiцяла вона) i тканий килимок невiдомого походження. А Луїзi припала до душi смiшна негарна лялька з тканевою етикеткою «hand madе». «Яке чудо!», — задоволено повторювала Луїза, промацуючи ручки-нiжки, наповненi крупою.

Яблуко Iрина подарувала Магдi зi словами: «Нагорода за терплячiсть». Воно було розмiром з натуральне, але неправильної форми. Схоже на золотий ранет, шершаве, помережане малюнком старого дерева. На верхiвцi була колись якась деталь — швидше за усе гiлочка або листочок. Зараз з макiвки яблука стирчав тупий уламок зi згладженими краями. Коштувало яблуко 21 гривню. Магда не випускала його з рук, дивувалася — нiби проста рiч, i водночас — не проста. Спецiально зiстарений «новодєл»? Нiби хтось пройшовся щiткою з металевим ворсом по дереву, оголив та вивiв на поверхню твердiшi прошарки. А, може, це стара рiч, що вiдносно добре збереглася?