Волинь

— Ні, — сказав Василь, — їх поставлять перед суд. Вони десь. там ніби зірвали залізничний міст, щоб затримати український панцерник, що спішив на фронт під Хвастів. Один із них жид. Громада жидів Острога хоче його визволити, але лічницю день і ніч береже міліція. Поранили їх, коли ті хотіли тікати. Одному куля пройшла через живіт, другому через праву лопатку.

Володька ця історія цікавить. Він навмисне намагається стати, як може, ближче коло ліжок тих злочинців. Вони обидва лежать навзнак. Жовті, висохлі. Уста спраглі. Жид весь чорний, давно голений, з твердою відрослою бородою.

Володько дивиться на нього і думає:

— Ну й чому жидові втручатися в наші справи? Яке він має на це право? Бозна-звідки прийшов на наші землі, може жити і торгувати… Так ні… Йому того мало. Він ще задумав шкодити молодій державі… Йому хотілося б, щоби народ цей ніс вічно ярмо неволі…

Повний вражень вертається Володько з Василем додому. Коли виїхали в чисте поле, йому робиться нудно, холодно. Сонце над заходом, тому холоднішає. Володько щільніше захристує свій одяг. Але він чує, що в голові стає неясно. У очах ніби туман. По цілому тілі, здається, хтось ллє холодну воду. На обличчі з'являється блідість так, що навіть Василь помічає.

— Що тобі, Володьку?.. — питає він.

— Щось зле… Трясця трясе…

— Йди сюди… Сідай осьде…

Василь огорнув Володька кожухом, вкрив ноги і вдарив по конях. Він боїться за Володька. Він сам не раз бачив і пережив різні хвороби. Тиф. Страшне слово. На ньому дуже виразно помітно тиф…

Як доїхали додому, як злазили зі саней, все це Володько ледь пригадує. Йому постелили на печі на гарячому черіні. На чоло виступив піт, але пропасниця не вгавала. Почали лізти на думку різні нісенітниці. Якесь чорне пооране зі широкою борозною поле. Він іде ним, стрибає зо скиби на скибу… Перед ним, над ним, за ним безліч чорного галач-чя. Чорні птахи літають, кричать, торкають його крилами, застеляють від зору небо і сонце. Йому здається, що він не дійде до кінця того поля, що впаде. Але він мусить дійти. Мусить! Він знає, що як не видержить, як тільки спіткнеться, як тільки впаде чи присяде, на нього накинеться і заклює все те хиже галаччя. Тому він мусить йти…

Далі він бачить стару свою хату в Лебедщині. Виразно пізнає лаву, стіл, образи. Бачить той головний образ Бога-Саваофа на покутті і бачить ледь помітне червоне світло перед ним. У хаті і не світло, і не тьма. Жовто так, ніби всі вікна зі жовтого шкла і через них переходить світло сонця. Він ще зовсім малий, ходить сам один по хаті і чогось шукає. Ходить навкруги коло лавиць мацає щупками своїх пальців кожний предмет, мов сліпець, і йому здається, що в цій хаті він забув чи загубив щось неймовірно дороге. Здається, що він мусить те знайти і винести на денне світло.

У голові шумить. Поволі вриваються останні ниточки свідомості, і він грузне в безконечну безодню темноти.

Дивне було його пробудження. Перше, що кинулося в очі, це яскравість соняшного проміння, що товстим стовпом вривається до кімнати. Відкриваючи більше очі, він ніби жахається. Здається, що то далі тягнеться непритомність і кошмар. Перед своїми очима виразно бачить обличчя батька. Велике, порізане зморшками, заросле бородою.

— Ну? Ну, як же тобі? — чує батьків голос.

Володькове обличчя стягається… Вся його сила збігається до уст, які хочуть виявити хоч яку-небудь усмішку. Бо через сон, слабість і світло сонця бачити батька і є йому дуже приємно. Здається, що він десь довго блукав серед буревіїв та революцій, попав на якийсь новий тихий світ, де затишно і так байдуже. Сонце і більше нічого. І ще, правда, батько… Любий мій, коханий батько!..

Володька оточили всі присутні. Матвій почув лиху вістку і прибув. Застав Володька вже після кризи, яка пройшла щасливо. Сім днів лежав у непритомності. Тепер опритомнів і відчув голод. Йому дали пареного молока. Випив трошки і дуже швидко почув, як прибуває сила. Вже він може поворушити язиком, пальцями рук і ніг. Смак молока видався дуже гірким. Хочеться чогось солоного або кислого. Одначе такого йому не дають.

За вікном уже весна. На річках рухнув лід. На полях зникає сніг. Сонце ллє і ллє гарячі промені на землю, заливає ними кожну травинку, билинку, камінь. Оживає природа, бринить, барвіє.

Матвій приїхав ще саньми, але тепер квапиться вертати, бо боїться, що зникне останній сніг і не буде можна їхати. Оповідає, що і в Тилявці люди на тиф нездужають. Довідується, що в Дермані за цей час багато похворіло. Багато людей померло. Матвій хоче забрати Хведота додому. Василя вислав до війська. Це дуже всіх здивувало. Як же так? Нема ніякої мобілізації, і порядний господар висилає свого найстаршого сина до війська. Хай там вовтузяться всякі волоцюги. А хазяїнові не місце там…

На це Матвій:

— Воно, я поміркував так: бачу, що минуло вже наше. Тепер, люди мої, мало за землю битися…. Тепер, знаєте, наперед ту землю відвоювати треба. І я так кажу: за нашу землю воює тепер всяк, кому тільки не заманеться. А господар її, наш мужик сидить зложивши руки і чекає. Думає собі, хай, мовляв, б'ються, а я перечекаю. Ні. Тепірка не те. Тепірка не перечекаєш… Тепірка хто кров проллє, того земля… Я цілий свій вік лив за неї піт свій, а тепер сина післав, хай кров проллє, як треба буде. Не чийого сина, а свого-таки…

— Так Василь у війську знов? — не витерпів і через силу радісно питає Володько.

— Еге ж! — коротко відповів Матвій. — А Хведота заберу. Он весна йде… Може, хоч бороною поволочить трохи. Посіяти сам ще потраплю…

Володько чує безсилість. Він не може втримати сліз своїх. Може, то слабість, може, щастя велике. Він ще і ще раз переконується, що отой суворий, простий, з розумними очима дід, то його власний батько. Йому приємно від цього, бо бути сином такого батька це найбільше щастя на землі. Володько не знає добре, що з ним твориться. Оголені його нерви так само, як і колись в дитинстві, гостро сприймають кожний звук, кожну барву… До голови приходять возвишені думки, які немов відкривають перед ним нові, невидимі до цього часу, простори. І от тепер, бачачи перед собою рідного батька, чуючи його мову, йому хочеться зірватися з постелі, обняти батька і цілувати його тверді мозолисті руки, його широке чоло, його благородні, зі щирим, одвертим поглядом, очі.

Він помітив; що батько не тільки працює, але й думає. Він не виявляє своїх дум назовні. Здається, все робиться так, як йому хочеться. Але коли приглянутись, то він цупко тримає життєве стерно у своїх міцних п'ястуках і пильно стежить, щоб ні одна хвилина його життя не лишилася неопліднена творчою думкою.

Шкода, що Володько не може встати, щоб довше побути з батьком. Тих кілька днів, які тут проведе, надто мало для Во-лодька, а до всього він бачить батька лише пару разів на день. Все він десь ходить, їздить, говорить з людьми. Володько не од-важиться сказати батькові, щоб він лишився коло нього…

Приїхав із Залужжя Хведот. Він вдоволений, що їде додому. Наука не цікавить його. Його більше тягне до господарства. А Матвій каже:

— То, знаєте; кому що… Кому кадило, а кому ціп. Кожна людина має те робити, до чого лежить її душа. Силуваним волом не наробишся… Мої сини мусять самі собі вибирати життєву дорогу. Я маю допомагати їм так довго, поки буде на це потреба. Далі хай самі борються.

Вечором сходяться до Єлисея люди…

— Ну, а як там у вас? Що там Петлюра?..

— У нас тихо. Он тільки зле самогон женуть. Нема кому припильнувати.

Довго гуторять, міркують. На весну мають ділити панські землі. Матвій заявив, що він у тім «неконтентний». Хай, хто хоче, бере, а він на дароване не ласує. Він на свому прожив, дітей своїм хлібом вигодував, хотілося б на свому і кості зложити.

Матвій з Хведотом від'їхали. Володько ще не встає, хоч виразно поправляється. Дуже тяжко діткнула його вістка, що померла тітчина Катерина. Ще недавно була здорова. Матвій був у тітки, відвідував, забрав Хведота. Все було як слід… А минуло півтора тижня, Катерина лягла і по кількох днях не стало її. Лишилася її маленька дочка сиротою. Володько згадує ту людину. В очах його вона все та весела щебетуха, ясноока дівчина, яку знав ще в Лебедщині. Чого побоювалась Настя, те і не минуло. Не мала вона щастя замужем. Чоловік не шанував її. Родилась дочка, а він хотів сина. Мало не вигнав її разом з дитиною. Катерина поплатилася за нерозважне кохання, мов той метелик, що легковажно летить на вогонь. Скільки пісень виспівала вона. Скільки не доспала ночей. Скільки вилилося з її синіх очей гарячих дівочих сліз. Всьому тепер кінець. Володько нездужав навіть піти на похорон…