Юрiй Мушкетик Крапля кровi

— Евакуювали ми госпіталь, їхали повз наше місто. Я… Тобто… Мені треба було заїхати в справах. Довелося заночувати в місті. Пішов у місцевий госпіталь. А там… Там не виявилось жодного лікаря… Всі вони… Два дні ми влаштовували поранених на попутні машини. Траплялися вони рідко, бо госпіталь містився далеко від дороги. Ранком третього дня я вийшов з барака, а в дворі — німці. Вони теж побачили мене. Першої миті я скочив назад, защіпнув двері… До речі, я не міг застрелитись, мій пістолет лишився в сусідній кімнаті. Я міг повіситись…

В оцьому другому госпіталі служив санітаром дядько Шах. Вдвох ми й пройшли полон. Семеро нас втекло з табору під Краковом. З того дня — воювали разом.

Після трьох місяців госпітальної койки став я до хірургічного столу. В тому ж таки госпіталі. Потім мене поранило знову. Я видужував удома. Мене доглядала твоя мама. Дев'ятого травня сорок п'ятого року почалася перевірка, як і за яких обставин потрапив до полону, що робив там. Твоя мама відмовилась од мене, як від непевної людини, вона залишила квартиру і виїхала.

«Щоправда, не сама, а з директором фабрики, тебе при — поручила тітці Килині, моїй двоюрідній сестрі».

Ти жив у тітки Килини.

Холод вже розповідав не стільки Олегу, як собі. Спомини гострими колючками витикались з серця і, коли ламав, віддавались болем. Але тільки йому.

Олег ледве чи й слухав. Все те, може, й так, а може, й ні. Старші взагалі часто навіть іграшковий пістолетик називають гарматою. Його власна кривда видавалась не меншою, а більшою.

— І що ж тепер робити мені?

— Працювати. Як інші.

— Помічником до дядька Шаха чи на Київ — Товарний цеглу вантажити?

Прокіп Гордійович відчув, як у його грудях теж загоряється злість. Намагався пригасити її, але кожне синове слово — мов сухий віхоть до вогнища.

— А хоч і вантажником. В наш час, коли нам були потрібні гроші, ми йшли на лісопильню й вантажили колоди. За ці ж гроші купували дівчатам морозиво. І не ховали од них мозолів. Правда, тоді людина взагалі шанувалася по мозолях. Що більші мозолі, то й шана більша. А ви мозолі за ганьбу маєте. Он під парканом — купа сміття, вже два роки перестрибуєте через неї до волейбольного майданчика. І ніхто навіть не спробував взяти ноші й лопату. Як же — сором. А вже підмести вулицю…

Камінь котиться з гори, вибиває десять. Одна думка зрушує іншу.

«Справді, чому наші діти соромляться прибрати сміття? Чому ми почали лякати людину мітлою та лопатою? І чому декотрі міряють людську душу грішми?»

— Ми самі спізнали хугу і кутали вас од морозів. Ми затуляли вас од вітру, не давали порошині впасти над ваші голови. — Розумів, що цього говорити б не треба, але вже не мав сили спинитися. — Отуди б вас усіх. В окопи… Де страх, де воші, де м'ялиця з сухарів. Тоді б спізнали…

Олег підвівся, тремтячими руками відставив стільця.

— Ти так… Ніби в війні ваша заслуга. Неначе ви її розпочали, щоб вигартувати себе в отаких от…

— Ти… ти… — Червона пелена гніву застелила Холодові очі, стиснула пальці в кулаки… — Отак з батьком… Слизняк…

— А ти… Переміщена особа.

Либонь, то не він, то долоня сама вимахнулася в повітрі І вкипіла синові в щоку.

Олег похлипнувся, якось дивно ікнув, вхопився за щоку обома руками. Першої миті хлопець навіть нестямився. Страх, великий, не знаний раніше, паралізував його. Він і далі володів ним, штовхав до дверей. Спиною вперед. Крок за кроком. До страху долучилася образа, вона захлюпнула його, пролилася сльозами. Олег повернувся і вибіг а кімнати. Але куди йому було бігти? В дворі, на вулиці — люди. І тут, на сходах, могли здибатись знайомі. Олег зійшов на перший поверх і сховався, мов маленький хлопчик, в куток за двері. Стояв, схлипував, ятрився образою, карався думкою. Нащо подав документи до медінституту? Нехай би Ліля сама. Тоді б такого не сталося. А тепер… Ой, як же вона… Мабуть, зболіла душею…

Ліля така ніжна, така чутлива. Він мусить її знайти. Він їй скаже…

Олег вибіг з парадного. На вулиці вже снувались сутінки, в вікнах будинків горіло світло. Але в Біланів — темінь. Ліля, мабуть, з туги блукає десь в самотині. Вона, звичайно, повертатиметься звідти…

Аілю зустрів біля скверу. Дівчина була не сама. Поруч йшов не знайомий Олегові невисокий чорнявий хлопець, несміливо тримав її під руку, ніс Лілину червоненьку, в білу горошинку сумочку.

Дівчина не бачила Олега.

— Лі… — покликав несміливо.

Він зараз навіть не образився на неї за сумочку. Хоч то — його подарунок. Ліля оглянулась, щось сказала хлопцеві, і той неохоче пішов уперед.

— Ну? — Лілині брівки суворо зкрилені, в зіницях спалахують і гаснуть сині вогники.

— Я… Я нічого… Знаєш…

— Знаю… Ти справді нездатний зробити нічого хорошого.

— Ні ж… Нічого… От слово…

— І там нічого, й тут нічого. Більше не ходи за мною… Коли отакий… земноводний.

Те слово впало на Олега, мов нагла сокира. Він аж відхитнувся, штовхнув спиною прохожого. Вже не чув, як сварився той. Олег ішов навмання: прохідними дворами, завулками, глухими вуличками. Образливе слово гналося за ним, мов лютий пес. Від нього втекти немога, немога сховатися. Ні, він уже не карався думками. Образа, гнів, — все перегоріло в душі. Тепер там — лише холодний попіл. А те слово — мов присуд. Та ще десь, глибоко — глибоко, на самому дні, тліла жарина: «Вони пошкодують. Вони зрозуміють…»

Олег бачив, як ридає Ліля, як вона притискує у відчаї до грудей червоненьку сумочку. Вона не відходить од вікна, дивиться на вулицю.

І в лад його думкам невідомий голос нашіптував божевільно — розпачливого, красивого вірша:

Ти іще наплачешся в тривозі

І навиглядаєшся вночі.

Олег бачив і батька, котрий схилився над столом, обхопивши в розпуці сиву голову. Нехай плачуть. Нехай караються! Так воно й мусить бути. Йому нема за чим вертатися. Там, позаду, — друзки розбитого щастя, порожнеча, сум. Олег запитував, що зробив би він, його герой. Мартин Іден. Але відповіді шукати було не треба. Іден давав її своїм вчинком. Він знав, куди прокласти свій останній путь.

І все ж Олег здивувався, коли опинився на річковій пристані. Ще вчора домовлялися вони з Лілею: складуть завтра останній екзамен і прийдуть сюди. Поїдуть кудись далеко — далеко і повернуться аж другого дня. Вони вже зібрали й гроші. Додому подзвонять за кілька хвилин до відходу пароплава. Тільки скажуть і повісять трубку. Нехай потім сварять; один раз можна перетерпіти. Всю ніч сидітимуть на палубі. І там він… Ні, Олег скаже їй все віршем:

Сміються, плачуть солов'ї…

— Вам куди?..

Просто над віконечком каси — табличка розпису руху пароплавів. Олег порахував гроші, назвав пристань. Далі хлопець вже не думав, він просто скорився графіку. Чекав у залі разом з іншими пасажирами, йшов по сходах, відшукував місце. Знову чекав, безмрійно втупившись у білу стіну пристані. Кинувся, аж коли над головою прощально, безнадійно закричав гудок. Той крик знову перекраяв його серце… «Вони сидять… Нічого не знають». Пекучий жаль, жаль до самого себе стиснув його серце. І вже не відпускав більше. Олегові чомусь стало шкода і всіх оцих людей: бабусю з плетеним кошиком, дядьків, котрі просто на палубі розпили чвертку і тепер зажурено дивилися кудись угору, на вершечок щогли, дівчат, які вели біля борту літературний диспут. Колись би він неодмінно вхопився за ниточку їхньої розмови, затягнув її у вузол знайомства. Тепер же… «Вони нічого не знають». Ось уже розтанули в сумній, журній далечині вогники міста. З лугу, з пітьми непомітно підкрався, вибурхнув вітер. Прапор над головою вдарив пострілом. Один по одному підводились пасажири, ховалися в теплому череві пароплава. Почовгала бабуся з кошиком, побігли дівчата, притримуючи руками краї квітчастих суконьок. Лишилися тільки дядьки. Позастібали щільніше ватянки, поклали під голови клунки, вклалися на ніч. Олег теж застебнув верхні гудзики теніски, оглянувся на дядьків. Ні, вони йому на заваді не стануть. Обережно переступив через поручні, тримаючись за них, спустився позаду палуби вниз. Там стояла темінь. В бліденькому промені ліхтаря гадючився ланцюг, сіріли якісь ящики, горбився брезент. Олег над силу одривав від помосту ноги. Здавалося, їх притягували знизу невидимі велетенські магніти. Ось і корма. Намацав її руками, зіперся грудьми. Вода плескала поруч. Поміст під ногами тут здригав відчутніше, ніж на палубі. То, мабуть, його тремтіння передалося Олегові. Вчепірившись руками в мокру дошку, з жахом вслухався в моторошний плескіт. Він все наростав, свердлився в вуха, холодив душу. Хлопець відхилився, у одчаї відступив на крок. І враз… Пронизливе, верескливе жіноче «ой» аж підкинуло його вгору. Лопітли — во зашарудів брезент, щось чорне викучмилось з — під нього.