Юрiй Мушкетик Крапля кровi

А батьки завжди хочуть, щоб борозна, яку прокладають діти, була глибокою й рівною.

— Ти на вокзал, тату? — обірвав плин його думок Олег. — Я проведу тебе.

Вони вийшли на широку, пряму вулицю.

— Не треба… Мені ще в готель. Ти вертайся. Там дівчина… Вона все ще плаче.

— То вже з радості.

— Треба вміти ділити й радість.

Він бачив, як синові очі сяйнули вдячністю. І хоч у власну душу легеньким холодком війнула образа, не виказав того.

— Вертайся. Ти ж тепер писатимеш мені?

— Писатиму, часто.

Прокіп Гордійович простягнув руку для прощання, затримав на мить. Завагався. Останні слова нагадали за листа. Він таки трішки покривив перед сином. Мабуть, покривив вперше в житті. Бо не був певен, чи варто віддавати того листа. Чи можна? Але тепер…

— Мало не забув. Там тобі лист. Ліля передала. Я в лабораторії сказав, куди їду…

— Лист?.. — По Олеговім обличчі ледь помітною хмаркою пробігло вагання. — Вкинь його в скриньку, по моїй адресі… Або й зовсім… Тобто як хочеш.

Знайома стежка. Знайомий обніжок. Трава по ньому: висока, буйно — зелена. А обабіч — жито. Над житом — примхливе марево.

Село тут обійнялося з містом. Жито хлюпає зеленою хвилею в паркан лікарні, в стіни водонапірної башти. Це — поля дослідної станції.

Упоперек житнього лану розгонисте біжать до далекого селища високі стовпи. Гудуть над землею дроти, течуть в дванадцять тоненьких металевих цівочок чиїсь турботи, зізнання в коханні, сльози. На дротах — довгою низкою — стрижі. Маленькі живі грудочки радості й печалі. Сидять тихо, насторожено, ловлять теплими лапками живе пульсування дротів: людських турбот, надій, людського горя. Сполохано зриваються, линуть понад самим житом, вбивають білими грудьми з зелених хвиль хмарки пахучого, дозрілого пилку, знову сідають, всі на одну дротину.

«Мабуть, тією дротиною, — думає Прокіп Гордійович, — течуть зараз добрі, веселі вісті».

Прокіп Гордійович давно назнав цей обніжок. Влітку, весною ходить по ньому до лікарні. Ніхто його за це не сварить — трава однак під осінь засихає на корню. Тут йому найлегше мислиться, тут він відпочиває душею.

Але сьогодні всьому широкому лану годі вихлюпати тривожний настрій з душі. Він ще не був у клініці, не, знає, що там, в лабораторії. Може, хлопці опробовували самі?

Небо чисте, тільки на самому крайнебі насурмилась темна хмарка. Такі хмарки віщують грози. Він любить грози. Він певен, їх любить кожен, хто любить ясне небо. В чеканні грози природа розкривається вся, до останньої стеблинки. Розкривається в запахах і кольорах, у всіх своїх таїнствах. Людина теж чекає грози в неспокої, їй боязно, їй і радісно. Чому? Може, тому, що людина сама часточка природи, чекає з нею, радіє невідомими тайниками життю й буянню. А може… Може, тому, що грози очищають душі. Він знає: ще будуть грози, буде сонце. І від того почуває себе дужим. Міцним.

Холод зупинився, зірвав житню стеблину. Відщипнувши з нижнього кінця, продув зелену трубочку, прикусив зубами. Стеблина м'яко хруснула, бризнула солодким соком. Він вдихнув у себе її запах, запах поля, весни, запах інших, далеких весен.

Ті весни лилися ось такою мелодією. Нехитрою й водночас манливою, як саме життя, як мрія про нього.

Але перший же звук завмер на його вустах. Холод підвів голову й побачив, що з другого боку обніжка назустріч йому наближалась постать. Знайома кожним ледве вловимим порухом.

Прокіп Гордійович вийняв з рота пищика, непомітно вкинув його в траву.

Білан ішов повільно, непевно, немов ступав не по обніжку, а по хисткій, вузькій кладці. Але дивився не під ноги, а прямо, на нього. Прокіп Гордійович відчув, як скалатну — ло серце, як затріпотіла, запульсувала жилка на скроні. Таке з ним було тільки в хвилини найбільшої тривоги. Холод здогадався — Білан ішов йому назустріч. Але що він хоче? Що йому ще треба? Холодові від нього — нічого. І він відступив, маючи намір пройти мимо.

Але його зупинили очі. Великі, сумні очі, в котрих горіло безмірне людське страждання.

— Прокопе, не втікай. — Голос Біланові тремтів, немов далеке марево на житах. — Я шукав тебе. Я знав… Я хочу тобі все. Все… Я винуватий перед тобою тяжко. Сам собі отруїв серце… А може, й не сам… Тоня… Все життя вона кохала тебе. Ну… Ні… Вірила. Я знав це. Я радів, коли сказали про твій полон. «Бач, який він».

— І пускав мене у свій дім?

— Я ненавидів і вірив. Я посміхався твоїм невдачам. Я й на виборах… Коли тебе на голову Хірургічного товариства… — записку написав. Я не був людиною… Навіть півлюдиною. Ступав по трясовині. І тебе хотів…

— Ну! — Холодів голос брязнув, немов ніж по каменю. — І що ж ти хочеш?..

— Я заблудив. А тепер прозрів. З лиха прозрів. Я прийшов проситись до тебе. В клініку. Помічником… Ординатором…

— У мене немає клініки.

— Я вже сказав… Написав. Прокопе, забудь… Не кидай. Я ще можу почати… Я ще стану людиною. Ти віриш, Прокопе?

Холод мовчав. Десь збоку, з яру вибурхнув вітер, погнав перед себе зеленаво — сині, завихрені на гребенях колосками хвилі. Вони докотилися до них, хлюпнули в груди раз, вдруге і загойдалися, зашуміли. Шепотіли про Щось молоде, давнє, лагідне. Вони ніби вклонялися їм.

Прокіп Гордінович нагнувся, зірвав дві стеблини. Одну взяв сам, другу простягнув Біланові.

— Пам'ятаєш? — запитав тихо.

Стеблина пахла недозрілим літом, грозою, далекою, нещербатою в правді юністю.

Білан прикусив зубами м'яке солодке стебло, відповів сумною посмішкою:

— Пам'ятаю.

Прокіп Гордійович ледве розчув ті слова. Він навіть не певен був, мовив їх Олександр, а чи то прошелестів вітер. Дивився Біланові в очі, напружені, повні неспокійної прозорості, де на самих денцях, в криничках — зіницях, спалахували і гасли, немов далекі зірниці, вогники, — дивився пильно, намагаючись відгадати те, одне—єдине: чи пам`ятає?