Якби

Я поглянула на електронний календар: 3 червня!

Тобто десять днів до тієї трагічної дати. І рівно стільки ж до дня, коли я почала затинатися. Якби того літнього ранку...

Я вскочила і нервово заходила по кухні.

Ось воно те ЯКБИ, про яке говорила бабця: «кожен вимовляє його по сто разів на день»…

Тільки я не входила до числа тих тисяч чи, як вона сказала, мільйонів. Адже спалила всі можливості будь-якого повернення навіть до пам'яті. Я заплющила очі, намагаючись уявити те полум'я.

І уявила: в ньому потріскували і згорталися в чорні рурки шкільні зошити, куди я записувала свої фантазії, обвуглювався старий бабусин ридикюль із колекцією флакончиків від парфумів, корчились і смерділи пластмасові ляльки, зникали листівки, що малювала на свята мамі, сумно дивився одним розплавленим оком ведмедик Тедді, плавились капронові стрічки, значки, альбом з марками, потріскували сірникові коробки з «секретиками»: гудзиками, підібраними на вулиці, мертвими метеликами, пластиліновими чоловічками.

Не помітила, як за вікном посіріло.

Я не прихильниця зустрічі сходу сонця, хоча через часті безсоння бачила його багато разів і боялася цієї тривожної години. На межі дня і ночі може статися все, що завгодно. На цій межі на мене завжди чатують найбільші жахіття ліжко розверзається, і я падаю, падаю вниз…

Сіре полотно неба поволі почало рожевіти, ніби його краї вмочили в полумисок з кров'ю.

Цвірінькнула перша пташка.

За нею друга. І третя. Я випила пігулку проти головного болю.

Тихо прокралась до спальні і підкотилася під бік Мирося, поглянула на його спокійне обличчя.

Подумала: якби тоді не прийшла в ту редакцію, з ним би зараз лежала зовсім інша…

3 червня

Я проспала ледь не до полудня.

Але встала бадьора і готова до дій. Вже не мучила себе запитаннями що зі мною трапилось і навіщо.

Мирось пішов на роботу. Я знову ввімкнула ноутбук. Набрала у віконці дати і числа.

«Тисяча дев'ятсот вісімдесятий»...

Але спочатку варто було перевірити себе що лишилося в пам'яті?

Того літа відбулися Олімпійські ігри в Москві і помер Висоцький. Йшла афганська війна.

Була б тоді старша, мабуть, згадала б ще щось. А так про ігри знала лише тому, що на екрані весь час показували ведмедика з кільцями на паску. І він мені категорично не подобався був надто пласким, великим, з банальною посмішкою і круглими очима. Як на дитячий смак досить несимпатичний.

А смерть Висоцького майже увесь наш двір сприйняв, як власну, весь день з вікон линули досить погані магнітофонні записи його пісень, утворюючи неймовірну какофонію. Чоловіки нервово курили і розливали горілку під дерев'яними дахами дворових альтанок.

Афганістан… З цієї далекої і невідомої країни, котру у дворі називали «Афган», наприкінці того жахливого літа привезли труну з тілом сина тітоньки Ніни, і вона одразу постаріла…

Це і всі мої знання з приводу «великого життя», адже моє, «мале» з загибеллю Ярика, Людиною в Чорному Капелюсі, розлученням батьків, затулило від мене все інше. Чи могло бути інакше?!

Що я бачила на екрані монітора?

Перелік подій того червня, котрі ніяк не зачепили мене тоді і про які я мало що знала навіть зараз:

«1 червня 1980 кількість загиблих в Північній Ірландії за період з 1969 року перевищила дві тисячі чоловік…»

«3 червня 1980 внаслідок помилки американського комп'ютера, що повідомив про радянську ядерну атаку, в США оголошена ядерна тривога…»

«9 червня 1980 у промові, виголошеній в Лондоні, Рой Дженкінс висунув ідею заснування у Великій Британії нової радикальної центристської партії…»

Яке мені діло до цього всього нині? І яке могло бути тоді?

Пробігла очима далі.

«11 червня 1980 полковник Каддафі призупинив «ліквідацію» лівійських емігрантів…»

Ги-ги! Дуже вчасна згадка про того Каддафі! Якби (якби!) тоді він знав, як повстане проти нього його відданий народ... Так, що далі?

«12 червня 1980 помер прем'єр-міністр Японії Масайош Охіра…»

А тринадцятого зовсім нічого не зафіксовано. Загибель одного маленького хлопчика і хвороба однієї маленької дівчинки в одному крихітному дворі радянських «хрущоб» були мільйонним спалахом локальних і нікому не цікавих дрібних катаклізмів «місцевого масштабу».

Остання важлива подія того місяця і року була датована 26 червня і стосувалася Франції: тодішній президент Жіскар д'Естен цього числа повідомив, що його країна має все необхідне для створення нейтронної бомби…

Нижче йшов перелік подій липня.

«19 липня 1980 в Москві відкрилися Олімпійські ігри, які бойкотували 45 держав світу…»

Про бойкотування ми нічого не чули. Принаймні ті, хто тоді мешкав у нашому дворі. Захопившись, я відкрила нове посилання, датоване нинішнім роком, і знайшла пояснення:

«Керівництво СРСР розглядало ці ігри як найважливішу ідеологічну акцію. Москву треба було показати всьому світові як головну вітрину соціалізму. Ідея олімпійського бойкотування належала Великій Британії, Канаді та США у зв'язку із протестом проти вторгнення радянських військ до Афганістану та переслідуванням радянських дисидентів…»

Так, про бойкот чи «вторгнення» ні в нашій родині, ні у дворі і гадки не було. Важливішим було те, що відбувається поруч.

Я подумала, що якби дійсно опинилася в тому році, то все одно нічого не могла б зробити в глобальному сенсі. Скажімо, зарадити смерті сина тітоньки Ніни чи попередити про Чорнобильську трагедію. Чи ще щось подібне. Хто б мені повірив? А от запобігти смерті Ярика могла б!

Уникнути своєї хвороби також.

Змогла б розповісти матері про її підступну подругу, тітоньку Зою, якої, до речі, ніколи не любила. Може, у мене дійсно, як сказала стара, є шанс?

А якщо він є треба діяти.

Я почала хутко збиратися.

І розгубилася: з чим і в чому мені збиратися до ТОГО двору?

Звичайне жіноче запитання здавалося не таким вже й простим.

Звісно, джинси і шифоновий топ, який дівчинка сприйняла за комбінацію, відпадають. Але це не головне.

Що взяти з собою?

Гроші? Ги-ги. Я навіть не пам'ятаю, як вони виглядали! Можна взяти долари. Але хто їх обміняє? І, здається, тридцять років тому долари мали інший вигляд. Хіба що потрапиш у відділок міліції за валютні махінації. Але якщо я там затримаюсь на кілька днів (принаймні до 13-го точно!), на що житиму?

Я заметушилась, бігала по кімнатах, розкриваючи шухляди і шафи.

Можна продати якісь речі здається, тоді все купувалося «з-під поли», недарма ж дівчинка казала про спекулянтів.

Я витягнула з шафи пару майже новеньких джинсів, загорнула їх в пакет, поклала на дно сумки. Що ще? Покрутила в руках крихітний плеєр у вигляді срібного човника, подарунок Мирося. Не впевнена, що тоді вони існували навіть за кордоном. Навіть наш звичайний магнітофон, якому вже років десять, може викликати підозру. Відпадає.

Що далі я думала, то більше розуміла йти доведеться «голою і босою». Як при народженні.

Надія була на те, що я зможу повернутися, як минулого разу. Отже, треба спочатку піти в розвідку, а далі буде видно. Про можливість не повернутися думати не хотілося…

Хоча на всяк випадок треба написати записку Миросю. Навряд чи я зможу зателефонувати звідти з мобільного. Я взяла аркуш і ручку. Що писати? Що пішла в… 1980 рік? Я зареготала, наче справді збожеволіла.

Написала так: «Миросю! Хочу нарешті з'їздити на консультацію до лікаря, якого порекомендував Олежик. Не хвилюйся. Профілакторій у передмісті. Можливо, затримаюсь на кілька днів. Пробач, що не встигла попередити раніше».