Якби

Що за секрети? підозріло каже чоловік.

Жодних! Просто мені треба дещо з'ясувати, нетерпляче кажу я. Іди, я скоро…

Ображений Мирось демонстративно грюкає дверима.

Отже, що каже Гокінг? Я знову відкрила посилання:

«…У невеликих масштабах час втрачає неперервність. На мікроскопічному рівні часопростір нагадує піну. Мініатюрні розриви і тунелі, які поєднують теперішній час із віддаленим на непомітну частку секунди минулим або визначають коротший шлях між двома точками у просторі, формуються в ньому і зникають. Теоретично такий тунель можна було б заморозити і збільшити до розмірів людини, щоб крізь нього міг пролізти мандрівник у часі.

Але навряд чи це коли-небудь вдасться. Чому? Тому що такі тунелі будуть живильним середовищем для парадоксів наприклад, крізь такий тунель можна буде побачити себе кілька хвилин тому.

Ба більше, можна було б через тунель вистрілити та вбити самого себе. Але це означає, що «я загину на хвилину раніше, ніж сам у себе вистрілю». Можливість повернутися в минуле неминуче призводить до виникнення таких парадоксів, оскільки підриває священний принцип фізики, що наслідок не може передувати причині…»

Все це було страшенно цікаво і... дуже далеко від мого розуміння.

Я навіть пошкодувала, що я скептик і прагматик, не люблю фантазій і всякого штибу вигадок. Звикла жити без пустопорожніх балачок. Хочу мати докази, вірю фактам, аксіомам і не терплю ніякого мракобісся.

Та дівчинка…

Хто б вона була її НЕМАЄ. Не може бути!

Я НЕ ХОЧУ, щоб вона була і бентежила мене своїми розбитими колінами…

Я можу читати зараз все, що завгодно, будь-яку наукову чи псевдонаукову маячню, котра збуджує домогосподарок і божевільних. Я не належу ні до тих, ні до інших.

І хіба можна вірити всьому, що «висить» в мережі?

Тим більше що на всіх цих «космологічних» форумах замість фотографій користувачів стоять портрети якихось монстрів з мультиків із закликами «тікати з великих міст», пророкуванням кінця світу і власними спогадами про мандрівки в часі.

Я подумала, що не один з цих форумних монстрів віддав би половину життя, щоб хоч на мить зіштовхнутися з невідомим. Певно, і я б не відмовилася від зустрічі з інопланетянами, ельфами чи як там?… гоббітами…

Залюбки поспілкувалася б з Білою Совою, відвідала Пандору чи пройшла б крізь стіну.

Все, що завгодно! Адже ельфи і гоббіти милі «кіношні» вигадки, улюблені герої нинішньої дітлашні.

А що відбулося зі мною?

Я не потрапляла ні в які коридори, не проходила крізь заморожені часові отвори, мене не присипляли і не вживлювали в мозок чіп. Нічого такого зі мною не було!

Я просто поїхала на околицю міста і втратила здоровий глузд! Від спеки чи втоми.

Але чим пояснити, що це відбулося двічі? Нічим! А якщо це так, то краще все забути.

Викреслити з голови.

Вимкнути ноутбук.

Більше ніколи не їздити на ту околицю. І нікому про це не розповідати. Хіба що… піти до скверу, знайти бабцю-гіпнотизерку, взяти її за барки і повести до відділку міліції. Вона точно щось зі мною зробила. Як кажуть «пороблено»…

Я поглянула на Місяць.

Він лежав на гладкій чорній поверхні, мов на воді, й дивився на мене. Скільки років я прожила без цього запитання: де він живе, чи має коли-небудь відпочинок? Це питання гостро хвилювало мене в дитинстві. Куди поділась та наївна дівчинка? Невже я змінилася настільки, що змусила її відділитися від мене фізично? Відірвала її від себе, мов присохлий струп з рани. Змусила існувати окремо. В іншому вимірі…

Стоп! Стоп. Стоп…

Я згадала, як кілька років тому мені довелося працювати в одній «жовтій» газетці і писати всяку маячню про аномальні явища природи. Ці теми були в моді. Газета розходилась «на ура».

Тоді один божевільний і невизнаний теоретик години чотири втовкмачував мені свої досліди щодо влаштування Всесвіту. Мовляв, Усесвіт складається з двох накладених один на другий світів. Вони прозорі і дуже слабо пов'язані між собою. Збіг є лише в «опорних» крапках. Один світ звичайний, другий «тіньовий».

В цьому тіньовому світі такий самий набір елементарних часток, атомних ядер, простих і складних молекул. За певних обставин і умов ці елементи ніби виходять на поверхню і перед щасливцями (той теоретик вважав себе саме таким) відкриваються картини минулого.

Але він нічого не казав про те, що в цьому минулому можна існувати.

І запевняв, що може вести діалоги з Сервантесом.

Чудово. Я теж була б не проти побалакати з Сервантесом, але зустріти саму себе це вже занадто!

Я пирснула і з острахом прикрила рот долонею. Згадала анекдот: в Петербурзі екскурсовод водить музеєм школярів, підводить до скляної вітрини, за якою два кістяки: великий і малий. І каже: «Це кістяки Петра Першого: в дорослому віці і в дитинстві».

Треба випити ліки і лягти!

Але як заснеш?

І знову ж таки: чому це трапилося саме зі мною, що в мені незвичайного?

Може, в усьому винен той мій «ривок», котрий я здійснила років у тринадцять?

Знову стоп. Як кажуть, звідси, будь ласка, повільніше…

...Суть того «ривка» полягала в тому, що одного чудового дня вона зібрала всі свої речі, всі, до найменшої дрібниці, у великий мішок.

Виїхала за місто, вирила яму, висипала туди вміст того мішка, підпалила. А потім засипала ту яму землею. В якусь мить з жахом подумала, що робить так само, як і її мати, нищить минуле.

Саме так це було. Пояснення? Дуже просто: хотіла назавжди відрізати від себе все, що пов'язане з цією, як кажуть дорослі, «золотою порою» дитинства! Вона набридла їй, вона сиділа в її грудях, мов кілок або велика «циганська» голка, не даючи вільно дихати і рухатись вперед.

Це «відтинання» сталося миттєво.

Вона повернулася до міста з зовсім іншим відчуттям і іншим віком, ніби одразу стала старшою за своїх однолітків років на сто!

Щоб закріпити те відчуття, того ж вечора пішла до бару, скуштувала найдешевшої горілки (знову з жахом подумавши, що, певно, вірно кажуть люди: «яблуко від яблуні недалеко котиться») і познайомилась із старшим хлопцем, який, на її щастя, виявився непоганим товаришем і не сміявся з її вади, як інші. Власне, його цілком влаштовувало те, що вона мовчала.

Особливо після того, як все, про що її ровесниці шепотіли в шкільних коридорах, трапилось...

Але що незвичайного в цій історії?

Мені здається нічого. Дівчатка з неблагополучних родин часто закінчують своє дитинство добровільно і раніше за інших. Словом, я жбурнула в прірву якийсь період свого життя, мов м'яч об стіну. І тепер він, підкоряючись закону фізики, полетів назад і влучив у мою бідну голову, розколовши її навпіл.

Отже, хоч би що це було душевна хвороба, наслідки втоми, марення чи (прости, Господи!) реальність, я мушу щось з цим робити.

Я знову поглянула на Місяць за вікном:

Може, ти знаєш, що саме?..

Колись ми з ним добре розуміли одне одного! Тепер я знаю, що Місяць ніколи не лягає спати, а просто тупо курсує довкола Землі, підкоряючись законам астрономії. І лише я збилася з орбіти.

Заради чого?

Несподівано я згадала про Ярика.

Як могла про нього забути? Думала лише про дівчинку і про себе! Як завжди, виявила свій неперевершений егоїзм!

Ярик.

Хлопчик, який хотів зі мною одружитись.

Перша незворотна втрата.

Раптом згадала, як приємно було бачити його сьогодні, не важливо де у маренні, божевіллі, у сні...

Я ж зовсім забула, який він був. Зовсім. Його подарунок ведмедик Тедді згорів разом з іншими речами. З ним згорів і біль-спогад про Ярика.

Якби все, що трапилось зі мною, було правдою якоюсь неймовірною правдою, непояснимою, незбагненною, якимось дивом, що зійшло на мене, не важливо, яким чином, за що і навіщо, я б могла попередити те лихо, запобігти, врятувати. Я ледь не підстрибнула на стільці. Ось що я маю зробити! Ось в чому полягає сенс цього дивного випадку.