Мене називають Червоний

І відразу згадали мініатюру, на якій підбурений шайтаном Деххак убиває рідного батька. В часи тої легенди, яку можна прочитати на початку «Шахнаме», світ ще не був таким старим, і все було так просто, що не існувало потреби комусь щось пояснювати. Захотів молока — подоїв козу, напився, сказав «кінь» — сів і поскакав, сказав «зло» — прибіг шайтан і переконав тебе, що вбити батька — це прекрасно. Вбивство Деххаком батька Мердаса з арабського роду — прекрасне, бо — безпідставне і скоєне опівночі в саду казкового палацу під зорями, що лили тьмяне світло на кипариси та різнобарвні квіти.

Потім ми згадали, як легендарний Рустем три дні бився з Сухрабом, який командував ворожою раттю, і, навіть не здогадуючись, що він — його син, відправив героя на той світ. Рустем порубав шаблею груди Сухраба на дрібні шматки, і тільки через роки, побачивши його нарукавник, який зберігала мати вбитого лицаря, дізнався, що знищив власну кровинку. Рустем плаче й побивається, та є щось у його горі таке, від чого наші серця здригаються.

Що саме?

По даху текке досі сумно тарабанив дощ, я походжав сюди-туди й раптом озвався:

— Або нас зрадницьки вб'є наш батько, майстер Осман, або ми зрадницьки — його.

Сказане мною мало під собою тверде підґрунтя й було правдою, а не навпаки, — нас охопив жах, і ми замовкли. Тепер я ще нервовіше метався з кутка в куток і, переживаючи, що зіпсував наш ностальгічний настрій, подумав: роз-кажу-но про те, як Ефрасіяб занапастив душу Сіявуша, і тема зміниться. Таких сюжетів я не боявся. Та чи не краще розповісти про вбивство Хосрова? Але розповідати так, як написано в «Шахнаме» Фірдоусі чи так, як у «Хосрові та Ширін» Нізамі? Оповідь з «Шахнаме» навіває сум: у ній Хосров зі слізьми на очах упізнає вбивцю, коли той проникає в його кімнату! Немов хапаючись за соломинку, шах просить слугу, який стоїть поруч, принести йому воду, мило, чистий одяг і килимок для молитви, бо нібито хоче вершити намаз, а наївний хлопчина, не розуміючи, що господар посилає його привести когось на допомогу, і справді йде по ті речі. Наприкінці цієї сцени «Шахнаме» Фірдоусі з огидою описує самого душогуба, що розкусив наміри батька: він — гладкий, у нього довгі патли й занедбана борода, тхне з рота.

Я походжав туди-сюди, в мене на язиці крутилося безліч слів, хотів розповідати, але, ніби вві сні, не міг вичавити з себе й звуку.

Й ніби вві сні я відчував, як вони втрьох перешіптуються, зиркаючи в мій бік.

Раптом вони навалилися на мене, миттю збили з ніг, і ми всі попадали додолу. Почалася боротьба й товкотнеча, однак тривала вона недовго. Я лежав навзнак, а мої друзі-вороги повилазили на мене.

Один усівся в мене на колінах, другий — на правому плечі. Кара притис мої плечі колінами до підлоги, а задом давив на живіт та груди. Я не міг поворухнутися. Всі ми були збиті з пантелику й тяжко сапали. Я ж згадав ось що.

У мого дядька-небіжчика був уредний син, на два роки старший за мене; сподіваюся, він досі заблукав з якимсь караваном і йому вже давно стяли голову. От що таке заздрість: бачачи, що я освіченіший, розумніший і благородніший за нього, він з будь-якого приводу сварився та бився зі мною, а якщо бійки затіяти не вдавалося, то говорив: «Давай поборемося» — і за хвилину поваливши мене на підлогу, так само розпластавши мої плечі колінами й впившись поглядом мені в очі — як оце зараз Кара, — пускав з рота слину: величезний плювок виростав і повільно опускався на мої очі — я від огиди крутив головою, а він радів і зловтішався.

Кара пригрозив, що мені не вдасться нічого приховати: «Де остання ілюстрація? Зізнавайся!»

Лиш за дві помилки мене гризли та душили лють і сум: не відчувши вчасно, що вони змовились, я ублажав їх теревенями. Завчасу не втік, не подумав, що заздрість приведе їх і сюди.

Кара знову пригрозив: якщо не віддаси останній малюнок, то ми тобі переріжемо горлянку.

Весело. Я міцно стис губи, так, наче, якби відкрив рота, то з нього б вилетіла правда. Та водночас розумів, що виходу в мене немає. Дійшовши між собою згоди, вони оголосять мене вбивцею перед головним скарбничим і вийдуть сухими з води. Єдина надія, що майстер Осман тицьне пальцем на когось іншого, та як би дізнатися, чи правду говорив про нього Кара? Чи можуть вони вбити мене просто тут, а потім зробити винним?

Кинджал був біля мого горла, від чого Кара, не криючись, тішився — це впадало у вічі. Мені вперіщили ляпаса: ну що гострий кинджал⁷ Ще раз зацідили по обличчі.

Але з того, що відбувається, можна зробити й такий висновок: якщо я нічого не скажу, то зі мною нічого й не трапиться! Це додало мені впевненості. Вони більше не приховували, що ще з учнівських років заздрять мені, бо я впродовж усього життя найкраще накладав фарби, виводив найкращі лінії і творив найдивовижнщіі малюнки, в чому немає сумніву. А я їх і любив за те, що так заздрили. І зараз до вас усміхаюся, мої любі браття.

Один із них — не хочу називати вам цього негідника — палко-палко мене поцілував, наче коханця, за яким нудьгував роками. Решта двоє спостерігали за нами. На пристрасть коханого побратима я теж відповів поцілунком. Якщо вже все наближається до розв'язки, то нехай знають, що бездоганні мініатюри — мої. Знайдіть їх і погляньте самі.

Мій поцілунок у відповідь вивів його з себе, і він з люттю став мене бити кулаками, та ті двоє його стримали. Всі вони розгубилися. Кару ж розізлила їхня товкотнеча. Здавалося, мої побратими лютують не через мене, а тому що їхнє життя виявилося таким куцим, тож тепер вони хочуть помститися цілому світові, всім і кожному.

Кара щось вийняв з кушака: то була довга голка з булавкою. Він підніс її до моїх очей і замахнувся, ніби ось-ось би ввігнав мені її в зіниці.

— Вісімдесят років тому, коли впав Ґерат, майстер над майстрами великий Бехзат збагнув, що все добігає кінця, і з честю отемнив себе, аби ніхто не примусив його малювати інакше, аніж звик, — промовив Кара. — Бехзат повільно ввігнав та вийняв з своїх очей голку, й велична Аллахова пітьма так само повільно зійшла на улюбленого раба Всевишнього, великого маляра з золотими руками. Голка, що зараз у моїх руках, потрапила з Ґерата до Тебріза разом зі вже сліпим і завжди п'яним Бехзатом. Шах Тахмасп послав її та своє легендарне «Шахнаме» в дар батькові нашого падишаха. Спочатку майстер Осман ніяк не міг здогадатися: чому шах зробив такий подарунок? Але тепер він розуміє, яке лиховісне побажання й справедливе послання несла з собою жорстока голка. Знаючи, що падишах віднині воліє бачити власне зображення, виконане в європейській манері, а ви, ті, кого він любив більше за рідного сина, зрадили його, майстер Осман учора вночі, сидячи в скарбниці, як і Бехзат, увігнав собі цю голку в зіниці. І що може стати мені на заваді отемнити тебе, падлюку, яка намагається знищити малярський цех свого вчителя?

— Отемниш ти мене чи ні, однак ми, врешті, не знайдемо прихистку ніде, — відповів я. — І не важливо, чи майстер Осман осліпне, чи помре. Якщо ми, творячи в європейському стилі, за покликом серця вносячи в наші роботи власні огріхи та індивідуальні особливості, станемо володарями стилю, то вже ніколи не будемо самі собою, лиш — схожі на самих себе. Якщо ж скажемо собі: «Ні. Таки малюймо, як давні майстри, й залишаймося собою», то падишах підшукає на наші місця інших, він-бо обернувся спиною навіть до майстра Османа. Віднині на нас ніхто й не гляне, хіба що пожаліє. А напад на кав'ярню підлив ще більше олії в огонь, адже половину гріха звалять на нас, малярів, за те, що поливали брудом ваїза-ефенді. Я старався їх переконати, що чварами й ворожнечею справі не зарадиш, однак толку було мало. Вони й не збиралися мене слухати, були занадто схвильовані, вірили, що, коли до ранку, не добираючи, де правда, а де брехня, звинуватять одного з нас у вбивстві, то виплутаються з пастки, їх не піддадуть тортурам, а в малярському цеху роками все триватиме, як досі.

Однак тим двом не сподобалися погрози Кари виколоти мені очі. А раптом з'ясується, що злочинець хтось інший і до падишахових вух долетить, як мене намарне отемнили? їх лякала й близькість Кари з майстром Османом та те, як різко вчитель про них відгукувався. Ті двоє спробували забрати в озвірілого Кари голку, яку він уже довго тримав перед моїми очима, Кара ж злякався, що вони доможуться свого й ми порозуміємося. Знову зчинилася товкотнеча. Аби мене не зачепила голка, за яку велася боротьба, я відкинув голову, задерши догори підборіддя.