Смак свiжоi малини

— Малинко! — вхопився за серце на мою появу.

— Доброго дня, я прийшла по наступну порцію пробників. Бо там, мабуть, трохи зосталося?

— Я вже не маю ані таблетки.

— Це пусте, можна ж виписати рецепт.

— Власне, що ні, — Губка заклопотано потер підборіддя. — Мить відвертості. Я дав тобі поганий пробник, Малинко. Пригадую, що мав кілька штук від представника фірми «Чорний Тигр». Він приніс ліки якийсь рік тому. Пробники спокійно лежали в шухляді. Позавчора читаю, що «Чорний Тигр» оголосив банкрутство. Викрито, що вони страх як махлювали при виготовленні ліків.

— Укидали до казана все, що було під рукою? — пожартувала я, але насправді було не до сміху. Останню таблетку я ковтнула неповних шість годин тому.

— Якби тільки це. Додавали наркотики, якісь таємничі порошки з межі чорної магії, одне слово, жах. А потім фальшували ліцензії. Ти навіть не уявляєш, як я непокоївся. Тепер із пробниками кінець. Найближчого року не кинуся на жодну новинку. Тому сьогодні ти дістанеш прамолан. Перевірений. Він тебе заспокоїть, зніме напругу, позбавить депресії.

Прамолан виявився пострілом у «вісімку». Може, навіть у «дев'ятку». Але ж і молодець той Губка. Ми й надалі працюємо над картиною.

25.03. Дощова субота. Ніхто не дзвонить, хіба що дощ у шибки видзвонює. А мені холодно. Брак глюкози й кохання. Зроблю-но собі маску з водоростей. Купила вчора ціле відро. Розмішуєш зелений порошок із гарячою водою, відтак мастиш гумоподібною масою стратегічні місця (визначення продавщиці), тісно обмотуєшся плівкою і спокійно собі чекаєш, поки водорості виграють війну з твоїм целюлітом. Мовляв, одна процедура — це мінус півсантиметра у стегнах. Після трьох — целюліт зменшується на один ступінь.

1.04. Дуля з маком. Він не зменшився навіть на волосинку, а я зробила п'ять процедур. І треба ж було купити ціле відро. Півтори сотні в болото, дослівно і в переносному значенні.

— Ти купила б за ці гроші півтори тонни кухонної солі, — порахувала Евка.

Ми сиділи в моєї бабусі, милуючись її черговим надбанням. Різьблені з дерева свічники, просто із Сибіру.

— І такий самий ефект. А радше, відсутність ефекту. І смикнуло ж мене!

— Ти шукала мету в житті.

— Знов якась проблема? — обізвалася з кухні бабуся.

— Ви й справді стали ліпше чути.

— Бо щодня змащую вуха амолем. Діє на все. На целюліт, неврози, отруєння…

— І на мету в житті, — шепнула я до Евки.

— На мету в житті найліпше допомагає свята Кінґа, — відповіла бабуся. — Це ота, з рожевого кристалу солі, на столику під вікном. Досить щоденно проказати коротку молитву. Залізний ефект.

— Це ліпше ніж Фен-шуй, — визнала Евка. — І не потребує таких витрат.

— Не порівнюй святу Кінґу до якихось китайських штучок.

— Перепрошую. А ви нам поворожите?

— У суботу не збудеться. І то першого квітня? Нема шансів.

— Та хоч би заради забави. Всупереч усьому. Згляньтеся над двома спраглими кохання жінками, — просила Евка.

— На брак везіння ти, певно, не нарікаєш, так? — буркнула бабуся.

— А хто сказав, що везіння означає щастя в коханні? Що мені з усіх тих хлопців, якщо я почуваюся самотньою?

— На самотність помагають не карти, а тільки свята Кінґа. — Бабуся стала роздивлятися кімнатою. — Ну що з вами вдієш? Де ті карти? У мене все губиться.

— Найліпше попросити про допомогу святого Антонія, — порадила Евка.

— Зі святим Антонієм я не розмовляю вже з рік, — відрубала бабуся.

4.04. А життя все ж таки буває прекрасним. Досить однієї звістки, і світ стає іншим. Я зненацька помітила перше листя й зелену траву. І звідки на вулицях стільки машин у весняних кольорах?

— Розкажи все ще раз.

— Але ж ти й замучила, Малино, — зітхнула Йолька. — Ну гаразд. Я йшла Віслянською в напрямку Плянтів.

— Зупинилася, щоб розкрити парасолю.

— Так, і раптом хтось сказав мені «привіт».

— Рафал.

— Він мав брунатну шкуратянку й коротко підстрижене волосся.

— Раніше ти казала, що дуже коротко.

— Він мав дуже коротко підстрижене волосся, — змученим голосом сказала Йолька. — Й нові окуляри.

— Що далі?

— Запитав, як у мене справи. Я йому сказала.

— Це можеш пропустити.

— Дякую. Потім запитав про тебе.

— Справді? — Я ніяк не могла повірити.

— Так. Запитав: «Що у Малини? Вона поїхала?»

— Я колись кинула йому таке гасло, — пригадала я. — І що далі?

— Нічого. Передав тобі вітання і сказав, що небавом зателефонує.

— Це коли? Як ти гадаєш?

— Не знаю, — стенула вона плечима. — Може, завтра, може, за тиждень.

5.04. Наразі він не зателефонував.

— Може, він просто так сказав, — розмірковувала Евка. — На відчіпного.

— Таж ніхто до нього й не чіплявся. Напевно, зголоситься, а як ні, то зателефоную я.

— Це був би найбільший ідіотизм з твого боку. Пригадай, як він з тобою порвав. Через тиждень після заручин. Якщо ти зателефонуєш, я більше до тебе не прийду.

— Ну гаразд, нехай уже буде, шантажистко нещасна. Почекаю. Бо ж він мусить зателефонувати.

9.04. Недільна нудота. Рафал і надалі не подає проявів життя. Йолька бачила його з дебелою.

— Її батько має адвокатську контору. Я знаю це від Віктора. Тільки не переймайся, Малино.

— Чим? Тим, що мій наречений ходить з багатою дівкою, а я ледь дотягаю до першого числа?

— Ти мусиш знайти роботу. — Йолька була дуже вигадлива.

— Знаю, бо інакше на мене чекає голодна смерть. Ще трохи, і залишаться тільки компоти з грушок.

— Старий нічого не підкинув тобі з тих двадцяти мільйонів золотом? — озвалась Евка.

— Вони ще пливуть.

11.04. Я закінчувала переписувати бібліографію до своєї праці, коли заявилася Евка.

— Знаєш, що трапилось? Але й день! Маєш якесь пиво?

— Кажи!

— І чого ти не віриш у карти? Пам'ятаєш, що мені випало? Проблеми з брюнетом, казенний дім або університет. Через жарт.

— Ну-ну, і що? — хвилювалась я. Евка вчиться в Агротехнічній академії сьомий рік, може, вони вирішили, що вже досить? — Ти вилетіла?

— Наразі ні. Давай те пиво, бо я мушу заспокоїтись.

— Я теж собі візьму, ти страшенно мене рознервувала. Розповідай.

— Пам'ятаєш, як ми в листопаді гуділи в «Сінґері»?

— Щиро кажучи, не дуже, — покрутила я головою.

— Ну, зосередься, така бабська вечірка на Андрія. Ти вже визначила термін заручин, і ми пішли це підлити.

— Зажди, тихо. Я пам'ятаю якісь уривки, — примружила я очі. — Середина листопада. Ти нарешті склала той іспит з йогуртів.

— Ну нарешті, — зраділа Евка. — Насправді це були плісняві сири, але молочні продукти теж. Із «Сінґера» ми пішли на Ринок, і біля Суконниць нас оминув Рисьо із серіалу «Клан». А ти ж знаєш, як я його люблю.

— Знаю. Тепер пригадую.

— Ну і ми його зачепили.

— Ти хотіла взяти автограф.

— Так, але мала з собою тільки заліковку та проїзний. То він розписався мені на заліковці.

— Бляха! Я пам'ятаю. Який жах! Він розписався там, де ставлять відмітку про залік.

— Предмет «Продукти дистиляції та їх похідні», прізвище, оцінка: «Міцно цілую». Єдина «шістка» в «заліковці». Ну і класно. А тут мене сьогодні перепиняє секретарка: «Пані Ево, прошу негайно зайти до ректора». Я ні сном ні духом, бо геть забула про той автограф. Заходжу до кабінету, а там Голяк, той, що читає дистиляцію, поряд ректор. Обоє серйозні, брови насуплені. Почав Голяк: «Хто поставив вам залік? Адже ви ще не написали курсову роботу». Я намагалася виправдовуватися, але Голяк упав у нерви. «Це злочин! Ви хоч уявляєте, чим загрожує підробка підписів?»

— Боже, я, мабуть, відкоркую ще одне пиво. І що ти зробила?

— Подумала, що це гаплик. Але не буду трясти перед ними гузном. Трохи гідності. Тож дивлюся просто Голякові у вічі й заявляю: «Якщо це злочин, то мене, певно, розстріляють?» А ректор усміхнувся й каже: «Пане доктор, я хотів би порозмовляти зі студенткою вічна-віч». Ви залишите нас на хвилинку?» Голяк вийшов, спопеляючи мене поглядом. А ректор питає: «Пані Ево, що це за вибрики з тим підписом?» Я відчула тінь симпатії, тож пояснюю: «Я побилася з подругами об заклад, що коли ми впродовж години зустрінемо якогось актора, то я підійду до нього й попрошу поставити мені залік. Не моя провина, що пан Пйотр зарахував мені саме цей предмет. Що вдієш, за відвагу треба платити», — завершила я.