Iнше gроно проникнень i свiдчень

Коли кати почали стягувати на череві коняки мотузки (до феномену було, як здається, застосовано тортури типу pottaro — улюблені розваги романського середньовіччя, далекі родичі східноєвропейської «диби»), черево луснуло і звідти під ноги трибуналу вивалився високоповажний сіяч знань. «Так парадоксально, — підводить повчальний підсумок письменник Скотт, — тортури врятували людину від загибелі». Нам залишається либонь подякувати Богові, що ми живемо не в Сараґосі кінця сімнадцятого століття, а в демократичній державі Україні у столітті XXI.

Хоча, з іншого боку, шкода тих часів, коли ще можна було нелюбого прохвесора застромити до конячого падла. Нині вже — зась. Світ став холоднішим і коректнішим. Три крапки.

Риби істини. Висохле озеро

Коли восени 1091 східна частина озера Сіху в Інчжоу (тепер Фуян, провінція Анхой, Китайська Народна Республіка) випарувалася під несподівано могутнім вересневим Сонцем, сотні тисяч великих рибин застрягли в гливкій смердючій багнюці. Тоді Су Дунпо (1037—1101), що виконував там секретне доручення імператора, наказав збирати рибу в сітки і переносити до західної частини озера, де ще збереглась вода. Цим подіям він присвятив два віршовані тексти. Його сучасник Чень Шидао (1053—1102) відповів на них трьома посланнями. Перший рядок другого віршованого послання перекладають наступним чином: «Лапати рибу можна було просто руками, ніби збираєш грудки землі».

Знавці давньокитайської літератури знаходять в цьому рядку комбінацію ієрогліфів «е шуй цюй юй», яка виводить поетичний образ доступної риби на найвищий щабель філософського узагальнення. Ми можемо припустити: Чень Шидао зрозумів, що час від часу настають такі духовні «спекотні осені», коли з мутної води міркувань під тиском обставин випливають незбагненні «риби істини». Зазвичай невловимі й хитрі, вони раптом стають доступними і зніяковілими. Примітивні люди використовують впійману істину примітивно — кладуть на «пательню пліток та суджень», отримують просту насолоду відкритого обговорення таємних речей. Мудрі ж люди дозволяють рибам істини спокійно жити в західній частині озера.

Хоча звичайним людям обмежений доступ до таємного та потойбічного, якісь особливі рудиментарні органи сигналізують нам (тихо-тихо, майже нечутно) про кліматичні зміни в астральних світах. Останнім часом навколо з підозрілою регулярністю почали вистрибувати і плескати хвостами різнокаліброві риби істини. Що дозволяє мені припустити: десь там, в одному зі світів тонких енергій, настала «спекотна осінь в Інчжоу».

Першою рибою істини стали чутки про відступ. Сірі люди, які приятелювали з людьми зла, почали приходити до наших укріплень і казати: «Це фатум. В наших тилах не все спокійно, ян та інь знову зрушилися, а батальйонні відьмаки пророкують зради та згіршення». Потім сірих відчутно поменшало на вулицях і в кав'ярнях. Ті, що лишилися, вперто теревенили про родинні проблеми, хворих тет і неслухняних дітей. Вони заглядали в очі цивільним і просили педагогічних порад. Цивільні переважно сірим не співчували. Ми зрозуміли, що люди зла залишили якусь зі своїх стратегічних позицій. Цей раптовий відступ не приніс спокою нікому, але створив порожнечу й тимчасове місце для уможливлення. Так завжди буває, коли снайпери залишають хутір, але гільзи все ще блискучі, теплі і відлякують псів.

Другою рибою істини стали звістки від тих, хто загубився у західному поході. Вони повідомили, що вийшли на береги океану, але тубільці не знають мови атлантів і вже кілька століть вважають Атлантиду загиблою. В супермаркетах біля берега океану наші мандрівники не знайшли ані бульби, ані цибулі. Дефіцит круглявих харчів та дивний присмак у напоях змусив замислитися командирів та укладачів мапи. Вирішено було шукати Атлантиду північніше і переважно вночі. Що безнадійнішим ставав пошук, то приязнішали тубільці. Вони приносили до наметів кольорові скляні кульки і казали, що їх викинуло на берег океану з невідомих глибин, де живуть лиш восьминоги і кракени. Вони натякали, що кульки таємничо пов'язані із релігією атлантів, але ретельна перевірка не виявила в тих кульках жрецької магії. Дехто з мандрівників захворів від розчарування.

Третя риба істини виплила з монетного двору. Там несподівано почали відливати залізні ордени і вкривати їх блакитною емаллю. Збоченське поєднання заліза з блакиттю стурбувало художників і поетів. Багато з них звернулося до давніх оковитих ритуалів і вклякло перед вівтарями, очищеними медом. Вони молилися ревно і заглиблювались до сяйва в очах. Але з того знову не вийшло нічого путнього: до блакиті монетники почали підмішувати сірку.

Ми зібрали риб істини і віднесли до чистої води. Ми не стали пророкувати зрушення світу, адже світ зрушився задовго до нашого народження. Ми не відкликали мандрівників з берегів океану, адже не всі скляні кульки ще перевірені на присутність магії. І ми відмовилися від орденів, навіть не мотивуючи цієї відмови.

Ми лише чекаємо, коли осінь в Інчжоу перейде в зиму. У ту дощову зиму, що наповнить водою висохле озеро.

Світло між головами

Від подій, які увійшли в переліки суспільних збуджень під назвою «Помаранчевої революції», минув час. Вони ще не стали «історією» у повному розумінні цього слова. Але вони вже й не несуть у собі рушійного напруження творчих верств суспільства, притаманного «теперішньому».

Явища на такій «проміжній» відстані стають зручними для символічних трактувань. Треба знайти особливі знаки-закріплювачі, якщо хочемо колись ще раз відчути сьогоденний алхімічний смак «вудженої» революції. Ревсмак-2006. Специфічний смак вже розпруженого, нафаршованого спогадами «буття другої свіжості». Тої свіжості, котрої буцімто не буває…

Для європейських алхіміків сімнадцятого століття двоголовий орел означав «час». Або ж символізував «течію підземної ріки Алтей», що трошки складніше для розуміння сучасної людини. Яка погано знає давньогрецьку міфологію, дивиться шоу про «останніх героїв», слухає «Новиє пєсні о главном», двоголових орлів бачить лише на гербах Росії ті Албанії і відстоїть від засновників алхімічного Ордену Рожевого Хреста на чотириста років.

Але насправді символіка орла не є недоступною для невтаємничених. Ліва голова орла повернута в минуле, права — у майбутнє. Посередині — таке собі «межичасся», відблиски примарного підземного світла на хвилях примарної підземної ріки часу. Ця ріка, переконують нас містики, тече з колишнього у невідоме «завтра» й ніколи не повертає… Відблиски на її хвилях важко вловити оком і думкою. Особливо коли око і думка звикли лише до банального бачення. Ще важче — втиснути це Світло Межичасся у рамки різноманітних класифікацій та визначень.

Так само і з подіями Помаранчевої революції. Можна означити їх простими словами. Мовляв, це була «революція зомбованих». Але це не скаже нам нічого суттєвого. Й мудрого теж. Можна сказати: революція породила небачене піднесення народного духу. І в цих словах важко буде знайти щось значущіше за підозрілий патос. Можна, натомість, пошукати глибші та змістовніші знаки та символи для визначень. Можна також спробувати розповісти кілька історій про помаранчеве світло між головами орла.

Перша оповідка буде про врятоване село. Це одна з популярних (і регулярних) історій. Вона проста й своєю простотою завжди приваблювала голлівудівських кіношників.

Зміст її такий: селище тероризують бандити, селяни наймають загін професійних бійців і ті дають бандитам прочухана. Більшість із найманців теж гине у бою, селяни повертаються до звичного життя й не відчувають вдячності. «Сім самураїв» Куросави, «Чудова сімка» Джона Еліота Стерджиса, «Червона ріка» Говарда Гоукса, «Дика банда» Самюєля Пекинпа, «Вовки Калії» Стівена Кінґа, «За дещицю баксів» Серджіо Леоне — великі притчі про врятоване село. Про подолання безвиході. Про спасіння.

Також це історія найманців. Людей, що йшли своїми заплутаними стежками і зупинилися аби підзаробити. Варіанти: спокусити сільську красуню, вициганити у місцевих чудодійний амулет, перепочити від грандіозних битв за грандіозну владу у сусідній країні чи у сусідньому світі. Зупинка має зворотний (дещо метафізичний) бік — село в очікуванні нападу стає передпокоєм пекла, «сірим інферно». І в тому передпокої найманцям затишніше, аніж селянам. Адже найманці — завше є мешканцями передпокоїв. Їх ніколи не назовуть героями і не пустять перепочити до вітальні. У них брудні чоботи і немиті руки. Руки, які робили зло. Після них у кімнатах залишиться запах неспокою.