Навчи ii робити це
Навчи ii робити це читать книгу онлайн
Нахабний дзвінок у двері змінив усе її життя. Ліза – відлюдькувата дівчина, яка звикла жити сама. Марта – цілеспрямована та впевнена в собі. Вони почнуть жити спільно, аби вгамувати почуття самотності. Марта посилює свій уплив на Лізу, і та поступово змінюється, відкриваючись назустріч новим бажанням і таємницям. Їхні стосунки гойдаються від кохання до ненависті. Аби врешті-решт розібратися в собі, треба зробити лише один крок…
Дизайнер обкладинки та художник Тетяна Коровіна
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
– Ага, хто про що. Я не бачив, а ось один місцевий житель Франц…
– Кафка, што лі? – не вгавав жартівник. – Так он, по-моєму, тоже прівідєніє!
– Та заткнись ти! То ж, значить, той Франц бачив її аж двічі.
Рудий, відскочивши трохи вбік:
– Вот что с людьми делает алкоголь!
Але Кєша, не звертаючи на нього уваги, продовжив:
– То вона точно схожа на… Ліза ж тебе звуть, правильно?
– Так, точно, – усміхнулася Ліза.
– Темне волосся, і бліда, і депресивний погляд…
– Сам ти депресивний! – запалилася Марта. – Не забивайте свої юні голови всякими дурницями. Он слухайте краще, що тьотя розказує! Цікаво, пізнавально і правдиво.
І всі раптом затихли й прислухались, що ж там розповідає «тьотя».
– Ходять легенди, що вночі тут з’являється водяний Кабоурек. За описом очевидців, цей дивний чоловік у мокрому зеленому пальті й капелюсі, обвішаний водоростями, любить відвідувати пивниці. Найчастіше він буває там, де музика грає не надто гучно, – натхненно оповідала жінка, дещо притишивши голос, що додавало містичності.
Хлопці вибухнули щирим сміхом, привернувши до себе увагу інших туристів, а Марта, кинувши «Ми не з вами», взяла Лізу за лікоть і відвела вбік, подалі від «неадекватних».
Тим часом усі розглядали балкон на останньому поверсі одного з будиночків, який називався «Домом Анни».
– Його історія пов’язана з сильною повінню 1892 року, – не припиняла інтригувати екскурсовод. – Кампа була повністю затопленою. Вода піднялася до балкона цієї жінки. Вона не знала, що робити. І раптом побачила, як неподалік пропливає ікона із зображенням Богоматері. Перехилившись через перила, Анна вхопила її, вийняла з води і стала просити про порятунок. Її гарячі молитви були почуті, і незабаром вода стала спадати. Анна повісила ікону над своїм балконом і запалила біля неї лампадку, у якій підтримувала вогонь. Лампадка світиться й зараз. Щоправда, світло підтримує електрична лампочка.
Лізі на мить здалося, наче на балконі промайнула жіноча постать у білому вбранні, і мороз пробіг її шкірою, а потім кинуло в жар, і тоді…
…Марта тримала її голову обома руками, сидячи навшпиньки, а над ними схилилися розгублені люди, і Лізина спідниця недбало задерлася так, що було видно трусики, а в горлі пекло й хотілося провалитися крізь землю. Розплющивши очі, Ліза спробувала заспокоїти переляканих глядачів:
– Усе добре, таке буває, але то нічого.
– Що ж ти так лякаєш? – голос Марти тремтів.
– Усе, шоу закінчено! – Ліза спробувала підвестися, і відразу її підхопили засмаглі Кєшині руки.
Хтось простягнув їй пляшечку мінералки, але вона заперечливо покрутила головою.
– Нічого страшного, просто невелике запаморочення. Дякую всім, ходімо далі. – Ліза намагалася виглядати сильною. Але почервоніла – чи то від сорому, чи від високого тиску.
Марта міцно обняла її. Невідомо, в кого більше гупало серце: чи в соромливої Лізи, чи в наляканої Марти.
– Скільки я тут валялась? Довго?
– Та ні, хвилини зо дві.
– Це добре.
– Аж нічого доброго не бачу. У тебе таке було раніше?
– Було, не було… Тепер це не має значення.
– Прекрасно. А що ж тоді має?
– Те, що ти поряд.
– Тобі нормально дихається?
– Так. Не бійся за мене.
– Солодка моя, маленька моя, хороша…
Відчуваючи теплі Мартині груди, сховані під тоненькою маєчкою, вдихаючи її терпкий запах, впускаючи її в себе – горду, струнку, вібруючу, налякану – крок за кроком, ковток за ковтком, як живу гарячу кров, як безцінний кисень, Ліза ставала щасливою. А може, вона стала такою ще задовго до їхнього знайомства, просто передчуваючи цей вулкан, відганяючи від себе слинявих самців, осягаючи свій первісний шлях…
…Вони пройшли у бік вулиці Цігельна, щоб побачити вуличку одного пішохода зі світлофором, відвідали музей Франца Кафки. Лізу дещо звеселили «фонтанні хлопчики», і Марта фотографувала її, примушуючи посміхатись так, як посміхаються маленькі дівчата, а потім сіли батарейки й фотосесію довелося зупинити. Вечеряли в Малостранській пивниці. Нічне містичне небо над Прагою зводило з розуму, то заколисуючи, то пробуджуючи, то розтікаючись казкою над зачарованими душами. Уночі там усе ставало іншим. Ліза нарешті відчула, скільки свободи лишає в ній соковите повітря, пропущене крізь її легені – живі жадібні фільтри. Прадавнє готичне місто творило з нею дива…
Тиждень пролетів одним подихом. Удень – тримаючись за руки, вночі – сплітаючись у обіймах, вони проживали одне маленьке життя, не задумуючись, що їх чекає там, за межами раю. Якби можна було зупинити час і гроші в гаманцях і приручити господарів житла, і не розтискати рук – якби справді так було можна, що б тоді? Вони думали про це синхронно, найчастіше – прокидаючись або засинаючи. Але губи їхні не випустили жодного слова, наче боячись порушити ту безсоромну всепоглинаючу нірвану.
І музикант у Замку Карлштейн, що зіграв на лютні справжній камерний концерт, і кощава примара в найглибшій підвальній ніші музею Бетлема, і кумедний індієць – поціновувач цілющого трав’яного лікеру, що намагався щось пояснити дівчатам кострубатою англійською у дегустаційній залі музею Яна Бехера, і навіть товста форель у річці Тепла в Карлових Варах набули особливої сакральності, завдяки своїй знаковості та яскравості автоматично потрапили до категорії незабутнього, такого, що здатне виринати із пам’яті навіть за неочікуваних обставин… То був дух. І він торкнувся до них усіма своїми уособленнями. І коли настав час покидати той примарний світ, хисткий острівок спасіння, за ними тягнулися цупкі запахи, сповиваючи їх, не бажаючи відпускати, запахи кориці й глінтвейну, кави, ванілі, шоколаду, пива, бездомних людей, собак, і можна було потонути в такому дикому коктейлі, якби не свідомість, що раз у раз вибухала червоним світлом, приводячи до тями. Витягши з гаманця квитки, Марта пильно подивилася на Лізу. І Ліза підморгнула: «Ні, все чудово!»
Біля під’їзду стояла бабця в майже антикварному зеленому пальті. Однією рукою вона тримала потерту, наповнену продуктами сумку, а іншою намагалася відшукати в кишені кодовий ключ. Побачивши, як таксист допомагає дівчатам виймати валізи з багажника, вона не втрималася від цікавості:
– Здоров, Лізо! – поздоровалась, ніби не помічаючи Марту, стара пліткарка. – А куди це ви їздили?
– Так, прогулялися трохи, – розчарувала Ліза сусідку.
По зморшкуватому обличчю жінки пробігла тінь невдоволення. Марта квапливо почала тягти валізу до дверей, випромінюючи роздратованість. Щоб хоч якось згладити неприємну напругу, Ліза таки вирішила перекинутися кількома штампами з бабцею:
– Ну, що тут цікавого відбувалося, доки нас не було? Усе на місцях? Усі живі-здорові?
Сусідка аж прицмокнула, жадібно підхопивши Лізину вдавану цікавість:
– Та де там живі?! Тут така нехороша новость…
– Що вже трапилося?
– Надька… Ну, та, з вашого поверху… – пробубніла стара з приємним передчуттям пліток.
– Що з нею? – розхвилювалася Ліза.
– Повісилась, дура така. У неї ж малу як забрали, то зразу вона наче чумна ходила: нап’ється й лежить сутками, а тоді по квартирах ходить гроші збирає, по копійці. А як їй щось про дочку скажуть, то вона, як тороплена: яка, питає, дочка? Нема в мене ніякої дочки! А тоді як закричить не своїм голосом, то їй уже хотіли врача визивать, думали, бєлочка схватила. Два дні тверезою її бачили. І все. Пропала. І двері ламати не прийшлось. Вона, видно, їх і не замикала ніколи.
Лізу наче облили окропом. Вона помітила, що тремтить, але не могла себе контролювати. І – знову – Мартині очі, скажені, з хижим блиском, впилися в неї запитально, а разом з ними осудливо присмокталися і вицвілі очі старої. Ліза відчула в собі щось слизьке й потворне, воно росло, ворушилося, жерло її зсередини. Врешті, вона ледве видавила: