На бiлому свiтi

Ольга Аркадіївна відчинила двері і попередила Платона:

— Спить Наташа, не розбуди.

— А де Михайло Костянтинович?

— Повіз професора на станцію.

— Що сказав? Як Наташа?

— Наташу треба забирати в клініку. Тут вона залишатись не може.

— Як же так, як же так? — Платон ходив по хаті, приклавши до грудей чорні, натруджені руки.

— Можливо, що треба буде робити операцію,— крізь сльози мовила Ольга Аркадіївна.— Бідна моя дитино…

— А коли відвезуть Наташу?

— Взавтра пришлють вертоліт.

Завтра. Як мало залишилось до цього «завтра»… Платон тихенько зайшов у кімнату до дружини. Вона спала, згорнувшись калачиком. Сів на підлогу біля ліжка і крадькома поглядав на неї: мати колись казала, що не можна дивитися, коли хтось спить, бо прокинеться.

Повернувся Нарбутов, і Ольга Аркадіївна покликала Платона.

— Ходімо покуримо,— запропонував Михайло Костянтинович.

Вони вийшли в садок. Під ногами шаруділо опале листя, і холодний вітер плутався в сухому гіллі.

— Нам треба, Платоне, поговорити відверто.— Нарбутов сів на лавочку і підняв комір шинелі.— Взавтра ми Наташу заберемо додому. Що будемо робити далі — вирішать лікарі. Тут її залишати не можна. Я розумію, як це тяжко тобі і їй, але іншого виходу нема. Наташа повинна бути під постійним наглядом лікарів… Ми багато думали з Ольгою про вас, про вашу з Наталкою долю. Єдиний вихід у цьому становищі — щоб і ти переїхав з Васьком до нас.

— Так, зараз це єдиний вихід, — погодився Платон,— але…

— Я знаю, про що ти скажеш,— перебив Нарбутов,— і розумію, що тобі нелегко залишити село, цю землю, яка вже зрошена твоїм потом. І слава про тебе, Платоне, звідси пішла…

— Яка там слава, Михайле Костянтиновичу, працював, як і всі, а роздули на всю Україну… На таку славу тільки один чоловік у нас заслуговує. Ничипір Сніп… А ми,— махнув рукою,— так, школярики в порівнянні з ним. У мене морда поголена була, то мене й сфотографували, а його ні.

— Про Снопа я теж читав, та думаю, що й ти дещо зробив… але не про це зараз мова,— глибоко затягнувся Нарбутов.— Тобі треба вирішувати, що робити далі. З відповіддю ти не поспішай, подумай, Платоне.

Нарбутов зайшов у хату, а Гайворон ще довго стояв, спершись на ворота, і думав про те, що завтра знову стане пусткою хата і ніхто не зустріне його на цьому подвір'ї.

…Дмитро в самій білизні сидів на ліжку і чекав Степку. Вона тихо, щоб не розбудити батька, увійшла до кімнати.

— Нагулялась?! — Кутень став у войовничу позу і виглядав дуже смішним.

— Ти чого оце вмостивсь на моєму ліжку? Ану марш на кухню!

— Степко, ну що ти?

— Забирай ковдру і йди. Швидко!

— Знову проганяєш мене? Десь волочилась, прийшла і…

— Тихо! — обірвала його.— Якщо ти мені ще колись скажеш хоч одне слово або крикнеш, то я тебе з хати витурю. Прийшов, розкричався…

— Я не буду більше, Степко… Ніколи. Пробач.

— А чого за мною у Сосонку прибіг, стежити?

— Батько послав. Іди, каже, бо вона там…

— Батько? А він що, купив мене? Плювати я на нього хочу, пережиток нещасний. Мною ще ніхто не командував. І ти не будеш! — Степка погасила світло.

Кутень взяв ковдру і поплівся на кухню.

Гайворон просидів поруч Наташі до світанку. Вона так і не прокинулась звечора. Мабуть, найдовшою в житті була для Платона ця осіння ніч. Її вистачило на те, щоб все згадати і передумати: від першого їх знайомства до сьогодні.

Ольга Аркадіївна почала готувати сніданок, і Наташа прокинулась, вчувши її кроки.

— Я так спала міцно! — усміхнулась Платонові.— А ти?

— І я…

— Але чому ти одягнений? Був у полі?

— Ні, я сидів біля тебе…

— Спасибі. Тому я так хороше спала, що ти був біля мене… Платоне! — майже крикнула.— А мене сьогодні заберуть… від тебе. Ти знаєш?

— Знаю, Наташо.

— А як же ти будеш сам?

— Наталочко, заспокойся, тобі не можна хвилюватись.

— Я не буду,— крадькома витерла сльозу.— Ти приїжджатимеш до мене в гості… Тільки обов'язково з Васьком. Це ж мій найкращий друг…

— Я приїду до тебе, Наташо. Назавжди приїду…

— Ні… Не будемо тішити себе надіями.

— Наташо, я всю ніч про це думав… Закінчимо польові роботи, прибуде новий агроном, і я приїду. Десь влаштуюсь у місті на роботу, заберемо Васька та знову будемо разом, аби лиш ти була здорова.

— Я знаю тебе краще, ніж ти… Ти не зможеш так працювати ніде, Платоне.

— Чому? Я все можу робити,— заперечив Гайворон,

— Я кажу: так працювати. Не знати ні спочинку, ні дня, ні ночі і бути щасливим. Ти, Платоне, народився хліборобом. Розумієш, у тебе талант. Як у композитора, чи фізика, чи актора. І твоє щастя тут… тут твій голубий візок…

— Наташо, я не прощаюсь з тобою… Ми будемо разом, бо в нас тільки по одному життю…

— Тому ти повинен залишитися тут… на цій землі… Я прошу тебе, Платоне, щоб ви з Васьком щодня обідали. Хоч якийсь суп зваріть, гаряче треба обов'язково їсти. Варення я наварила. Сала купіть… Васькові пальто треба нове. Костюм я йому пришлю.

Сльози душили Платона. Увійшли батько і мати.

— Наталочко, тобі треба готуватись в дорогу,— сказала мати.— Де твої чемодани?

Гайворон не міг більше сидіти в хаті і дивитись на збори. Він вийшов у садок.

— Мамо, а де ж це Васько? — запитала Наташа.

— Кудись побіг, доню.

Над Сосонкою з'явився вертоліт з червоними хрестами. Він покружляв над селом і сів на околиці, біля вітряка. Коляда під'їхав до нього і забрав лікаря, який мав супроводжувати Наташу.

Біля Гайворонової хати зібралось майже півсела. Наташа з Платоном вийшли з хати, він підтримував її.

Наташа відмовилась сісти в машину.

— Я з Васьком поїду на візку.

Васько вже давно підготував його: намостив свіжого сіна і застелив найкращим килимом, який тільки був у них у хаті. Жінка сіла, і булана конячина, не поспішаючи, потягнула голубого візка за село. Васько дав слово братові, що не буде плакати, прощаючись з Наташею, але сльози котилися самі.

Люди мовчки йшли за візком.

Пілот відчинив двері, і лікар запросив Наташу та Ольгу Аркадіївну сісти у вертоліт. Десятки рук потягнулись до Наташі.

Платон обняв Наташу. Так вони й стояли мовчки, поки не заревів мотор.

— Платоне, я люблю тебе,— шепнула вона.— Будь мужнім…

Платон міцно поцілував дружину, а Васько, ставши навшпиньки, обняв її за шию.

— Не хочу, щоб ти їхала, не хочу! — плакав хлопчик.

— Я ще повернусь,— заспокоювала його Наташа,— і ми ще будемо їздити на нашому візку…

— Півника візьми. Це тобі на спомин! — Васько подав кумедного, веселого півника.

— Спасибі… Я збережу його, Васю… Назавжди…

Вертоліт зробив прощальне коло над старим вітряком. І Наташа ще на якусь мить побачила Світлану, Максима та старого Диньку…

Вони пролітали над Сосонкою. Жінка впізнавала вулиці, хати, круті скелясті береги Русавки і курні дороги, що мережили сумні осінні поля. Їй до болю шкода було залишати це все. Тут проминули, мабуть, найкращі дні її життя. Тут залишала вона свою любов і горе, бо воно, навіть у щасті, не обминало її…